- Зате не сумно.

- Ага, недавно мені мою ж дипломну роботу принесли.

- Сама згадай найкращі студентські роки. Ну, що зібралася, а то я зараз з голоду помру.

- Ну припустимо до померти тобі ще далеко. Але я вже готова. Пішли.

- Звичайно пішли, милуємося містом і заодно калорії спалюємо.

- Ти ж з голоду вмирати зібралася, що спалювати будеш?

- Я їх зараз чесно наїм. Смачно ж кормлять.

Відчуття голоду з натхненням нас підганяло і в принципі за рекордний термін ми добігли до Трапезної. Місце було в стилі Львова. І щоб потрапити до Трапезної потрібно було пройти крізь музей ідей. Завітавши до закладу, нас зустріла приємна музика, і  незвичний інтер’єр. Дерев’яні меблі, лляні скатертини та запалені гасові лампи  створюють затишну атмосферу. Порадувало те, що на вигляд приміщення маленьке проте може помістити 30 осіб. Столики розраховані як на велику, дружню компанію, так і на двоє осіб.  А фішкою закладу була здається відсутність великої вивіски, тому про «Трапезну » мало хто знає, а туристам його знайти вкрай важко. В меню була традиційна галицька кухня. Ми не встояли перед фірмовими стравами і замовили "Вепрені реберця печені в меді", "Борщ монастирський", "Цибулевий пиріг" і настоянки.

- Я щось уже від самих назв слинкою захлинаюсь. – змушена була визнати я.

- Кухня і справді тут смачна. Мене сюди водив наш замовник з Львова. Так я це місце і відкрила.

- Тоді чекаємо, а то я вже хлібчика готова попросити.

- Воно того варте. До речі щодо наших подальших планів..- по діловому підійшла до питання Ліза і витягла карту.

- Не готова сприймати на голодний шлунок.

- А ти не сприймай, просто слухай. План такий, після того як поїмо, сходимо до вірменського собору Успення Пресвятої Богородиці. Собор збудований у 1363 році архітектором Дорінгом. Унікальна архітектура і неповторний дух найдревнішої східної християнської культури не можливо оминути... – від подальших планів мене врятував офіціант з їжею. Давно я не пам’ятала себе такою голодною, салат я ум’яла за лічені хвилини, за ним слідував борщ. Я задається навіть мурчала від задоволення, бо Ліза час від часу посміхалася коментуючи мій умилений вираз обличчя.

- Аж не віриться, що їжа може бути такою смачною. – пробурмотіла я.

- Ага, наші поїздки уже перетворюються на гастрономічні тури. Не хочу думати, що це старість. Спочатку ми шукали розваг і танців і з радістю знайомилися з хлопцями, потім ми запекло обговорювали роботу і особисте життя, тепер ми просто їмо.

- Ліз, ти дивовижно можеш одним тільки словом як підняти до небес, там і опустити прямісінько в пекло. Зворотного відліку часу ще має, тож будемо від кожного періоду життя отримувати задоволення і жити тоді стане легше.

- Отак дивишся на себе в дзеркало і все таки приходить розуміння, що вік бере не тільки своє, а намагається забрати ще й моє.

- Ліза, я твого природного кольору волосся в житті не бачила і це не зважаючи, що я тебе знаю ціле життя.

- Він того не вартий, якийсь невиразний і мишачий.

- Але в душі ти пристрасна жінка і тому фарбуєш волосся в яскравий рудий колір.

- Так, люблю бути помітною. – видала з посмішкою вона. – І якщо я ще один цей трунок скуштую іти далі тобі уже не буде з ким.

- Добре, що з нами немає дітей і ми не подаємо поганий приклад їм.

- Я б уже і не проти, та не виходить. – сумно знизала плечима Ліза.

- Всьому свій час, якщо ви двоє здорові, то іноді потрібно просто зачекати і все вийде.

- Я вже всі можливі і неможливі аналізи поздавала. Уже навіть від чогось , що складно виговорити вилікувалась.

- Знаєш іноді бувають випадки, що пара всиновлює дитину, а потім у них народжується власна.

- Ми ще не готові всиновити.

- От можливо ви ще і не готові народити?

- Не знаю. – Ліза гірко посміхнулася.

- Тоді спробуй трішки розслабитися і не підганяти себе, попий вітаміни і просто отримуй насолоду від життя.

- А тобі дитини не хочеться? – задала Ліза запитання.

- Я тільки розлучилася, для дитини ще бажано знайти батька. А це означає що мені в цьому житті бажано познайомитися з чоловіком, потім зрозуміти, що з ним жити можна, почати жити з ним, зрештою захотіти від нього народити дитину, спробувати завагітніти…шлях у мене ще довгий, а я тільки десь стала на нього.

- Жіночим щастям і не пахне.

- Згодна, щось в моєму житті не те, але що саме прикре, воно мені таким подобається і я щаслива і поки не готова щось в ньому змінювати. Це все, що маю я.

- Призначення жінки – дарувати свою любов. Знайти свого чоловіка, відчути його і розвивати відносини з одним з них. Для жінки результат роботи не має бути матеріальним, любов, сім’я, щастя, діти і т.д. А от для чоловіка результат має бути матеріальним, чоловік має заробляти гроші.

- Е, звідки такі думки? – збентежено перепитала я.

- Спілкувалася з психологом, – зітхнула Ліза, – виясняла чому я не можу бути щасливою. Дійшла думки, що якщо я цього хочу, то мені це і робити. Існує тільки один спосіб наладити відносини з чоловіком, до речі його знають бізнесмени,бути цікавою йому і давати те, що йому потрібно. І задача наладити відносини з своїм єдиним лежить на жінці. А вже відносини чоловіка до жінки результат її ефективності, наслідок її роботи. І коли чоловік перестав на вас реагувати і взагалі намагається поменше часу з вами проводити – це говорить, про те, що недопрацьовуєте ви.

- Ліз, а може психолога змінити а? – з надією в очах подивилася на неї я.

- Мені 38 років, я працюю, як ломова коняка, у мене є гроші які я вже просто не встигаю витрачати.

- Ну, в цьому чоловік тобі звичайно допоможе…

- Дарино, ти не розумієш, іноді дивлюся на своє життя і мені стає тоскно на душі.

- Усім іноді стає тоскно, але ж нічого всі живуть якось далі. Розумієш, як би твій психолог не розповідав про призначення жінки, але чомусь реальність яка як є.

- Ага, як сказав психолог, якщо жінка не допрацьовує то у чоловіків алкоголізм, зради, ненависть і страх до жінки.

- Ну, от знову, твого психолога послухати так на плечах жінки, лежить цілий світ і з ним уся відповідальність… – від подальшої дискусії нас врятував телефонний дзвінок Ніни, яка сказала, що під’їжджає до Львова і запитала куди їй їхати зараз. План дещо довелося змінити і ми пішли їй на зустріч.

- Чомусь на відпочинку час пролітає просто непомітно – зауважила я, розглядаючи такий знайомий Львів.

- Він у мене і на роботі так же пролітає, тільки й встигаю, що помічати на календарі понеділок і затор на дорозі то вже п’ятниця.

- Скрутні часи настали, а в дитинстві час тягнувся неймовірно довго. – посміхнулася я спогадам.

- І не говори, уміли ж накосячити багато, бо рано вставали. Так, до речі на вечерю я зарезервувала столик у ресторації Бачевських. Сім’я Бачевських відома, як засновники горілчаного ремесла у Львові, стала відома не тільки у Західній Україні, а й по всій Австрійській імперії правда більше тобі розповість Вікіпедія.

- Там щось неймовірне?

- Буду тримати інтригу, ввечері усе побачите самі і зробите висновки.

На вулиці лунала музика класика в рок обробці, звучало класно і ми підійшли до кругу людей. Хлопці грали з душею і довелося затриматися, просто неможливо пройти мимо. Як і натовп довкола, ми отримували насолоду від звучання, від драйву, від енергетики.

- Певне, щоб отримувати задоволення від вуличних музикантів, потрібно звільнити голову від зайвого і поїхати до Львову. – з посмішкою сказала я.

- В твоїй думці є здорове зерно, буденні турботи часто не дають відчути усю красу життя довкола. Видно таки справді, для того, щоб відчути доводиться їхати подалі від осередку нашого життя у вигляді роботи і доми. Тому відпустка має займати важливе місце в нашому житті. На жаль я сама подорожувати почала тільки років два тому назад, до того я була зайнятою. Думаю, що все таки чимось в цьому житті я себе обділила.