- Можливо ти права, я спробую.

- Добре. А я тоді хочу отримати твій номер телефону і перевірити, як у тебе це виходить. - у нього був комічний вираз після мого прохання, просто якась крайня степінь здивування. Та номер телефону він продиктував я його записала і набрала.

- Запиши і мій будь-ласка.

Лука підвіз мене до під’їзду, почекав поки я зайду в будинок і тільки тоді поїхав. А я ще зайнялася приведенням в порядок екіпіровки, після чого з задоволенням залізла сама в душ і нарешті вклалася в ліжко.

Як не дивно, та ми почали переписуватися з Лукою.

- Привіт! Як справи? - написала я першою.

- Дякую, нормально. Сходив сьогодні в тренажерний зал. - відписав він.

- І як самопочуття?

- Пішов в тренажерку з великим переривом. Рук і ніг не відчуваю. Все пече.

- То результат дії молочної кислоти. Спробуй побільше простої води попити, вживання великої кількості води допоможе зменшити інтенсивність накопичення молочної кислоти , а зелений чай, або вишневий чи гранатовий сік, містять багато антиоксидантів, що сприяють швидкому відновленню м’язових пошкоджень.

- Спробую холодний душ.

- Ні, краще прийми гарячу ванну, це покращить кровообіг і сприятиме швидкому виведенню кислоти.

- Гаразд, пішов в ванну.

Ми щодня переписувалися, це стало вже входити в звичку. Розлучення він переживав якось складно. Моє власне розлучення для мене пройшло легко, просто прийняли рішення, що нам ліпше розійтися, нічиї надії не руйнувалися при цьому, життя не переверталося, правда колишній чоловік все одно якось не дуже добре прийняв те, що ми розлучаємося, але без крайнощів. Навіть продовжував вчасно дивіденди виплачувати, хоча здається його мама переживала більше. Але все нормально життя у всіх продовжилося, всі задоволені. Лука ж виглядає, як один клубок натягнутих, як електрика нервів, до яких краще не лізти, бо вб’є.

- Як справи? - Починала я зазвичай переписку.

- Нормально.

- Спав сьогодні?

- Щось не склалося. Не зміг заснути.

- Пояснюю ще раз таким темпом життя тільки добре себе в могилу зводити. А хочеш жити, то прояви хоч трішки турботи про себе. Не можеш справитися сам з фігнею в голові йди до психолога.

- Я не псих.

- Що за пришелепкуваті в тебе думки в голові живуть? Звісно ні. Ти нормальний чоловік в якого виникли певні життєві труднощі. Просто психолог тобі їх швидше допоможе розкласти по поличкам. І жити далі.

- Я тебе відволікаю? - Написав він питання.

- Ні. Чому таке запитання?

- Просто здалося. - Я задумливо покрутила телефон в руках, н-да, не готова я ще до добрих справ. Уже прибити хочеться пацана. Натхнення і терпіння тим добрим людям, які щодня працюють з такими безголовими людьми.

- Лука, в кожної людини можуть бути моменти коли життя здається не в радість. Були і в мене такі моменти. І я дуже вдячна тим людям, які були зі мною в ті часи. Іноді моральна підтримка дорого вартує. Я розумію твої почуття, але я думаю, що можна і по іншому жити.

Але і моє життя останнім часом теж було на диво зашарпане. Багато роботи, багато віртуального спілкування з друзями, бо всі були неймовірно зайняті цією весною. На одних вихідних я з’їздила до Ігоря Івановича. Життя в нього здається заладилися. Односельці його підтримували. І мене вже зустрів не худий дідусь без надії в очах, а дуже навіть оптимістично налаштований, вкрай зайнятий питаннями з якими до нього повадилися люди, Ігор Іванович виявився талановитим конструктором і все щось вдосконалював з місцевими. Щиро тому пораділа.

- Привіт! Чим займаєшся? - Написав Лука.

- Привіт! Складаю звіт, про побачене в колекторі. Виконую нудну роботу. А ти як?

- Кошторис перевіряю.

- Щось чим старший вік, тим нудніші справи. - Зі смайликом відіслала я відповідь.

- Та, да.

- Але від відповіді ти акуратно відійшов. То як сам?

- Ти будеш мене знову пісочити. Не склалося у мене сьогодні зі сном.

- Ти правий. І коли ж дійде, що фігню твориш? От дивись від початку нашого спілкування я від тебе не просила непосильних речей. Навпаки все просто і легко, нормально харчуватися, достатньо спати і зайнятися спортом. Не випросила. Як ти можеш, щось змінити, якщо все одно продовжуєш робити одне і теж? В чому сенс? Розумієш, це твоє життя. І на жаль замість тебе я не зможу бігати, їсти і спати. Стреси, дедлайни, кофеїн і відсутність сну ведуть до захворювань серця. Через безсоння в організмі виробляється особливий білок, який починає руйнувати мозок. Звісно, якщо до цього в тебе був здоровий організм то наслідки систематичного недосипання, можуть проявитися не відразу, а через декілька років. Але вони будуть. Ну, ж бо Лука, вибір за тобою.

- Я знаю…

- Та, що ж за тяга до самознищення? Тільки від тебе буде залежати,як ти проживеш своє життя. Я не розумію того, коли ти молодий, здоровий і заживо себе хорониш. Навіщо? Ах, в тебе труднощі. Вони у всіх. Піднявся, отряхнувся і пішов далі. Не смій здаватися. Ти маєш самий цінний дарунок, що світ міг тобі дати життя. Ти можеш його смакувати, відчувати, ти можеш повноцінно жити. Перед тобою повно можливостей. Це розкіш для багатьох людей, які хворіють, які борються за життя. Ти маєш все, але ти про це навіть не замислюєшся, бо якась дурепа зробила тобі боляче. Ти маєш собі дозволити відчувати, а не вбивати себе. Я не розумію цього. Не розумію, як можна нехтувати своїм життям, замість того, щоб прожити його добре.

І такі розмови у нас велись майже кожен день. Лука ніяк не міг виборсатися з того свавілля його почуттів, а я не полишала надії привернути його в сторону добра, ну на крайній випадок просто його не вбити. Я свято вірила, поки ти живий все можливо Єдина вагома причина за якою ти можеш здатися це твоя смерть. Лука ж дотримувався несумісної з життям думки, про те як він може жити після цього. З цієї халепи дороги ще видно не було.

А звичайне життя радувало дощем, за вікном просто періщив дощ. В аудиторії сиділи сонні і сумні студенти першокурсники. Ще вчорашні школярі, які ніяк не могли втямити, що вони тут роблять. Зітхнула. Почала лекцію. Боковим зором відмітила рух від дверей. Ну, звісно юна ходяча проблема. Хлопчисько з пофарбованим чубом, в пуловері, штанцями, які обліпили його як друга шкіра і дивному взутті. Розумний, начитаний та живеться йому видно сумно, бо являє собою просто ходячий виклик системі і усім що його не влаштовує він щедро ділиться. Запам’ятався з першої лекції.

- Конопля, і вам доброго ранку! Дякую, що вирішили приєднатися до нас.

- Доброго ранку! То можна я зайду? - ховаючи від мене погляд запитав він.

- Не можу заперечувати вашому прагненню отримати знання. - запрошуючи махнула я рукою. Він і бровою не повів пройшов сів. За лекцію пару разів пробігалася по ньому поглядом. Ні, щось сьогодні з ним таки не так. Він сидів блідий, як вибілене полотно, дивився в одну точку і час від часу здригався. І от, що бляха від цього студента треба чекати? Це що зараз наслідки недосипання? Вживання наркотиків? Що з цим розумником? Пройшлася по аудиторії. Ну, так увагу сучасних дітей досить важко втримати. Як там казав хтось з сатириків:» Він не тільки нудний сам по собі, але і одним своїм виглядом наганяє тугу на оточуючих». Тому інформацію юним даруванням я маю подавати з невимушеною манерою викладу в цікавому, змістовому і доступному форматі. Кожна моя лекція, це як вистава одного актора з цитуванням, з протиставленням, з натяками, провокаціями, гумором, з паузами, драматизацією мови, переконливістю та емоційністю. Іноді здається, що до війни менше готуються, аніж я до лекцій. Покосилася ще раз на Коноплю. Сидить з повністю відсутнім виглядом. Та най йому, заскрипіла зубами. І що від нього чекати? Відкрила записник, так у мене наступне вікно.