- Мій брат поліз. Взяв екіпіровку і поліз. – зло прошипів Лука. – І якщо з ним, щось станеться, то я…

- І скільки годин він нього немає звістки?

- Шість.

- Чорт. – чуттєво вилаялася я. Набрала номер Міха.

- Галє? – видав Міх.

- Міх, у нас екстрений збір, є підозра, що Вадим поліз в катакомби, його уже шість годин ніхто не може знайти.

- Ну, так а паніку чого зняли? – здивовано запитав Міх.

- Міх, Вадима треба знайти зараз. Куди міг він піди є якісь припущення?

- Можливо колодязь вічного плачу?

- Ладно, я подивлюсь там.

- Міх будеш координатором.

- Зрозумів.

- Давай. – з телефоном у руці я полізла за екіпіровкою.

- Я піду з тобою. – наді мною стояв Лука.

- У тебе є досвід спускання під землю?

- Ні. Я піду з тобою. – проричав Лука.

- І ускладниш мені задачу, – так лагідно спробувала я його здоровим глуздом переконати.

- Я йду з тобою, – і здоровий глузд до нього не долетів. Шкода . – Я на нього виразно подивилася з роздумами, що ж з тобою добрий молодче робити.

- Дарина! – застережливо осмикнув мене Тарас. Я перевела погляд на нього. Тарас з докором на мене дивився. Лука в цей час чомусь безтолково ходив по моїй квартирі.

- Ненавиджу, коли ти так робиш. – прошипіла я Тарасові і пішла шукати стару екіпіровку для Луки. Лука перевів здивований погляд з мене на Тараса.

- То ми йдемо? – запитав незрозуміло у кого він.

- Беру екіпіровку і йдемо. Ти робиш усе, що я тобі скажу. Зрозумів?

- Так.

- Добре. – я запхала одяг в рюкзак і захопила воду. – Я готова, поїхали. Тарас ти..

- Я зрозумів. Набереш, як тільки все виясните.

Ми спустилися в двір. Біля під’їзду стояв джип Луки. Я сіла на переднє сидіння. Забила в навігатор адресу найближчого дому. Їхали мовчки.

- Лука, все буде добре, Вадим не жовторотий юнак, він уже досить досвідчений дигер, а такі не ризикують безглуздо життям.

- Він ще дитина.

- Йому 18 років. І він здатен відповідати за свої вчинки.

- Ризикувати життям спускаючись під землю, це не те, що б я хотів для нього. А ти… - він замовк. Я перевела на нього запитливий погляд, що ж там я…та продовжувати він не став.

- Не перегинай палку і не згущуй фарби. Нічого страшного на разі не сталося.

- Уже сьома година, як від мого брата немає ніякої звістки. І це нормально, ти говориш? – його нерви уже починали мене бісити.

- Припарковуйся . – Лука зупинив машину. – А тепер дивися на мене. Мені зараз байдуже до твого відчуття жаху і провини. Зі мною ти зможеш піти, як опануєш себе. Мені ще тільки бракувала твоєї панічної атаки під товщею землі. – я говорила спокійним, монотонним голосом.

- Я в порядку. Можеш не хвилюватися. – процідив він крізь зуби. Хоча око і губа, що нервово сіпались говорили про зворотне. Та й погляд його, щастя мені, якось не обіцяв. Чорт з тобою.

- Переодягайся. – я кинула йому рюкзак. І почала сама одягатися. Він мочки, дивлячись на мене почав одягатися.

- Каску на голову. – каску він покрутив і з великим сумнівом натягнув на голову. Я підійшла до нього піднялася на носочки і ввімкнула ліхтаря. Підійшла до люка, зняла чавунну кришку і перед нами відкрився вузький прохід в темноту. Ми спустилися під землю. Під ногами ковзалася глина, а стіни в зелених потоках блистіли від води.

- Боятися тут немає чого, як і гидувати. Можуть бути криси, всілякий непотріб, залишки тварин попадатися. Ти як в порядку?

- Да.

- Добре, голову нагинаєш в ідеалі повторюєш усі рухи за мною. І відразу мені повідомляєш, коли паморочиться голова, натер ногу, чи ще якісь негаразди. Зрозумів?

- Так.

Коридор з низькою стелею вивів нас до склепінчастого тунелю.

- Починаємо спускатися в глиб системи. – прокоментувала я для Луки. Ми і справді уже досить швидко дійшли до невеликої кімнатки стеля тут була вища, а рівень води по щиколотки. – Так і коли летучих мишей побачити теж не лякайтеся, просто закрий лице, можуть поранити, якщо їх спугнути. - час від часу говорила я. Хоча не зважаючи за плечима на новачка, просунулися ми нормально.

- Ми зараз відпочинемо декілька хвилин, по переду нас чекає складний маршрут. Клаустрофобією точно не страждаєш?

- Ні, – відповів Лука, але щастя в його голосі не було. Відпочивши пару хвилин і напившись води, ми рушили далі. Повернули в вузький прохід. Взагалі в підземних комунікаціях потрібно бути вкрай обережним, тут величезна кількість коридорчиків, схожих один на одного і в них легко заблудитися. Правда Луці я цього не стала говорити. Ми йшли далі, дійшовши до ржавої драбини я почала підійматися, Лука поліз слідом і ми опинилися в вузькому проході. Тут була дуже низька стеля і Луці з його ростом довелося йти напівзігнутому стані.

- Лука, я розумію відчуття не з приємних, але все нормально.

- Правда? – в його голосі протягав сарказм. Під ногами хрустіли дренажні перли.

- Що за гидкий хруст?

- Обкатані водою камінці. – пояснила я. – Дальше стеля буде спускатися. Буде дуже вузький прохід. І відразу відповім, ми там не застрянемо, просто пересуватися доведеться повзком.

- Твою мать, – прошипів Лука і став на коліна.

- Все нормально, скоро коридор розшириться. – і дійсно лаз далі став розширятися і ми змогли піднятися на ноги. Зігнувшись навпіл ми ще пройшли деякий час, аж поки коридор не розширився до досить великої кімнати і перше, що ми побачили це світло ліхтаря і до неможливості здивованого Вадима з Третім. У Луки був досить кровожерливий вигляд, довелося смикнути його за руку привертаючи увагу.

- Кричати не можна, – це я сказала для Луки - Вадим ти як цілий, неушкоджений?

- Т…так – запинаючись відповів він. – Лука, а ти що тут робиш? – здається Вадим був спантеличений появою Луки.

- Не надовго, – процідила я крізь зуби побачивши на їхньому імпровізованому столі рибу і пиво. Хлопці прослідили за моїм поглядом.

- Так, ми….Дарино Олександрівно….ми нічого такого…пиво, – в два голоси заговорили вони.

- На вихід обоє. В зв’язку з тим, що в мій тихий і спокійний вечір мені довелося, лазити по каналізації, вас чекає серйозна розмова.

- Дарино Олександрівно, – в унісон занили вони.

- Марш нагору, – рявкнула я. Хлопці шустро почали збиратися, а Лука стояв з трохи блідим обличчям , дивлячись на їхню метушню.

- Звідки прийшли? – запитала я у хлопців. Третій махнув рукою в протилежній напрямок. – Готові? – вони ствердно кивнули головою. – Тоді на вихід - і ми побрели уже веселою кучкою дещо вітіюватими коридорами, ми вибралися до великої труби, спустилися до вже традиційних ржавих драбин і піднялися до люку, прикривши кришку я обережно виглянула і ми нарешті вийшли на поверхню. Вилазкою все ж втомилися, тому трішки трохи посиділи на землі, приходячи до тями на свіжому повітрі.

- В загальному в пошуку вас хлопці ми пройшли біля 5 км. Мені пристрасно хочеться поговорити з вами обома, – пиляла я їх від душі йдучи до машини Луки. Далі естафету перехопив Лука. А я зателефонувала Тарасові і Міхові. Повідомивши, що відбій, хлопців ми знайшли.

- Я хвилювався, дід хвилювався. Якого чорта ти туди поліз? – не стримався Лука.

- Тебе не спитався, – пробурмотів Вадим.

- Хотів мене наказати? В тебе вийшло, я здається посивів раніше часу. Тебе куди відвезти? - Запитав Лука Третього підійшовши до машини.

- На Захарівську, – похмуро відповів той. Біля машини ми переодягнулися. Хоча навіть в чистому одягу від нас таки пахло не зовсім естетично.

- Я відвезу вас, – Лука, якось розгублено дивився на мене.

- Сама доберуся, – відповіла я, але вже тут усі троє жалісливо подивися на мене.

- Гаразд, відвези, – довелося змінити плани і я сіла на переднє сидіння, хлопці сіли позаду.

- На сьогодні я дуже рада бачити вас обох цілих, тому поговоримо завтра. – повернувшись до хлопців сказала їм. – Чекаю з нетерпіння обох після пар.

- Добре. – приречено відповів Вадим.

- Сподіваюсь ви обоє розумієте, чого я роздратована?