- Ну, і що ви покажете? - змінила я тон з холодного на більш тепліший, намагаючись заглянути йому у вічі, та Святослав погляд відводив. Його погляд взагалі метався між підлогою, столом та дошкою, свої пальці він нервово крутив, а губу, яка і так була в тріщинках прикусив так, що почалася кров сочитися. Мля, от за що це мені все? Внутрішньо завила я. Мовчки переглянула те, що приніс. Одна робота з семи заданих. Пролунав дзвінок. Студенти з полегшенням видихнули .

- На сьогодні всі вільні, екзекуції продовжимо на наступній парі. - радо повідомила я їм і повернулася до Святослава. - Чому тільки одна робота?

- Комп поламався не було на чому зробити. - так і не піднявши голови стиха пробурмотіло тільце. Постукала ручкою по столу. Голова уже просто замакітрилася.

- І тут вам Святославе пощастило. В мене є мій старий ноутбук і я його можу вам дати на період виконання робіт. - підняв погляд в очах таке сум’яття, немов би я його душу вирішила прикупити. - Якщо у вас на сьогодні немає більш важливіших планів, то після пар підходьте до мого кабінету. Поїдемо за технікою.

- Я…то..- нервово облизав губи.

- Кивніть, якщо згодні і можете йти. - і він таки кивнув, трясучими руками забрав лабораторну і пішов за своєю сумкою. Поскрипуючи зубами я теж зібрала речі і терміново вирішила зайти в свій кабінет, не будучи впевненою в собі, що зараз на когось не накричу. Довго побути на самоті мені не дали. В кабінет постукав і зайшов Тарас з двома чашками кави.

- Іноді я тебе просто обожнюю. - простогнала я і забрала собі чашку з кавою.

- Студентів твоїх зустрів, вистрибувала з аудиторії, як зайчики, на яких оголосили полювання. Що так все погано?

- Та, як тобі сказати, я давно вже перестала беззастережно вірити в людей. Я завжди чекаю від них самого хорошого, хоча готуюсь до самого погано і так в принципі ніколи не розчаровуюсь. Ну і досвід, який говорить, що з першого разу нічого доброго не виходить теж є. Тому, театр одного актора був для них. Але мене дійсно дещо тривожить. Тарас, що ти знаєш про Наточий Святослава? - Тарас призадумався.

- Студент, другокурсник , живе в гуртожитку, не місцевий. Тихий, спокійний, забитий здається такий. Але головастий. А що вже сталося?

- Уявлення не маю. Та по його страшенній худобі виникли думки, що хлопчина не доїдає.

- Ну, от як тобі це вдається виглядати повною сукою і водночас проявляти турботу про людей?

- Тарас не відволікайся. І за каву дякую. То просто було спасіння. Видно таки треба буде сходити на тренінг емоційний інтелект, щоб мені знову нагадали, за що я маю любити людей. До речі пішли разом, там здається мав бути який тренінг на тему емоційного вигорання. Бо вже іноді ловлю себе на думці, що когось приб’ю і совість мене мучити не буде.

- О, не треба мене на ці мозгоковиряючі штуки водити.

- Чого це? - проявила я цікавість.

- Ну, так звідки вони про мене можуть знати краще за мене?

- Тарасик ти іноді казкового телепня нагадуєш. Хоча тобі дійсно нащо ходити, у тебе є я. А я ще й налити можу в разі чого.

- О! Істину говориш. - повеселів він, видно таки не надихала його перспектива йти зі мною.

- Тебе просто знаю, ну хоч трішечки. - показала я пальцями наскільки трішечки я його знаю.

- Так, а що там з студентом? - перевів він розмову.

- Не знаю, сьогодні після пар з ним побачусь і довідаюсь про його печаль. До речі я теж не розумію, от наче намагаюсь не вмішуватися і кожен раз по самі вуха. - пробурчала я.

- Людина ти хороша. - з капосним виразом обличчя повідомив мені Тарас.

- Хороша людина то не професія. А в нашому соціумі то ще й зло. Від поганця ти хоч знаєш, що чекати, а от що вибухне від хорошої людини то завжди невідомо. Я взагалі іноді дивуюсь де ці студенти стільки проблем собі на голову знаходять? І кожна у них відразу в масштаб кінця їхнього особистого всесвіту. А скільки ж ще розчарувань і всілякої хріні чекає їх в цьому житті, не перерахувати.

- Ладно. Треба буде щось звертайся. Побіг.

- Давай, давай. - скупо махнула йому на прощання рукою. І зайнялася роботою, що стосом лежала на столі. Від перевірених опусів пухла вже моя голова, щось будо ще нічого, щось було так по-дурному передерто з мережі, що сльози на очі наверталися, але читала і оцінювала. З другої сторони, що я хочу від дітей, які ще не так давно в школі сиділи і які уявлення не мають, чи пригодяться їм ці корисні знання в житті. Потрусила головою. Все на сьогодні досить, а то вже бажання убівать недбайливих студентів прокидається. Звук був на стільки тихий, що я навіть не відразу зрозуміла, що то в мої двері стукають. Встала, підійшла, відкрила, з піднятою рукою стояв Святослав. Перевела погляд на годинник, щось затягнули, мене, як чорна діра ті талмуди, відчуття часу геть втратила.

- Я не вчасно? - стиха проговорив студент.

- Ні, все гаразд. Дві хвилини і можемо йти. - кивнула я йому і швидко зібрала речі, закинула сумку на плече і пішла до Святослава, який так і залишився стояти біля дверей, закрила двері і ми пішли до машини. Святослав завмер біля машини, переступаючи з ноги на ногу.

- Сідай. - втратила я терпець і віддала команду. Сів. - Пристебнись. - слухняно знайшов ремінь і пристебнувся. Покосилася на нього, сидить з руками схрещеними на грудях і дивлячись на дорогу.

- Слухай, все добре?

- А? Нормально.

- По тобі не скажеш. Тебе так лякає перспектива провести час зі мною?

- Ні, - облизав він губи. - Просто, не зручно якось.

- А ти звідки родом?

- З Полтавської області.

- А, я так і думала. Відчувається по такому напівм’якому полтавському говорі. А чому сюди поступив? Чому такий вибір?

- Не знаю. Я ще як в школі навчався, то захопився. Я й не вибирав довго.

- І як подобається навчатися?

- Навчатися цікаво, та іноді завдань багато, часу мало, ще й якщо є якийсь підробіток.

- А ти працюєш? - продовжувала я задавати запитання.

- Ні, зараз ні. Я підробляв барменом, а тепер той бар закрили.

- Це зрозуміла, та поки, що не зрозуміла, що ти робиш такого, від чого в тебе круги під очима такі, що будь яка панда з заздрощів здохне? І мої лаби не зроблені.

- Я казав, у мене комп здох і якось так. - засовався він на місці.

- А круги?

- Ну…- незрозуміло просичав він, коли його живіт видав таке гучне бурчання. Зашарівся, так, що далі нікуди.

- А є змога де робити ті лабораторні? - задала я наступне запитання і тут він так гірко зітхнув, що стало ще цікавіше. Обійшлося без заторів і додому ми приїхали досить швидко. Я поставила машину і ми з Святославом піднялися в мою квартиру. Від відчуття його незручності у мене вже починала голова боліти. Він не робив лишнього кроку, тільки час від часу тяжко зітхав.

- Пішли чай пити. І заодно подумаємо, як ти будеш робити лабораторні. - він зашарівся. Я хмикнула. - Святослав, розслабся. Я не збираюсь робити нічого такого, що вразить твою психіку. Просто голодна і з тобою хочу поговорити. Мий руки і гайда на кухню. - увімкнула йому світло у ванній, а сама пішла на кухню. Швидко розігріла тушковане м'ясо з гречкою, зробила салат.

- Тобі чай чи каву?

- Чай. - на кухню він все ж наважився зайти і навіть сів, куди я показала. Зробила і собі і йому чай. Розклала все по мискам.

- Смачного. - побажала я. Він сидів вагався, та все ж взяв вилку і почав їсти. Зітхнула з полегшенням, все ж хлопчина він гордий і молодий і дурний міг би й відмовитися. З тарілок змів усе, поставила тарілку з солодощами і чай.

- Слухай, я правильно розумію, місця де робити лабораторні у тебе немає. Ну, я б могла запропонувати попрацювати у мене вдома. - він саме тягнув чай, сіпнувся і чашка перелилася на нього, скочив з місця, на штанах і светрі розпливалося негарна, коричнева пляма.

- Не кіпішуй. Обпікся? - запитала я. - Кофту підніми. - витріщився на мене, як на сатану в спідниці. Встала і дістала аптечку, порившись в ній дістала і мазь. - Масти, біль зараз вщухне. Хоча, стій. Давай так, я тобі принесу одяг, ти йдеш в душ, одяг твій я кину в пральну машину, вона і сушить і то довго часу не займе. А ти приймаєш душ і наносиш цю мазь на місця опіків. - Скомандувала я і можна сказати запхала хлопчину в душ, принісши йому рушник і одяг. Він щось там бурчав, що не треба, що все нормально. Від ситуації хотілося розсміятися, та підозрювала, що тоді Святослав кинеться навтікача без оглядки. Витребувала його одяг, пішла на кухню і закинула все в пральну машину. Зробила ще один чай. З ванної він вийшов навіть з порозовілими щоками, то я так розумію від відчуття конфузної ситуації. Після пригод з Вадимом я купила чоловічі спортивні штани і пару футболок. Штани на Святослава явно були великі і трималися виключно на мотузку, а під футболкою були видні усі ребра, тонкі кісточки рук, які він на разі переплів і виставив перед собою, підняла погляд вище, м-да а светр з горлом то якось приховував тоненьку шию, ну далі ясно маковий цвітом палали щоки і розгублений і насторожений вираз очей, як у того дворового пса, який і хоче йти до рук і боїться, що зараз пнуть ногою.