Мій робочий день пролетів швидко, Лука дзвонив уточнив час і куди йому приїхати, щоб мене забрати, він приїхав точно по часу. Я підійшла до машини, Лука чекав мене біля неї.

- Привіт! – з посмішкою привіталася я.

- Привіт! – Лука відкрив мені двері і я сіла в машину.

- Як у тебе справи?

- А. Нормально. – скупо відказав Лука, а я все таки подумала, що з Вадимом у них неймовірно багато спільного. – А як у тебе?

- Як зазвичай. Насичено і непередбачувано. Уява у студентів безлімітна, вони енергійні, активні, а мені доводиться з цим жити. Сьогодні намагалася витягнути студента на тройку, задаю, запитання, щоб сказав хоч про що читалася лекція. Студент мовчить. Запитую, ну хоч хто читав лекцію. Студент мовчить. Кажу, задаю питання, що наводить на відповідь: ти чи я? – Лука посміхнувся. І під’їхав до ресторану.

- Сподіваюсь ти нічого не маєш проти європейської кухні?

- Ні, нічого не маю проти.

- Тут затишна атмосфера, неймовірна кухня, чудове обслуговування, уважні адміністратори і офіціанти. Смачне домашнє вино і рекомендую скуштувати їхні десерти.

- Добре. – ми зайшли всередину, нас з приязною посмішкою зустрів адміністратор.

- Доброго вечора!

- Добрий вечір. Я бронював столик на Шовковського.

- Так, будь-ласка, прошу і нас відразу провели до столика. – я оглянулася, дійсно вишуканий інтер’єр, затишно, тихо, спокійно. Офіціант залишив меню, я швидко вибрала равіолі колоре з лососем, шпинатом і сиром дор блю в овочевому соусі зі свіжими томатами і теплий салат з телятини під медово-гірчичним соусом і бокал вина. Лука вибрав філе качки з ягідним конфітюром і легкий овочевий салат, замовив навіть бокал білого вина.

- Тут справді смачно готують. – сказав Лука, повертівши в руках бокал вина, який нам приніс офіціант. – я перевела погляд на Луку, на його губах була посмішка, а його погляд час від часу зупинявся на моїх губах. – І місце тут тихе. Я тут іноді обідаю. Іноді доводиться вийти з офісу, просто, щоб перезавантажитися, коли голова уже геть не працює. Або коли потрібно виконати якусь творчу роботу, але немає того чарівного стану який би легко дозволив зайти в потік творчості і злетіти до неба.

- Натхнення – як вибух, імпульс, що виштовхує тебе за межі досяжного. Некерований процес всередині тебе, всього лише мить, яка запалює усе довкола тебе і ти починаєш ясно бачити навіть те, що раніше не навіть не уявляв і тоді ти з легкістю вирішуєш задачі, які ще вчора були недосяжні для тебе. Знайомо.

- А де ти шукаєш натхнення?

- Ну для мене натхнення завжди пов’язане з вирішенням поставленої задачі, досягнення певної мети. Як розгризти твердий горішок. Це щось таке в чому я варюсь, в відчутті дискомфорту, незадоволення і якось так народжується спочатку почуття, а потім думка.

- Напевне в мене теж таке щось. А потім все стає ясно, просто і зрозуміло і ти без зусиль робиш все.

- Але до того ще довга дорога. – з долею суму відповіла я. – А чим ти взагалі займаєшся?

- Проектними та електротехнічними роботами. Працюємо по Україні.

- Звучить складно. А чому такий вибір?

- Закінчив політехнічний університет за спеціалізацією інженер-енергетик. Спочатку працював за спеціальністю в одній компанії, потім ще з одним працівником з тієї компанії створили свою і так уже 14 років ми з ним працюємо. Ми виросли, розширилися відкрили свої магазини і свої бюро в великих містах України. – про роботу він розповідав з задоволенням і захопленням, у нього починали блистіти очі і з’явився такий цікавий вираз обличчя, суміш гордощів і задоволення. Було повне відчуття, що він в темі.

- Тобі подобається твоя робота?

- Так. Але звичайно є проблеми, негаразди, як і у всіх хто працює. – поки він говорив, я його розглядала темно русе волосся, високий лоб, сірі очі в оправі темних вій, прямий ніс, трьохденна щетина на лиці і коли посміхався на щоках були такі милі ямочки і кривуваті зуби, якось не зовсім нормально, але хотілося язиком до них доторкнутися. Від своїх крамольних думок я відволіклася відчувши, що Лука замовк і дивиться на мене. Нас врятував офіціант, який подав страви. І деякий час ми відволікалися їжею.

- А тобі подобається твоя робота? – запитав він.

- Двояке відчуття, начебто з однієї сторони я на місці і мені подобається, те чим я займаюсь з іншої час від часу це все доводить до сказу. Особливо, якщо живемо в періоді постійних змін, сьогодні ми це робимо отак, завтра ще якось так, після завтра знову по новому. Втомлює ось така робота, підвисання, невизначеність.

- У нас в компанії теж таке було. Спочатку все було нормально, коли нас починало двоє, потім п’ятеро, але коли різко розширилися, то був темний період свавілля, ніхто нічого не знає, не зрозуміло хто за що відповідає. Так, як тоді я ще ніколи не вгепував стільки своїх сил і енергії, щоб все це налаштувати. Ми просто жили тоді на роботі. – останній спогад видно не були радісними бо він різко спохмурнів.

- Але зараз все ж нормально?

- Так, все добре. – я покрутила бокал з вином. Цікаво, від Луки при його зовнішньому благополуччі, так і віє відчаєм. І чи не з відчуття самотності він кинувся шукати моєї компанії?

- А в тебе багато друзів? – не втрималася я від запитання.

- Ні. Два. У мене два друга. Один з них мій партнер, а другий друг дитинства, правда він зараз живе в Дніпрі.

- А в тебе?

- Знайомих багато, а близьких друзів певно чотири. – задумливо відповіла я.

- Колись їх було багато, а потім я почав працювати і перші роки роботи не були дуже успішні і всі мої друзі десь поділися з мого кола спілкування.

- Бувають і такі моменти в житті, – посміхнулася я, – зате з тобою залишилися самі найкращі.

- Так і я думаю.

Лука замовив ще чаю і відвіз мене додому. Дивно та дома думки про Луку ще деякий час бентежили мене. Напевне через те, що я згадала про своє розлучення. Хоча моє пройшло майже непомітно, трагедії не було, я була зайнята, але мало приємне відчуття болю, розчарування, гіркота за бездарно витрачені роки таки була присутня. Глобальні зміни в житті не проходять для психіки і душі непомітно. А для Луки, казав Григорій Петрович це все серйозніше. Ладно подумаю, про це потім.

- А яку ти музику слухаєш? - написав мені Лука

- Різну. Хоча рок переважно.

- Тоді в мене пропозиція, пішли зі мною на концерт?

- Мені подобається твоя пропозиція. І що будемо слухати?

- Музику в стилі фьюжн-фанк-регі.

- О, ти почав якоюсь не зрозумілою мовою говорити…- і поставила усміхненого смайла. - Але розширимо горизонти. Коли концерт?

- Через тиждень. В п’ятницю на 19.00.

Я лютувала. Прийшов час до іспиту і мої дорогі студенти і близько до нього не були готові. З групи в 32 чоловіка тільки 18 здали повністю готові лабораторні роботи. Інші чомусь не знайшли часу приділити цьому уваги.

- Видно я недостатньо добре пояснила, що без лабораторних я вас не допущу до іспиту. І це другий курс. Містика просто. Тому, мої відчайдухи пройдемося ще раз по основним тезам. Працюючи з вами я викладаюсь на 100% і від вас я вимагаю фідбек . Говорячи більш зрозумілою мовою, це повної віддачі. Якщо я кидаю якесь зерно знання у ваші голови то звідти я збираюсь зібрати рясний врожай. Чому ви вирішили, що не зробивши лабораторні роботи, вам вдасться у мене скласти іспит, я щиро не розумію. На разі я ображена вашим недбалим відношенням до мого предмету. І тому я вас вітаю панове, ви в пеклі. У ректора лежать дві доповідні на мене, це так для тих, хто вирішить, що він зможе якось іншим способом зі мною домовитися. Ну, що ж, готуймося, іспит у вас буде цікавий. І нічого страшного, якщо ви не здасте його з першого разу. А тепер продовжимо муку під грифом чого я не здав лабораторні. - пройшла я до свого столу і сіла. - На кому я спинилася? - я заглянула в журнал. - Наточий Святослав. - оглянула аудиторію. З заднього ряду піднявся худющий студент, одяг на ньому теліпався так, що здавалося ще трохи і злетить, хоча його светри здавалися завжди на декілька розмірів більші, аніж йому потрібні. Тяжко ступаючи він підкрався до мого столу, йшов, як на каторгу, волочачи ноги. Прийшов з кількома листочками, сів, чуб повністю затуляв його очі.