– Яке весілля? – пита дід.

– Аз Одаркою ж! – каже чорт.

“А щоб ти не діждав! ..” – подумав дід та й пита:

– Де тут дорога до пустельника?

– Іди сією стежкою, – каже чорт, – оце ж він і протоптав її, ходячи сюди по воду.

Пішов дід усе лісом на високу гору і вибрався на уступ; з одного боку – круча, аж глянуть страшно, з другого – скеля стіною піднялась аж до хмари. Дивиться дід: у скелі – двері, а над дверима – образ; ввійшов – церковця, так собі невеличка, висічена у скелі. Тільки перехрестився та вдарив поклон, аж із келії виходить пустельник, старенький, згорблений, а борода біла, як молоко, аж до колін. Дід підійшов під благословеніє, а пустельник поблагословив та й каже:

– Чого се, чоловіче, бог з нами, так од тебе чортом душить?

– Як же б то й не душило, – каже дід, – коли цілісінький день їхав на чорті та ще й з відьмою.

Дід усе розказав, як було і чого приїхав.

– Як ви, святий отче, – каже, – поради не дасте, то вже не знаю, де його у гаспида й шукати того спасенія.

– Воля божа, – каже пустельник, – може, й тут знайде спасеніє, коли щире буде покаяніє. Як бачу, вона хоч і відьма, то менше лиха робила людям, як ті, що святош удають. Вона, – каже, – і на путі грішному шукала спасенія, а другі так із істинного пуття збиваються.

– Так, панотченьку, так, – перебив дід, – оце саме і чорт казав!

– Чорт, – каже пустельник, – сулив їй усі прелєсті мира сього; друга б – і не відьма – на сі посули піддалась, а вона не преклонилась.

– Не преклонилась, панотче, не преклонилась, – каже дід, – так і чортові одрізала; аж носом закрутив диявольський син!

– Ну, тепер помолимось господу, – каже пустельник, – то він, милосердний, напутить нас, що треба робити.

Пустельник упав на коліна, дід собі, і стали молитись. Та й тепло ж молились: темна церковця та і освітилась, наче хто світло засвітив. У діда із очей аж дві сльози викотилось, як дві срібні кулі, аж брязнули, ударившись об кам’яний поміст. Помолившись, устали; от пустельник і каже:

– Ходімо ж, я покажу тобі печеру; одведеш туди небогу, там вона і буде спасаться.

– Будьте ласкаві, панотче, – каже дід, – заступіться за бідну сироту... коли б ви побачили, що за молоде та гарне, та нещасливе! ..Так же катержний, анахтемський хвостик... та ще от що... – почав дід, та й язик прилип к гортані.

– Що там ще? – спитав пустельник.

– Болячка на серці нарядилась, – каже дід, важко зітхнувши, – закохався я у сю диявольську відьму, бодай їй... нехай буде здорова, от що!

– Буду благати господа, – каже пустельник, – щоб він милосердний послав їй покаяніє; а ти їдь собі з богом у Січ. Побудь ще там п’ять літ на лицарській стражі та й вертайсь до мене. Як дасть бог, що вона спасеться, то я вас і повінчаю.

– Що ж мені тепер робить із чортом? – пита дід.

– А що з ним робить, – каже пустельник, – коли годящий з його кінь, їдь на йому у Січ.

– Де вам негодящий! – каже дід. – Такого коня і за сто талярів не знайти: і хода добра, і навзаводи не взяв його кат, і підтюпцем; а на поворотах тільки нахились, то він вже і повертає. Так боюсь же, щоб не втік, дияволів син.

– Не бійсь, – каже пустельник, – я тобі дам на його кріпость.

Пустельник пішов у свою келію, виніс кипарисний хрестик і надів його на шию дідові.

– Тепер, – каже, – він у тебе, як наймит, як крепак: що звелиш, то й робитиме!

Пустельник провів діда до печери і поблагословив його на прощання.

Вернувся дід до чорта та якось йому і глянуть на його совісно, хоч у рябка очей позичить. Та вже ж не потурать і чортові, щоб губити християнську душу. Не щодня бридня, не все коту масниця! Тільки доторкнувся дід до чорта, зараз і почув, сердешний, свою неволю, так і затрусивсь і застогнав, бідолашний.

– Що ти, Кириле, зо мною зробив! – озвався чорт.

– Те, що й ти з другими робив, – каже дід (а самому жаль чорта: добра була душа у покійника). – Ловить, – каже, – вовк, та як і вовка піймають!

Недовго дід базікав з чортом, та нічого було гаразд і казати. Узяв відьму за руку та й повів у печеру. Дорогою розказав їй, на чому вони погодились з пустельником, обняв Одарку, кріпко притулив до серця, аж зомліла небога, а там сів на чорта і полинув, як на крилах, у Січ.

Уранці дід уже був у коші. Кому не скаже, що він учора ввечері виїхав із Святих Гір, ніхто віри не йме; та як і повірить, щоб ув одну ніч перебігти тридцять миль! Чого вже не виробляв дід на тім коню! Якби почули, що він розказував, то б сказали, що бреше: за цілісінький тиждень не переслухали б. Раз дід запросив і в заклад пішов, що поїде у Бахчисарай і самому кримському ханові у вічі плюне. І що б ви думали? Поїхав та й плюнув, та ще й добре вилаяв; дід знатно лаявсь – у якогось москаля вчивсь. “Ти, – каже, – хане, покійного чорта племінник, бусурманський, кателицький, анахтемський, гаспидів син, триста тобі чортів у живіт! ” А було як наскочать січовики на татарську орду, то дід так і вріжеться у саму гущину; а коні як почують чорта, то врозтіч; а дід і почне кришить татар, як локшину: так голови і валяться, як груші увосени. Чотири роки дід був курінним отаманом, а там, як прийшла пора, от він і став прощатись. Не хотіли були пускать січовики, так дід їм каже:

– Зостався б, товариші, так обіцявся відьмі оженитись: треба, бачите, додержать козацького слова.

– Що за зух[3] наш Кирило, – сміються запорожці, – не побоїться і чорта позвать у дружки.

– Еге, – каже дід, – я не побоюсь і на чорту поїхать.

Та сів на чорта та й чкурнув у Святі Гори: ув обідню пору і там опинивсь. Дивиться – аж того гайвороння така сила, наче з цілого світу позлітались гемонські тварі та й вкрили і гори, і ліс. Скоро побачив їх чорт – так і затрусивсь, і голову повісив, і хвіст опустив, почув своє лихо. Доїхавши до тієї межі, що дальш на чорту їхать не можна, дід зліз та й каже:

– Прощай, чорте, не поминай лихом; спасибі тобі за вірну службу!

Тільки дід договорив це слово, так кінь і перекинувсь у птаха. Як же закрякає гемонське гайвороння та здійметься, наче хмара – аж сонце закрило! Налетіли на чорта – дід і не схаменувсь, не вспів руки піднять – перехреститься, роззявить рота, щоб благослова заспівать, як вони вже й пошарпали Трутика на шматочки. Де те в біса і м’ясо ділось: тільки пір’я полетіло за вітром. Жалко дідові чорта, так жалко! Так тепер вже не до його; друга думка у діда – що то з Одаркою діється: чи помилував її господь? Тільки переступив дід через рівчак – з-за кущів назустріч Одарка. У квітках, у стьожках, як до вінця. Так і кинулась на шию дідові.

– Спасителю мій! – заголосила Одарка. – Господь милосердний помилував мене, грішну... Тебе ж тільки й ждала, мій голубе, як билина росиці з неба!

Ще краща стала: така біла та повновида, очі сяють, як зорі серед темної ночі, зуби блищать, як білі голуб’ята на сонці під синім небом. Так і тулиться до діда, і цілує його, і милує, і хреститься, і його хрестить. Дід стоїть як укопаний, себе не тямить і очам своїм віри не йме; далі упав на коліна, простяг догори руки та крізь сльози і промовив:

– Боже милий, який же ти до нас милостивий!

– Ходім же швидше до пустельника, – каже Одарка, – він тебе жде з самісінького ранку.

Дід, взявшись з Одаркою за руки, пішли до пустельника. Ввійшли у церковку; дивляться – вже і налой стоїть посередині, і два вінця лежать на налою, – не з фольги, як теперечки повелось, а із свіжих квіток.

– Здоров був, Кирило, – скрикнув пустельник, уздрівши діда, – як тебе бог милував на Запоріжжі?

– Слава богу, панотченьку, – каже дід, – молитвами вашими – та спасибі і покійному чорту: добре служив, дияволів син.

Дід одслужив три молебні: архістратигу Михаїлу, Єгорію Побідоносцю, і Миколаю Чудотворцю, а там пустельник поставив молодих перед налой та й обкрутив.