Одного такого вечора Бьорнем пропливав ярмарком на електричному катері разом із групою людей, серед яких була Дора, вдова Рута, і кілька іноземних гостей. Бьорнем любив водити друзів і достойників територією і завжди намагався влаштувати ці прогулянки так, щоб товариство бачило ярмарок у найкращий спосіб — щоб будівлі виділи з відстані, поставали перед очима в певному порядку, немов він і зараз розгортав креслення в бібліотеці, а не мав справу з матеріальними спорудами. Бьорнем намагався нав’язати свою естетичну волю всім гостям, перший рік наполягаючи на тому, щоб кількість входів до Джексон-парку була мінімальна, і то їх треба розташувати так, щоб кожен спочатку проходив крізь Почесний двір — чи то через великий портал на залізничній станції в західній частині парку, чи на сході, з причалу. Намагання створити потужне перше враження — то було й від уміння подати витвір, але водночас воно показувало: всередині великого архітектора сидить естетичний деспот. Бьорнем свого тут не домігся. Директори наполягали, що брам має бути багато, а залізниці відмовилися пускати всі потяги до виставки на одну станцію. Бьорнем, утім, так і не здавався. Протягом усього часу, поки тривала виставка, він казав: «Ми наполягаємо на тому, щоб наших власних гостей, чию думку ми особливо цінуємо, провадити передусім через Великий двір».

Катер, яким пливли Бьорнем, Дора Рут та іноземці, тихо йшов лагуною, збурюючи хвилями відображення Білого міста в воді. Сонце, сідаючи, золотило тераси на східному березі, а західний берег занурювався в темно-синю тінь. Жінки в ясно-червоних та аквамаринових сукнях гуляли набережною. Голоси лунали над водою, між ними де-не-де чувся сміх, чистий, немов дзвін кришталевих келихів.

Наступного дня, після, напевно, нелегкої ночі, Дора Рут писала Бьорнемові, дякуючи за прогулянку й намагаючись передати всю складність своїх почуттів.

«Одна година на лагуні виявилася вінцем дивовижного дня, — писала вона. — Справді, боюся, ми б надовго затрималися, коли б наші гості не готувалися до більш бурхливих забав. Мабуть, я б ніколи не зупинила плавання цією країною мрій з власної волі». Ці краєвиди викликали в жінки суперечливі почуття: «Мені це все видалося повним нескінченної журби, — писала вона, — а водночас настільки чарівним, що мені здається мудрістю втекти в гори й ліси, де панує вічний спокій. Я бажаю так багато сказати вам про вашу роботу протягом останніх двох років — роботу, яка настільки дивовижно втілила мрію Джона про красу, але я не впевнена, чи зможу. Це дуже багато для мене означає, і, сподіваюсь, ви мене зрозуміли. Роками його надії і прагнення були моїми, і, хоч як я намагаюся зупинитися, мене не полишають ті самі хвилювання. Для мене цей лист — велике полегшення. Я щиро вірю, що ви не заперечуєте».

Вечори на виставці були принадні, а ночі — просто розкішні. Лампи, що обрамлювали кожну будівлю і кожен хідник, стали найвигадливішою демонстрацією можливостей електричної ілюмінації і першим масштабним випробуванням змінного струму. Сама тільки виставка споживала утричі більше електрики, ніж усе місто Чикаго. То була важлива віха в історії інженерії, але зачаровувала глядачів сама краса незліченних вогників, які освітлювали ярмарок. Кожна будівля, навіть Будинок виробників і вільних мистецтв, була облямована лампочками. Величезні прожектори — найбільші з будь-коли зроблених, що їх, як казали, було видно за сорок кілометрів — поставили на дах Будинку виробників, і його промінь гуляв територією і довколишніми районами. Великі кольорові лампочки підсвічували тридцятиметрові струмені води, які вилітали з фонтана Мак-Монніса.

Для багатьох відвідувачів ця нічна ілюмінація стала першою зустріччю з електрикою. Гільда Сатт, дівчинка, яка нещодавно приїхала з Польщі, побувала на ярмарку з батьком. «Коли небо потемніло, раптом одночасно загорілися мільйони лампочок, — загадувала вона роки по тому. — Для мене, яка не бачила ніяких світильників, крім гасових ламп, то було немов раптове видіння Раю».

Тато розповів їй, що світло запалили електричним вимикачем.

— Що, без сірників? — здивувалася дитина.

Крім освітлення і всюдисутніх синіх привидів Колумбівської гвардії, у виставки було ще одне важливе досягнення: мешканці Чикаго вперше могли цілком безпечно гуляти ввечері. Тільки це вже приваблювало на територію дедалі більше гостей, особливо молоді парочки, які почувалися незручно в суворих рамках вікторіанських правил залицяння і потребували спокійних темних куточків.

Уночі численні світильники разом із темрявою, що їх оточувала, успішно приховували численні хиби виставки — зокрема, як писав Джон Інґоллс у «Cosmopolitan», «невимовні гори сміття, що лишаються від численних обідів» — і створювали кілька годин отого ідеального міста, про яке мріяв Деніел Бьорнем.

«Ніч, — писав Інґоллс, — то чарівниця виставки».

Перші гості, повернувшись додому, розповідали друзям і родичам, що виставка, хоч і недороблена, значно грандіозніша й потужніша над усякі очікування. Монтґомері Шуйлер, провідний архітектурний критик часів Бьорнема, писав: «Ті, хто вперше бачив виставку, майже в один голос стверджують, що ніщо з того, про що вони читали й що вони уявляли, не було й близько подібне до цього видовища — вони жодним чином не були до нього готові». Репортери з далеких міст телеграфом передавали такі самі спостереження в редакцію, і їхній захват і трепет докотилися до найглухіших містечок. Серед полів, лісів і долин родини, які з жахом читали про кризу національної економіки, все одно почали думати про Чикаго. Так, їхати туди дорого, але ця подорож видавалася дедалі більш вартою того. Навіть необхідною.

Якби ж то містер Ферріс постарався нарешті доробити своє велике колесо.

Modus Operandi[46]

І от усе почалося. З ресторану, де харчувалися гості Голмса, зникла офіціантка. Учора була на роботі, а сьогодні зникла, не залишивши ніяких пояснень такого раптового вчинку. Голмс, здається, був вражений не менше за всіх. Десь поділася стенографістка Дженні Томпсон, а ще така собі Евеліна Стюарт — працівниця Голмса чи просто гостя. Лікар, який певний час винаймав кабінет у «замку» і потоваришував із Голмсом (їх часто бачили разом), теж чомусь виїхав, не сказавши нікому ані слова.

Хімічні запахи в готелі то накочувалися, то зникали, немов океанський приплив. Інколи в коридорах стояв запах каустику, немовби прибиральники трохи переборщили з цим засобом, іноді — сріблястий лікарський дух, наче в будівлі десь працює зубний лікар, який занурює пацієнта в глибокий сон. Щось було не гаразд і з газовою мережею: інколи в коридор просочувався запах неспаленого газу.

Друзі й родичі розшукували зниклих. Як завжди, Голмс співчував і був радий допомогти. Поліція досі ні в що не втручалася. Очевидно, вона й так мала багато роботи: прибуло чимало заможних гостей та іноземних достойників, а за ними — цілі зграї кишенькових злодіїв, бандитів і дрібних шахраїв.

Голмс не діяв просто й безпосередньо, як Джек-Різник, котрий насолоджувався теплом нутрощів, але йому подобалося бути близько в момент смерті жертви. Достатньо близько, щоб відчути, як це наближається, як жертва дедалі більше панікує. Саме тоді процес заволодіння для нього входив у найсолодшу фазу. Підвал майже повністю заглушував крики та стукіт, але все ж не до кінця.

Коли в готелі було повно пожильців, він вдавався до більш безгучних способів. Він напускав до кімнати газу, щоб гість помер уві сні, чи прокрадався в номер і притуляв тому до обличчя шматину, просякнуту хлороформом. Вибір був за ним — і то була міра його влади.

Незалежно від самого підходу, після цієї події в нього виявлявся свіжий матеріал, який можна було досліджувати на свій розсуд. Подальше препарування у виконанні його вельми здібного друга Чеппелла являло собою завершальний, тріумфальний етап заволодіння, — хоча до послуг Чеппелла він вдавався обережно. Решту відпрацьованого матеріалу він утилізував у своїй печі або в ямах із вапном. Він не наважувався занадто довго тримати в себе витвори Чеппелла. Він давно поклав собі за правило не зберігати трофеїв. Те володіння, якого він бажав — то була річ скороминуща, як аромат щойно зрізаного гіацинта. Як тільки все закінчувалося, заступити його могло тільки наступне заволодіння.