- Можливо таки так. Але відчуваю попереду мене чекають місяці наполегливої праці.

- Ти ж справишся? - поцікавилася я.

- У мене іншого вибору немає. На мене люди сподіваються. - і чомусь в його голосі почувся сум.

- Чому так сумно?

- Ні. Все нормально.

- Тоді спробуй вижити і отримати масу яскравих вражень.

- Спробую. - посміхнувся він. Я показала на готель. В принципі виникла якась незручна мить, прямо як на моєму першому побаченню, коли хлопчина довів додому, а далі ми не знали куди себе подіти.

- Ми прийшли. Дякую тобі за гарно проведений час.

- Це я тобі дякую. І гарного вечора. - стиха проговорив він і провів мене правда уже поглядом до самого входу. Я повернулася, він продовжував на мене дивитися, я помахала йому рукою. Він підняв руку і махнув мені.

В номері мене чекали дівчатка, ну час припустимо вони провели добре ,за пляшкою настоянки. На мене ж подивилися з поглядом моїх студентів на новий матеріал, в розумінні нічого не знаємо, але уже цікаво. Я так жалібно посміхнулася, не допомогло. Дівчатка взяли стойку, як мисливський пес на здобич.

-І в тебе, щось з ним є? - перша не втрималася Ліза.

- Було. - похилила я голову. - Філіжанка кави і розмова. - припечатала я.

- Це ж добрий початок. - надихнулася Ліза.

- Це просто неймовірно, дві дорослих людини поспілкувалися за чашкою кави.

- Ліза, не займай Дарину. - заступилася Ніна. - Вона доросла дівчинка сама усе розкаже. Хоча початок був інтригуючий, щось там про брата в рушнику. - І вони на мене знову витріщились.

- Історія банальна. Познайомилися з ним під час ДТП.

- А так це він? - видихнула Ліза.

- Мені розповідати? - строго запитала я. Дівчатка подивилися на мене багатообіцяючим поглядом. І я коротко переповіла спрощену версію, дівчатка слухали навіть не перебиваючи, тільки час від часу посміхалися.

- То, як у вас все романтично. - мрійливо закотила очі Ліза.

- Скажи мені і як тобі в усьому вдається бачити романтику? - важко зітхнула я.

- Бо я завжди вірю в краще. - насупилася Ліза.

- І це чудово. - потягнулася Ніна і потерла очі.

- Тоді пішли спати. На сьогодні романтичні історії закінчилися.

Травневі свята пролетіли зі швидкістю комети. Тільки раділи зустрічі, як все вже скінчилося. Після свят так важко потім повертатися на роботу і вливатися в трудові будні. Улюблені студенти надихнувшись вихідними взагалі задавали запитання не по темі, але ж якщо певно запитували, то це їх цікавило і відповідати потрібно. Зітхнула тяжко. Питання не було легке, зачіпало відчуття справедливості, переливалося усіма тонами нашого будення. Чому одні мають все? Коли вони наїдяться? Чому їм закон не писаний? Чому при скромні зарплатні держслужбовця всі мають маєтки, статки, автопарки? І чому це у всіх них такі успішні чоловіки, дружини, батьки? Питання, а навіщо їм стільки і мене так засмутило. На жаль відповіді я не мала. Напевне і мої всі такі толерантні відповіді були лукаві, тому що я мала ті ж запитання. Це вже викликало когнітивний дисонанс, коли мої знання і переконання якось суперечили один одному.

- Але ж Дарино Олександрівно, все можна купити.

- Та, невже? Тут я вас розчарую. Є речі які не можна купити за гроші. Це надію, характер, здоровий глузд, повагу,довіру, терпіння, талант, чесність і любов. І хоча гроші в нашому повсякденному житті займають вагоме місце, гроші можуть нам так багато всього дати: їжу, одяг, дах на головою, комфорт, здоров’я, суспільне становище, розкіш життя. Але як сказали б дехто важливість грошей в нашому житті дещо переоцінена і іноді бажання наживи штовхає людей на аморальні вчинки за потребою чогось ілюзорного, матеріального і з коротким терміном дії.

- І що з тієї чесності? - вперто вирішили довідатися студенти.

- Знаєте, не існує ідеального суспільства. Всі спроби створити таке суспільство виливалися в утопію. На підведення підсумку нашої пізнавальної розмови, я хочу сказати, що ми усі з вами різні, але країна у нас одна. Ми можемо по різному відноситися до певних рішень, ситуацій - це нормально. Нам може не все подобатися, в цій країні і це нормально. Але тільки ви і кожен з вас здатні щось змінити. Не хтось, хто прийде зверху і всі стане добре жити. Це має зробити кожен з нас - почати з себе. Не чекати, що тобі щось хтось має дати, а піти і зробити. Якщо ви мені зараз розпочнете говорити, що є маса перепон, то боріться з ними. Ви є та рушійна сила, що здатна все змінити. І ці зміни починаються в голові кожного з нас. Тому навіть якщо розглянути, що створені в країні ідеальні умови для підприємництва, то якщо людина нічого не буде робити нічого не зміниться. Всі зміни мають відбутися у вас в голові. Розумієте скаржитися легко, бути незадоволеним легко, бути нещасним легко. А от створювати щось цінне, змінювати щось на краще в житті і бути щасливим це вимагає неймовірних зусиль. - від подальшої розправи, мене врятував дзвінок. - Отже ми зараз йдемо на пари, але якщо ви бажаєте продовжити зі мною розмову то після 16.00 у мене сьогодні вільний час, можемо зустрітися в актовому залі, якщо звісно він буде вільний.

- Добре. Домовилися. - і усі на диво одноголосно вирішили, що поговорити вони хочуть. - відчуваю будуть тортури. Та нарешті мені дали вийти з аудиторії і уже бігти на наступну пару.

- Привіт! Як в тебе справи? - ввечері по традиції написала я Луці.

- В вівторок у нас буде розлучення. - відписав він мені.

- Переживаєш?

- Так. Ми довго прожили разом і я не зовсім уявляю, як буду жити далі.

- Нормально ти будеш жити далі. Життя на тому не закінчується, починається просто його новий етап. Я розумію, що тобі важко, тому, що твій побут був влаштований і все було зрозуміло і звично. А зараз тобі доведеться вийти з зони комфорту, а це страшно, адже невідомо, що там. А почуття, що тебе зараз охоплюють, вони пройдуть. І буде просто життя, від якого ти знову будеш отримувати задоволення.

- Хотілося б вірити, що так і буде.

- Так і буде. Погане вічно не триває, тому все мине.

- Дякую, за підтримку. - після паузи відписав він мені.

- Будь-ласка. - я поставила смайлика.

- А як твій день пройшов? - запитав він мене.

- З мордуваннями і муками, але я зараз не хочу про це говорити.

Ранок почався класично, зарядка, душ , кава і улюблена робота. Полюби свою роботу і ти ніколи більше не будеш працювати. Єдиний урок я вивчила в життя, це треба намагатися спробувати ще раз, особливо коли тобі дуже хочеться здатися. Тож роботу свою я любила, від спілкування з студентами отримувала задоволення, а в підземелля лізла, коли все починало бісити. Все в житті було врівноважено. Телефонний дзвінок мене застав на перерві..

- Слухаю.

- Привіт! Це Лука. Шовковський Лука.

- Так, Лука, привіт!

- Я хотів запитати… тобто запросити тебе на каву…

- Запрошуй – великодушно дозволила я.

- Завтра годин в шість буде зручно?

- Добре.

- Тоді до зустрічі, – з полегшенням сказав він і положив трубку.

Я декілька хвилин постояла з роздумами і що це має означати? Справ у мене було багато і день пролетів непомітно. Довелося за якісь там погрішності навіть влаштувати рознос моїй групі. То вони пережили навіть спокійно. А моїх нервів явно не бережуть, це ж потрібно налаштуватися і прочихвостити їх, а це витрати енергії, моєї до речі. А ще в мене повні аудиторії таких же безголо….в розумінні багатообіцяючих студентів. Адже викладач – це особистість, що передає молодому поколінню життєві цінності і зразки професійної поведінки. Я потерла лице рукою, втомилася все таки день був довгий. До дому я вернулася, як вижатий лимон. Зварила собі легкого супчику і прийняла ванну з ефірними оліями грейпфрута і іланг-ілангу, під класичну музику і маски для волосся і для лиця. Краса страшна сила змушена визнати я дивлячись на себе в корисних масках. Сеанс аромотерапії привів до того, що я заснула тільки діставшись ліжка. Совість у мене видно чиста, бо сплю я добре.