Збоку від Колена і Хлої Аліса й Шик, Ізіда й Ніколя теж тисли всім руки. Підійшли до них і брати Демаре. Коли Пегасові здавалося, ніби його брат надто близько присувався до Ізіди, що стояла поряд із ним, то щосили щипав його за стегно, обзиваючи збоченцем.

Усі розійшлися, лишилося тільки з десяток людей — найближчі друзі Колена та Хлої, що пополудні мали стати учасниками учти. Вони гуртом вийшли з церкви і, востаннє подивившись на заквітчаний вівтар, відчули, як на ганку їх шмагонув по обличчю зимний вітер. Хлоя закашлялася і майже збігла сходами, щоб якомога швидше сісти в теплий автомобіль. Там, зібгавшись між подушок, вона чекала Колена.

Решта гурту, зупинившись на ганку, дивилась, як від’їжджають музики: їх садовили в тюремне авто, бо всі вони за борги потрапили до в’язниці. Їх напхали, мов оселедців, і, аби помститися, вони дули в свої інструменти, причому якнайогидніші звуки виходили у скрипалів.

До Коленової кімнати — майже квадратної і з досить високою стелею денне світло заходило через проріз, що мав п’ятдесят сантиметрів заввишки і тягся вздовж усієї стіни приблизно на висоті метр двадцять. На підлозі лежав грубий жовтогарячий килим, а стіни були оббиті натуральною шкірою.

Ліжко, щоправда, стояло не на килимі, а на помості: він сягав середини стіни. На ліжко вели східці з сіракузького дуба, оздоблені білими платівками червоної міді. Ніша під ліжком, утворена помостом, правила за будуар. Там були книжки, вигідні фотелі й фотографія далай-лами.

Колен іще спав. Хлоя прокинулась і дивилася на нього. Її коси були розкуйовджені, і від цього вона видавалася ще молодшою. На ліжку залишилося тільки нижнє простирадло, решта білизни розлетілася по всій кімнаті, добре нагрітій вогнеметами. Хлоя сіла, підібгавши коліна до підборіддя, й протерла очі, потім потяглась і впала назад на подушку, що вгнулася під її вагою.

Колен лежав долілиць, обнявши подушку, а з його рота, немов у великої дитини, котилася слина. Хлоя засміялась, стала біля Колена навколішки і щосили затермосила його. Колен прокинувся, піднявся на руках, сів і, навіть не розплющивши очей, почав цілувати Хлою. Та скорилась із певною поблажливістю, ведучи його до місць щонайбільшої втіхи. Хлоїна шкіра була пахка й апетитна, мов мигдалеве тістечко.

Сіра чорновуса мишка видерлася сходами нагору й попередила їх, що Ніколя вже чекає. Молодята згадали про подорож і вискочили з ліжка. Мишка скористалася з їхньої неуважності, аби щедро почастуватися сапотовим шоколадом з ящика біля узголів’я.

Молодята швидко причепурилися, вдягли дорожні костюми й поспішили на кухню. Ніколя запросив їх на сніданок до свого царства. Мишка пішла за ними й зупинилася в коридорі. Їй закортіло подивитися, чому сонячні промені не світять так добре, як звичайно, і принагідно нагримати на них.

— Ну що? — запитав Ніколя. — Як спалося?

Під очима в Ніколя проступали синці, обличчя йому посіріло.

— Чудово, — промовила Хлоя, — падаючи на стілець, бо стояти їй було несила.

— А тобі? — запитав Колен, сповзаючи просто на підлогу й не роблячи жодних зусиль, аби підвестися.

— Я, — відповів Ніколя, — провів Ізіду додому і вона, як і годиться в таких випадках, пригостила мене чаркою.

— А що, її батьків не було? — запитала Хлоя.

— Ні, там були тільки дві кузини і вони конче хотіли, щоб я залишився.

— А по скільки ж їм років? — підступно запитав Колен.

— Не знаю, — мовив Колен. — Але на дотик одній я б дав шістнадцять, а другій вісімнадцять.

— Ти там і ночував? — спитав Колен.

— Ет! — махнув рукою Ніколя. — Вони всі троє були напідпитку, тож… я мусив покласти їх спати. Ізідине ліжко дуже широке… Там ще зоставалося трохи місця. Я не хотів вас будити, тому й спав із ними.

— Спав? — здивувалася Хлоя. — Мабуть, ліжко було тверде, бо вигляд у тебе хворобливий…

Ніколя вдавано кашлянув і нібито заходився коло електричного приладдя.

— Покуштуйте оце, — запропонував він, аби про щось говорити.

То були абрикоси, начинені фініками й сливами, ще й политі густим скарамелізованим сиропом.

— А ти зможеш вести машину? — занепокоївся Колен.

— Спробую, — відповів Ніколя.

— Чудова страва, — похвалила Хлоя. — Ніколя, сідай з нами.

— Мені треба покріпитися по-справжньому, — відмовив Ніколя й на очах Колена і Хлої приготував собі жахливий напій. Він складався з білого вина, ложки оцту, п’яти яєчних жовтків, двох устриць, ста грамів посіченого м’яса, сметани та дрібки гіпосульфіту натрію. Все це опустилось у його горлянку, і здавалось, ніби загув циклотрон на максимальних обертах.

— Ну? — запитав Колен, що мало не пирхав від сміху, побачивши, як скривився Ніколя.

— Добре, — ледве вимовив Ніколя.

І таки справді, синці під очима раптом зникли, немов їх протерли бензином, обличчя вочевидь проясніло. Ніколя форкнув, стис кулаки й заревів. Хлоя занепокоєно дивилась на нього.

— Ніколя, а живіт тобі не болить?

— Анітрохи! — ревнув Ніколя. — Все гаразд. Зараз я подам ще одну страву і рушаємо.

Велика біла машина обережно пробиралася по дорожних ритвинах. Колен і Хлоя сиділи ззаду й дивились на краєвиди, на серці в них було незатишно. Небо мовби присіло, на рівні телеграфних дротів шугали червоні птахи, піднімаючись та опускаючись разом з ними, їхні пронизливі крики відлунювали від свинцевих калюж.

— Чого ми подалися сюдою? — запитала Хлоя в Колена.

— Це дорога навпрошки, — відповів Колен. — Якось інакше проїхати не можна, старий шлях розритий. Ним всі хотіли їздити, бо там завжди світило сонце, а тепер залишилась тільки ця. Не переймайся тим, Ніколя водить добре.

— Ця сірість пригнічує мене, — поскаржилася Хлоя. Її серце калатало, мов затиснене в занадто тісній шкаралущі. Колен пригорнув Хлою, проліз рукою під коси і охопив тендітну шию, немов беручи за карк котенятко.

— Атож, — мовила Хлоя, увібравши голову в плечі, бо Колен лоскотав її, — не забирай руки, бо коли я сама, мені страшно.

— Хочеш я поставлю жовте скло? — запропонував Колен.

— Постав різне…

Колен натис зелені, сині, жовті, червоні гудзики і скло тих кольорів заступило звичайне автомобільне. Здавалося, ніби їдеш усередині веселки й після кожного телеграфного стовпа на білому хутрі салону танцюють барвисті тіні. Хлої стало краще.

Обабіч дороги ріс сухий низенький вилинялий мох, подекуди траплялися покручені обшарпані дерева. Жоден вітерець не брижив поверхні калюж із багнюкою, що чвиркала з-під автомобільних коліс. Ніколя над силу спрямовував машину куди слід, намагаючись не з’їхати з розбитого шосе. На якусь мить озирнувся.

— Не зважайте на це, — сказав він Хлої, — скоро буде кінець. Невдовзі дорога буде краща.

Хлоя повернулася до скла з правого боку і здригнулася. На них дивилося лускате створіння, яке зіперлось на телеграфний стовп.

— Колене, глянь… Що це?

— Не знаю, — відповів Колен, подивившись. — Воно… начебто не загрожує нам.

— Це один з монтерів, що обслуговують телеграфні лінії, — пояснив Ніколя через плече. — А ця дивна роба захищає від багнюки.

— Які… які ж вони бридкі, — пробурмотіла Хлоя.

— Люба Хлоє, не бійся, — поцілував її Колен, — то тільки людина.

Дорога під колесами стала ніби твердіша. На обрії невиразно заясніло.

— Поглянь, — сказав Колен. — Там сонце…

Ніколя похитав головою, заперечуючи:

— То мідні копальні. Ми зараз під’їдемо до них.

Мишка, що сиділа поруч з Ніколя, нашорошила вуха.

— Так, — потвердив Ніколя, — буде спекотно.

Дорога раз по раз кудись завертала. Багнюка закурилася, навколо машини здіймалися білі випари з сильним запахом міді. Невдовзі багнюка зовсім висохла, з’явилося курне й порепане шосе. Далеко попереду, немов над величезною плитою, повітря тремтіло.

— Я такого не люблю, — мовила Хлоя. — А не можна поїхати якось інакше?

— Тут є лише ця дорога, — відповів Колен. — Може, почитаєш Гуффе? Я маю його з собою.