- А. Зрозуміло. – і я повернулася до свого салату, який я заказала. Ніна задумливо подивилася на мене і зробила ковток пива. В цілому на групу ми очікували в спокійному і розслабленому стані. Мені так взагалі все подобалося. І їх нарешті об’явили. На сцену вийшли молоді люди, нічого так навіть колоритно виглядали в поєднанні шкіри і національного орнаменту і вийшла солістка я саме зробила ковток морсу і мало не подавилася, побачивши свою колишню студентку, яка привіталася і почала співати.

- Дарино? – все таки вловила Ліза мій вираз обличчя.

- Здивована, солістка даної групи моя колишня студентка. Пам’ятаєте була в мене така історія з дівчинкою студенткою… – у дівчат витягнулися обличчя.

- Та, ну не може бути… - слабко заперечила Ліза.

- Аби ж то, – маючи якісь недобрі відчуття зітхнула я. І вони майже в ту хвилину виправдалися, коли Аліна глянула в зал і зустрілася поглядом зі мною. Я задумливо потерла підборіддя роздумуючи, чи втікати чи вже пізно. Але співала вона добре. Голос у неї був красивий. Все таки я заказала собі наливки і хлопнула чарочку. Задумалася про алкоголізм і чи не замовити ще одну. Логіки, все таки немає. Зал ликував і явно отримував задоволення, людей було все таки багато. По закінчені виступу Аліна пройшла через зал до нашого столику.

- Доброго вечора, я рада вас бачити. – вона нагнулася і мене поцілувала в губи, я відхилилася, вона спинилася і одарила мене посмішкою. Хтось її кликав.

- Мені потрібно йти, - і вона пішла, а весь ошелешений зал дивився на мене і це було не саме страшне, бо я тільки відвела погляд, як наткнулася поглядом на Луку і його вираз обличчя просто не передавався опису.

- Якого чорта вона робить? – видихнула Ніна.

- Дарино ти як? – пролунали відразу запитання від них.

- Думала, що гірше вже не буде, але щойно зустрілася з поглядом брата мого студента. Не так давно він у моїй квартирі застав загорнутого в один рушник на стегнах брата.

- Що ? – тепер уже пивом подавилася Ліза.

- Ти певно жартуєш?! – це вже Ніна видала з нервовим смішком.

- Твою ж пероксид урану. Ви не будете проти, якщо я все таки піду додому. І пройдусь пішки, зустрінемося в готелі. – я рішуче піднялася і вийшла, Шовковський продовжував на мене витріщатися. І хоча я планувала просто вийти і пройтись, та його вигляд змусив змінити напрямок руху і підійти до нього.

- Привіт! Ми можемо поговорити?

- А? Поговорити? – він оглянувся на чоловіка, з яким сидів за одним столом. – Я вийду. – і ми пішли на двір, галас стояв неймовірний в залі.

- Видно наслано, кожна наша зустріч якось суперечить здоровому глузду. – заговорила я, коли ми вийшли на двір.

- Це є трохи. – обережно на мене подивляючись відповів він.

- Я щось останнім часом часто потрапляю в край безглузді ситуації. І відразу відповім я не маю сексуальних відносин з жінками. І не зваблюю дівчаток.

- Я так і подумав. Просто не очікував тебе тут побачити при поцілунку з солісткою гурту.

- Не повіриш, але я теж на це не очікувала. Тож пробую це також пережити. І ще поки,що в сказі і виходить у мене це не дуже добре.

- Ти повертаєшся назад? – запитав він.

- Ні. Я хочу пройтися.

- Я можу тебе провести…- з незрозумілої інтонацією чи то запитання чи то пропозиція сказав він.

- Пішли. - погодилася я і навіть взяла його під руку. - Як в тебе справи?

- Нормально. - невпевнено відповів він.

- А ми можемо зайти і десь кави випити? - запитала я знову.

- А ти знаєш де? А то я тут вперше. Якось не доводилося раніше бувати. Я відпочивати зазвичай за кордон їздив.

- А тут все вирішив, що хотів?

- Я зустрічався з приводу контракту на підрядні роботи, вірніше підписували договір.

- О, то я тебе вітаю.

- Дякую. Ми біля них і витанцьовували і витинали і якщо чесно був момент, коли думав уже все нічого не вийде. Наші конкуренти уже з замовником працювали, а ми новачки, але несподівано це і стало вирішальним моментом при виборі підрядника. Замовник уже був досить втомлений роботою з конкурентом і вирішив змінити підрядника. Отак і вийшло, що в розпал травневих свят терміново довелося їхати до Львову і підписувати договір. - він розслабився і з запалом, з вогнем в очах розповідав про свою роботу.

- От бачиш життя іноді непередбачувана річ. І поки не спробуєш не дізнаєшся вийде в тебе це чи ні.

- Можливо так.

- О, кав’ярня, давай зайдемо.

- Пішли. - охоче погодився він. І ми зайшли в невеличку кав’ярню.

- Доброго вечора, - привітався Лука до дівчинки за прилавком. - Одне лате і чорний чай будь-ласка. - Лука покосився на мене.

- Виконую твої рекомендації. - прокоментував він свій вибір.

- Я просто пишаюсь тобою. - посміхнулася я.

- Спати став краще. І все завдяки тобі.

- Насправді ти сам того хотів, я лише тебе підштовхнула. Зрештою я ж не могла замість тебе, нормально харчуватися, нормально спати, займатися спортом, задавати собі розумні навантаження і перестати переживати через усе на світі. Все буде добре. Дай собі просто трішки часу, коли все перестане сприйматися так болюче гостро. І життя налагодиться.

- А ти сама як?

- Немеркнучий оптимізм мене не покидає. Тому, відразу шукаю в будь чому позитивні моменти і приймаю все таким як є. Іноді мене теж щось лютить, але ж як тільки пелена злості вщухає, все сприймається зовсім під іншим соусом. - Ми пили каву і так говорили ні про що і про все на світі, поки подружки не захвилювалися і не почали надзвонювати. На дзвінок Лізи відповіла.

- Ти де? - перше, що я почула.

- Ліза зі мною все нормально. П’ю каву в компанії Луки.

- І якщо ти думаєш, що ми не хвилюємось…- сходу продовжила вона, та потім спинилася, почулося шипіння Ніни і трубку у Лізи вона забрала.

- У тебе все добре? - це вже Ніна.

- Все чудово.

- Ми тебе чекаємо. Розважайся.

- Дякую, рідні. - єхидно посміхнулася я і положила трубку.

- Твої подружки?

- О, так, вони у мене такі турботливі. От, зараз так переживають про моє особисте життя, що навіть в спокої залишили. - посміхнулася я, Лука захлинувся чаєм. - Ну, що готовий ще прогулятися? Проведеш мене до готелю?

- Так.

- Тобі ж не потрібно завтра рано вставати?

- Ні, все нормально, я на машині приїхав, можу виїхати в будь-який час.

- Тоді пішли нічним містом прогуляємося.

Ми неспішно йшли, розмовляли про все відразу, про місто, про роботу, про погоду, про враження. Спляче місто було тихе і прекрасне завмерле після метушливого дня в ореолі світла ліхтарів.

- Львів до речі напрочуд романтичне місто. Місто стало свідком багатьох історії кохання і пристрасті. На закапелках душі всі іноді ми мріємо про якесь неймовірне почуття в нашому житті.

- І ти?

- І я. Під мішурою цинізму без якого я не виживу в оточенні доброго і душевного світу є частинка мене, яка мріє про щось таке світле. От ти, про що мрієш?

- Уже, щось ні про що. - знизав він плечима. - Закінчилися десь мої мрії.

- А про що мріяв? - не відстала я.

- Уже навіть згадати важко.

- Може тобі був даний час згадати про все? Ну, я серйозно, може ти хотів навчитися грати в футбол?

- Я грав в футбол. - здивував він мене відповіддю.

- А чому перестав?

- Через травму.

- Зрозуміла. Грати на гітарі? - він заперечливо хитнув головою. - Бандурі? - знову хитнув.- Сопілці?

- Ніколи не хотів.

- Хм, як же тяжко в тобі розкопати бажання. - Лука, криво посміхнувся. - Може подорожі?

- Я подорожую. Все, що хотів уже побачив.

- Але ж світ такий великий і незбагненний. Ти і у Львові ніколи не був. А хіба тут не гарно?

- Гарно. Але в Австрії мені якось більше сподобалося.

- Добре. То куди б ти хотів поїхати ще?

- Можливо в США в Саванну.

- А чому?

- Ну, Америка вона різна. Природа там різна. Містечка є такі акуратні, з таким собі провінційним затишком.

- От бачиш таки живуть в тобі бажання, просто правильні запитання потрібно ставити.