- Та, невже? Кого я чую? Невже згадала про мене?

- Не знаю, хто та лярва, що довела тебе до такого стану, та то не я. Я тебе люблю. Хочеш навіть з тобою на рибалку поїду?

- А, що там пекло замерзло, а я того не чув? - присвисну він.

- Я повернулася з відпустки. Скучила.

- Мля…- почулося, як щось впало і тихе матюччя Тараса. - Ти давай так тихше з своїми одкровеннями, я все таки одружений чоловік.

- А що впало?

- Молоток. Я тут порядок в гаражі наводив, поки ти мій мозок в баранячий ріг не скрутила.

- То, що з приводу рибалки? - уточнила я.

- Слухай жінка ти такі аванси чоловікові не роби.

- Та я реально готова хробачка на гачок посадити. Я серйозно. Візьму коньяк. І десь там на бережку поговоримо про все буденне. Висталюсь за свою відпустку.

- Мені різко сподобалася твоя пропозиція, піду відпрошусь в дружини. Коли їдемо?

- А коли можеш?

- Та хоч зараз. Я ж у відпусці. Хоч від ремонту відпочину. То, що пішов речі збирати.

- Збирай.

- За тобою заїду. З собою беру палатку. Готуйся і не плач, що там комарі літають і річкою пахне.

- Спрей від комарів візьму.

- Тоді чекай. За годину буду.

- Та чекаю.

Я положила телефон. І що це я тільки думала, я ж рибалити не вмію. А ладно. Коньяк все виправить. І про нього. Полізла в шафу дістала пляшку коньяку. Сходила заглянула в холодильник, зрозуміла, що треба зайти в магазин. Спонтанну рибалку за якусь годину я все ж організувала. З сумками зустріла Тараса перед під’їздом. Він приїхав весь такий загорілий і шумний.

- Ну, пілігрим, що наїздила? - сонячно посміхнувшись запитав він.

- Скучила, за тобою.

- Як же звучить то хорошо. Як музика. - пробурмотів він, запихаючи сумки в багажник. Я сіла поряд нього.

- А то я тільки й чую за останніх півмісяці дует дрилі з перфоратором, і своє матюччя на безруких будівельників. Як можна ставити біленькі двері, коли біля скла видніються такі чорні страшні дири? Так, що ти вкрай вчасно, бо цей косметичний ремонт, який перейшов в епатаж вбиває мої останні здорові нервові клітки. А про стелю, сказати мені, що ой, тут так складно, давайте ми її вагонкою зробимо? Або сказати, а навіщо ви купили такі страшні шпалери? А про плитку мені заявити, а ви по скільки її брали? А, тоді з вас ще зверху 30 гривень. Запитую, а за що? А мені так, ну ви ж дорогу плитку взяли. А навіщо ви тут хочете вбудовану шафу ставити? Я б не ставив.

- Тримайся. Все минає. І це теж пройде.

- Та вже не впевнений. Мої скоро повернуться з моря. А тут ще пекельний розгардіяш. Я щось після такої відпуски вже вкрай смиканий. А ще ж на роботі треба якось вижити.

- Нічого ми твій стрес зараз знімемо, а життя далі поступово наладиться.

- Умієш правильно мотивувати. - виразно хмикнув він. - Нам якась годинка і ми на місці.

- Я оце зрозуміла, що я якось злісно для печінки проводжу час. Спочатку з Лізою, потім з Вадимом, Міхом та Веталем їздили в село до Ігоря Івановича, тепер з тобою.

- А що це ти так усіх вирішила обласкати своєю увагою?

- Скучила. Сильно.

- Якщо чесно я теж.

- Звучить, як зізнання…

- Моя дружина до тебе все одно не ревнує. Пам’ятаєш на днюху їх духи вибирали? - я ствердно кивнула. - То так і сказала, передай Дарині, моє дякую.

- А от Ліза Міха, то ревнує і сильно.

- Та, ти що? Вони почали зустрічатися? Вони ж вічно гризлися.

- То у них просто була терниста дорога до кохання. - посміхнулася я.

- Просто не віриться. Серйозно. Вони такі різні. Ліза королева і простий айтішник.

- Зате вони щасливі. Ну, знаєш протилежності притягуються.

- Та все нормально. Просто трохи заслинився на те.

- Який ти самокритичний.

- Я взагалі класний. От тільки закінчу ремонт, так і розпочну на повну насолоджуватися тим, який я неймовірний і в процесі його ремонту віку цих шуршунчиків не повбивав.

- Ну, ти крутий. Якщо ще всі живі, то я тобі поклоняюсь. - посміхнулася я, оглядаючи місцевість довкола, бо з знайомих доріг ми вже з’їхали і петляли якимись напрямками. Але ще за одним поворотом показалася річка. Місцина була чудова в обрамленні лісу, вітіювато десь ховалася за горизонтом. Скажу так, щось упіймати мені не вдалося, але час я провела класно, навіть махаючи вудочкою в надії відправити її в річку а не найближче дерево. Тарас посміявся з моїх потуг, та сильно не засмутився. А потім у нас було багаття і неспішна розмова про все буденне.

В суботу, як і було обіцяно раніше ми зібралися на вилазку. Погода стояла хороша, сонячна і зустрілися ми уже на місці. Вхід знайшли швидко, хоча довелося полазити по осоці, люк все таки був замаскований. Його знайшов Міх з під землі на якійсь попередній вилазці. На поверхні його просто не можливо знайти. Люк йшов метра на півтори до низу. Ми спустилися, настрій як зазвичай був піднятий, сипалися жарти і підколи. Отож по дві сторони йшли труби десь метрового діаметру, по яким в сторону Подолу доволі високими цегляними тунелями збігає вода.

- Це і є притока Глибочиці - Киянка – невеличкий струмок, що бере початок біля Львівської площі і тече в колекторі урочищем Кожум’яки. Шум струмка можна почути крізь решітки в улоговині Киянівського провулку, - сказала я, - Глибочиця як річка відома з часів Київської Русі, протікала між вулицями Верхній та Нижній Вал. Біля Житнього ринку до неї впадав струмок Киянка, що витікав з місцевої Кожум’яки. В первісному вигляді Глибочиця мала мережу прилеглих до неї струмків. Хто знає які?

- Юрковиця, - першим відповів Міх.

- Турець, - додав Вадим.

- Так, все вірно, до речі поблизу Житнього ринку на Глибочиці стояв млин. А по самій річці до кінця 18 століття пролягала північна межа Подолу, його оборонний вал. На межі 18-19 століття русло нижньої течії Глибочиці було випрямлене та обваловане задля захисту довколишньої забудови від повені. До речі звідси і назва вулиць Верхній і Нижній вал. - я говорили, а ми поволі просувалися вперед. - І ця місцевість мала назву Канава, або Помийник, оскільки до неї викидалися відходи гончарного, шкіряного та іншого виробництва. Канаву взято у колектор у середині 19 століття, верхню течію Глибочиці на початку 20 століття. Десь в той час офіційно з’явилася вулиця Глибочинська, заселена вона була бідними міщанами і забудована одно чи двоповерховими дерев’яними та глиняними будинками. - продовжила я екскурсію. Метрів сто тунель був вузький, а в цегляних жолобах на дні утворилося дуже багато вимоїн і йти стало просто небезпечно для ніг. Я оступилася і з усієї дурі гепнулася на цю пекельну підлогу, щедро осунувшись в бризки води з багном. Декілька секунда ошаліло лежала намагаючись повернути дихання.

- Дарина? - нервово видихнув Міх і кинувся до мене, почувся тупіт, певно і хлопці припустилися до мене. В грудях попустило і я змогла видихнути і навіть вдихнути відчуваючи, яке ж те повітря солодке. Біля мене присів Міх.

- Ти як? - спробувала піднятися. Міх кинувся допомагати, сіла і притулилася до стіни. Хлопці зграйкою обступили мене і всі виглядали схвильованими. Витерла рукою з щоки багно, глянула на долонь, роздерла до крові. І почала сміятися, відкинувшись головою на стіну.

- Все. Нормально. - роздільно вимовила я. І знову залилася сміхом.

- Ем, твій сміх дещо бентежить. - розгублено пробурмотів Міх.

- Я в порядку. - видихнула я і простягла руку, щоб мені допомогли встати. Міх вхопив за руку і рвучко підняв мене. Як могла обтріпалася і ми рушили далі.

Коридор розширився і ще метрів через 200 Киянка впадала в Глибочиці. А сама Глибочиця впадала у Гавань під Гаванським мостом. - ми йшли далі. В деяких місцях звід сильно знижується. На ліво вверх по течії Глибочинський хід являє собою магістраль з дуже високим зводом, каплеподібної форми з звуженням знизу. Ми спробували зайти в бокове відгалуження, але не змогли, просто радикулітний він якийсь, повернулися назад в основне русло. В кінці колектора хід несподівано обірвався і в цьому місці з стіни бив фонтан, вода розпилюється і стоїть стовпом, душа уникнути нікому не вдалося. Далі йшла доволі стара труба, що наполовину завалена землею з обламками цегли. Міх запропонував лізти далі, я спробувала воду рукою.