Коли ми дійшли до лісу, уже споночіло. Уїна зупинилася на узліссі, що поросло чагарником, і, боячись непроглядної пітьми, не хотіла йти далі. Що стосується мого настрою, то дивне передчуття небезпеки, яка чатувала на нас, радше штовхало мене вперед, аніж зупиняло.

Я не спав ніч і два дні й перебував у стані сильного збудження. Я знав, що до мене підкрадається сон, а разом із ним і морлоки.

Поки ми стояли в нерішучості, я побачив позаду нас, на чорному тлі кущів, три темні скоцюрблені фігури. Навкруги були чагарники й висока трава, і тому я не почувався застрахованим від їхнього зрадницького наближення.

Ліс, за моїми розрахунками, був не менше як миля завширшки. Якби можна було пройти крізь зарості до відкритого схилу пагорба, тоді ми знайшли б цілком безпечне місце для відпочинку, а дорогу через ліс я розраховував освітлювати за допомогою сірників і камфори. Але щоб запалювати сірники, мені треба було звільнити руки, і тому я хоч-не-хоч змушений був залишити хмиз, назбираний для багаття.

Раптом мене осяйнула думка: а мабуть, непогано би вразити наших приятелів, улаштувавши ілюмінацію позаду себе. Згодом я переконався, наскільки легковажним був мій учинок, але тоді він здавався мені дуже дотепною вигадкою для прикриття нашого відступу.

Чи спадало вам коли-небудь на думку, яким рідкісним явищем насправді є вогонь у природі, якщо клімат місцевості спекотний? Сонячне тепло рідко досягає такої сили, щоб запалити що-небудь, навіть якщо промені сонця зосереджуються у краплі роси, наче у фокусі запального скла, як це іноді трапляється в тропічних країнах. Блискавка вдаряє й обвуглює, але нечасто стає причиною великої пожежі. Зогнилі рослини починають іноді жевріти під впливом теплоти, яка супроводжує хімічний процес гниття, але й у цьому випадку зрідка виникає полум’я.

У період цілковитого занепаду мистецтво видобування вогню геть-чисто було забуте. Тому червоні язики полум’я, які миттєво здійнялися вгору, заходившись лизати зібрану мною купу хмизу, стали для Уїни зовсім новим і дивним явищем.

Вона хотіла підбігти до вогню й погратися з ним. Я гадаю навіть, що вона кинулася б у багаття, якби я не стримав її. Але я взяв Уїну на руки й, попри її опір, сміливо заглибився в ліс. Протягом деякого часу розпалене мною багаття освітлювало нам шлях.

Озирнувшись, я побачив крізь густі зарості, що полум’я перейшло на найближчі чагарники та звивистою вогненною лінією поповзло по пагорбу, вкритому травою. Я подумав про морлоків, засміявся та знову повернувся до темної хащі, яка стояла перед нами.

Навкруги все було огорнене в морок. Уїна, тремтячи від страху, притискалася до мене, але мої очі вже звикли до темряви, і я бачив настільки, щоб не спотикатися. Крізь густу пітьму тільки місцями просвічувалися клаптики блакитного неба. Я не запалював сірників, тому що на одній руці тримав Уїну, а в другій ніс залізний лом.

Протягом деякого часу я не чув нічого, крім хрускоту гілок під ногами, слабкого шелесту вітерцю над головою, власного подиху й калатання серця; аж раптом позаду почувся тупіт ніг. Однак я вперто йшов уперед.

Тупіт ставав дедалі чіткішим, і незабаром я вже розрізняв ті самі звуки й голоси, які чув у Підземному Світі. Очевидно, за нами гналися морлоки. Не встиг я про це подумати, як зненацька відчув: хтось ухопив мене за одяг, потім за руку. Уїна, тремтячи всім тілом, мовчала.

Треба було запалити сірник. Щоб зробити це, я мусив спустити Уїну на землю. Так я і вчинив. Але поки я рився в кишені, біля моїх ніг, у темряві, між мовчазною Уїною і дивно буркітливими морлоками зав’язалася боротьба. М’які щупальця ковзали по моєму одязі, торкалися спини й шиї.

Нарешті я чиркнув сірником; він засичав і зайнявся, і в його світлі я побачив між деревами білі спини морлоків, які втікали. Поспіхом витягши з кишені шматок камфори, я приготувався запалити його, тільки-но сірник почне гаснути.

Тоді я глянув на Уїну. Обхопивши мої ноги, вона лежала нерухома, долілиць. Мені стало лячно. Я схилився над нею. Здавалося, вона не дихала. Я запалив шматочок камфори й кинув його на землю: він розколовся й зайнявся яскравим полум’ям, відігнавши від нас морлоків і нічні тіні.

Я став навколішки біля Уїни, підняв її. Увесь ліс позаду мене, здавалося, був сповнений шереху та звуків величезної юрби!

Уїна, очевидно, знепритомніла. Обережно поклавши її на плече, щоб іти далі, я раптом із жахом усвідомив: через метушню із сірниками й Уїною я втратив напрямок і тепер не мав ані найменшого уявлення про те, у який бік треба йти. З огляду на все, зелений порцеляновий палац залишився десь позаду.

На чолі в мене виступив холодний піт. Я розумів, що треба діяти якнайшвидше. І вирішив залишитися на цьому місці й розкласти багаття. Опустивши нерухому Уїну на траву, я почав квапливо збирати гілляки й листя. Я розумів, що треба встигнути розпалити вогонь, поки не догоріла камфора. Навколо мене в різних місцях, немов карбункули, світилися очі морлоків.

Камфора спалахнула та згасла. Я запалив сірник і побачив: дві білі фігури, які підкрадалися до Уїни, кинулися геть. Один із морлоків був настільки осліплений світлом, що наткнувся на мене, і я відчув, як під ударом мого кулака хруснули його кістки. Він жахливо заволав, захитався й упав на землю.

Я запалив інший шматок камфори і знову став збирати хмиз для багаття. Раптом я помітив, що наді мною, на деревах, було багато сухого листя (із часу мого прибуття сюди, тобто протягом тижня, жодного разу не падав дощ).

Тоді я перестав вишукувати між деревами хмиз, а просто став підскакувати й ламати гілля. Незабаром моє багаття зі свіжих і сухих гілок задушливо задиміло, і я міг приберегти камфору.

Повернувшись до Уїни, яка лежала поруч із моїм залізним ломом, я спробував привести її до тями. Але вона лежала як мертва. Я навіть не міг розібрати, дихає вона чи ні.

Від ядучого диму мені якось відразу обважніла голова. Крім того, у повітрі відчувався нудотний запах камфори. Моє багаття могло горіти ще годину чи більше. Я раптом відчув себе страшенно втомленим і сів на землю. Весь ліс теж, здавалося, був сповнений сонливого шепоту, причини якого я не міг зрозуміти.

На секунду я забувся, але вже наступної миті, як мені здавалося, знову розплющив очі. Навкруги була пітьма, і я відчував на собі руки морлоків. Вирвавшись із їхніх чіпких пальців, я квапливо поліз до кишені за сірниками… Але вони зникли!

Морлоки знову оточили мене. Тоді я збагнув, що трапилося: я заснув, моє вогнище згасло… Мене охопив смертельний жах. Увесь ліс нібито наповнився запахом горілого… Мене тримали за шию, смикали за волосся й намагалися повалити. Було неймовірно страшно серед непроникної пітьми відчувати дотики цих м’якотілих створінь. У мене з’явилося таке відчуття, наче мене обплутує якесь жахливе павутиння.

І ось, нарешті, вони здолали мене – і я впав. Одразу ж мені в шию вп’ялися маленькі гострі зуби. Намагаючись струсити морлоків, я перевернувся й намацав рукою залізний лом.

Це негайно додало мені сили.

Я підхопився, скинув із себе всю цю купу людських пацюків і, розмахнувшись, щосили почав бити залізним ломом скрізь, де, як мені здавалося, мали бути морлоки. Я чув, як від ударів ломаки хрумтіли їхні кості. За хвилину я вже звільнився від них…

Мене опанувало те дивне збудження, яке, кажуть, буває під час битви. Я знав, що ми обоє, я й Уїна, загинемо, але вирішив змусити морлоків дорого заплатити за наше м’ясо. Я стояв, притулившись спиною до дерева, і розмахував ломом. Увесь ліс був наповнений галасом і лементом морлоків.