- Як там кажуть, кава, то не розкіш, то засіб пересування. - пробурмотіла розмішуючи цукор.

- Втомилися?

- До чортиків.

- Я теж.

- Отже у нас з тобою добра компанія.

- Ви висадіть мене біля метро, я сам доїду.

- Ну, ні, я звичайно не душенька, коли втомлена, але і не чудовисько, щоб від мене так швидко тікати. - посміхнулася я. Вадим посміхнувся у відповідь і на тій оптимістичній ноті, ми поїхали далі.

- Дарино Олександрівно, а я забув сказати, дід знайшов, ще карти і записи, якщо хочете можемо зайти забрати? – сказав Вадим.

- Вже надто пізно. Давай перенесемо це на наступний тиждень. Коли буде зручно?

- В суботу нормально буде? – запитав Вадим.

- Так. Нормально.

В Ворзель я таки його відвезла. До дому доїхала вже по приборам. Щось себе видно переоцінила. А попереду в мене ще марудний тиждень. Нічого будемо виходити з того, що якщо вас щось не вбило, доженіть і вбийте його.

Тиждень пролетів, як комета над землею. Я була зайнята до різі в очах. І вже з якимось сумом відслідковувала дні на календарі. Чи то все весна і банальний авітаміноз, чи то просто старість, та до вихідних з трудом дожила. Ще в п’ятницю мене трохи лякала думка кудись їхати на вихідні, проте сонячного суботнього ранку я з задоволенням підірвалася з ліжка. Під гучну музику я в ритмі танго прибрала квартиру та привела себе в порядок, по дорозі я купила вино і в улюбленому кафе закупила тістечок. Дорога без Вадима призвела, до гучно врубленої музички в машині, а неймовірна гарна, сонячна та тепла погода, то сплеску оптимізму, що так і бадьорив . Весна була саме такою, як і мала бути. З двору виднівся дим, як тільки вийшла з машини зрозуміла, що до диму є ще й запах. Хвіртка відкрилася і мені на зустріч вийшов Вадим.

- Доброго дня Дарино Олександрівно!

- Привіт! І що готуєте? - повела я носом відчуваючи наповнене повітря різними смачними ароматами.

- Буде уха. – розплився він у посмішці. А я дістала з багажника пакет з тістечками і вином. Пакет у мене з рук забрав Вадим і радісно побіг до будинку, а я пішла вітатися з Григорієм Петровичем, та біля мангала він був не один, поряд нього стояв Лука, при вигляді мене у якого витягнулося лице.

- Доброго дня! Я ж нічому не завадила? – дещо розгублено запитала я.

- Доброго дня і вам Дарино Олександрівна – з посмішкою заговорив Григорій Петрович. – Дуже радий, що ви приїхали.

- Здраствуйте! – якимось нещасним голосом буркнув Лука.

- І що ви, звісно ви нічому не могли завадити. Ми просто компенсуємо зіпсований шашлик минулого разу, – підморгнув мені Григорій Петрович. – І Лука особисто приготував дорадо на грилі. – Лука мені більше і слова не сказав, тільки час від часу кидав на мене погляд.

- Ну, ми можемо тут залишити Луку, а самі перейти в дім, я вам дещо покажу. – і ми пішли в дім. Григорій Петрович провів мене в кімнату і посадив на диван, на столику біля якого була стосом лежали різні газети, журнали, карти.

- Давайте подивимося у мене залишилися ще деякі старі записи. Думаю вам вони будуть у пригоді.

- Діду, а ти показував, ті старі записи про каналізацію ? – в кімнату забіг Вадим.

- Зараз усе покажу. – він дістав ще одну мапу і ми її оточили. В розгляданнях і коментуванням ми захопилися, тому навіть не відразу відреагували на Луку, який кликав нас до столу.

- Так, вже йдемо. – відповів Григорій Петрович. І ми таки закруглилися і перемістилися на кухню. Питань було багато і наша розмова невпинно поверталася до побачених мап. Один Лука сидів мовчки , тільки спостерігаючи за нами і поступово його лоб розгладився і він перестав виглядати, як осінній ліс, коли в нього вже опало листя і котру неділю поспіль йде дощ.

- А як там справи у мого студента? - запитав Григорій Іванович.

- А як у всіх. Від сесії до сесії…

- А як здає?

- Ну колінка на іспитах звісно не тремтять і свідомість ніхто не втрачає, та іноді такі пристрасті відбуваються, що куди там далі вже. Розумієте часи уже не ті, і студенти вже інші. Якщо раніше шпаргалки з карман витягували, то сучасні гаджети це питання нейтралізували. Допитливі уми знаходять все нові способи отримання омріяного запису в заліковій книжці.

- І як ви з ними справляєтесь?

- З долею гумору і оптимізму, - посміхнулася я.

- В мої часи теж так було, от пам’ятаю, як ми здавали іспит, йшов вже котрий час іспитів, а ми сидимо і пишемо, заходить декан і такий запитує, ну, що любителі списувати? А викладач, відповідає, що ні, любителі вже давно в коридорі, тут одні професіонали залишилися.

- А ти Лука, як навчався? - запитала я мовчазного Луку.

- Вчився і готувався, - скупо відповів Лука.

Григорій Петрович зітхнув, а далі взявся розповідати, ще історії з свого життя. Особливо сподобалися історії з початку 90, як у них на роботі був кранівник, хороший такий дядько, толковий, правда пив, ну от на вивантаження матеріалів вимагають кран, а кранівник в дим п’яний. П’яного ж звісно не пошлють, ну й не послали кран. На другий день прибігає такий собі надто високої думки заступник начальника і починає всіх же розпинати, за те чого кран вчора не було. Підлітає він до дяді Толі, який таки з бодуна сидить в крані і з сумом дивиться на світ і починає на того репетувати, що такий сякий, чого вчора не був в працездатному стані, той його слухав , так слухав нарешті коли він уже перейшов на такий ультразвук понуро так у нього, запитав, що а ти власне хто такий, ну начальник то весь почервонів і так до нього, я хто , та я Заграй, на що дядя Толя так повільно посміхнувся зістрибну з крану стягнув свою кепку і так до нього, і каже, що ти заграй, а я станцюй. - я сміялася від душі, навіть Лука посміхався.

Історіями я щиро насолоджувалася, це здавався який зовсім інший світ, в якому люди були інші і якось вони намагалися виживати в час коли був повний розвал і нічого не працювало. Ще запам’яталася історія про ведення бухгалтерського обліку, вірніше на той час складів не було, всі матеріали лежали просто під відкритим небом, а Григорій Петрович, коли бухгалтерія виписала йому карточку з матеріалами, які він не брав пішов розбиратися з бухгалтерією, правда каже, що головний бухгалтер завжди горою стояла на стороні комірників. Ну і сидить він у головного бухгалтера чекають поки прийде комірник, заходить така жіночка в фарбованій шапці з песця, уже витертій на потилиці від якої злегка пахне алкоголем. Ну і головний бухгалтер каже, що Тамара Василівна є прецедент, ось шановний Григорій Петрович, каже, що не брав даний матеріал, який у нього в карточці. Тамара Василівна, так спокійно, каже, що ні він брав. Так посперечавшись трохи, головний бухгалтер вже втомився і звертаєтесь до Тамари Василівни, що чим докажете, а та так шапку зриває з голови і кидає на підлогу з словами, та щоб я здохла. Отак раніше їм і працювалося. Я насміялася, до болі в вилицях. Григорій Петрович розповідав з жаром, інтонаціями, мімікою і був неймовірно потішний при цьому. І в цілому я гарно провела день.

Наші посиденьки з Тарасом у мене на кухні перервав наполегливий дзвінок в двері. Ми переглянулися, я щось не дуже пристойне виговорила і пішла відкривати двері. В мої двері гатили схоже вже ногами, видно я комусь зараз щось цінне відірву, я рвучко відкрила двері. В дверях стояв розлючений Лука.

- Це ти в усьому винна. – сходу заявив він. Я м’яко кажучи здивовано на нього витріщилась.

- А детальніше за що мене шпиняєш ?

- Мій брат зник у цих чортових катакомбах – заволав Лука.

- Чого пропав?

- Він вискочив, як ошпарений з дому і ми його вже шість годин знайти не можемо. Він поліз тільки в ці кляті підземелля.

- Чому ти впевнений, що він поліз в катакомби? – задала я запитання Луці.

- Бо ми з ним посварилися, – приречено відповів він, – і ніде не можемо його знайти.

- Лука з бухти барахти ніхто нікуди не лізе. Тим більше з опалу і відчуття злості. В підземелля лізуть підготовлено, обдумано і з під страховкою на поверхні.