Якогось іншого багажу молодята не брали, гадаючи купити все, що буде потрібне, по дорозі.

— Може, вже зняти барвисте скло? — спитав іще Колен.

— Так, — кивнула Хлоя. — Тієї лиховісної сірості вже нема.

Дорога раптом знову повернула й машина опинилася серед мідних копалень. Вони містились обабіч, утворюючи тераси. Перед очима у безмежжя тяглись величезні голі купи зеленавої міді. Біля печей поралися сотні людей, зодягнених у герметичні комбінезони. Інші складали в правильні піраміди паливо, що його без упину привозили електричні вагонетки. Мідь, нагріваючись, плавилась і текла червоними струмочками, облямованими губчастим і твердим, наче камінь, шлаком. Подекуди мідь збирали у величезні резервуари, звідки машини відпомповували її до овальних труб.

— Яка пекельна робота! — вжахнулася Хлоя.

— За неї добре платять, — сказав Ніколя.

Кілька робітників зупинилися, дивлячись на машину. В їхніх очах можна було прочитати тільки глузливий жаль. Вони були кремезні й дужі, від них віяло незворушністю.

— Вони нас не люблять, — промовила Хлоя. — їдьмо звідси.

— Вони ж працюють, — сказав Колен.

— Це аж ніяк їх не виправдовує, — заперечила Хлоя. Ніколя поїхав трохи швидше. Машина неслася потрісканим шосе під гуркіт механізмів та булькання розтопленої міді.

— Невдовзі ми будемо на старій дорозі, — потішав усіх Ніколя.

— Чому вони так зневажають нас? — допитувалася Хлоя. — Хіба праця — вже таке велике добро?

— Їм сказали, що це добро, — відповів Колен. — І вони загалом гадають, ніби й справді так. А по суті, ніхто про те не думає. Вони, власне, працюють за звичкою — і на те, щоб не думати.

— В усякому разі безглуздо робити те, що можуть виконувати машини.

— Ті машини ще слід сконструювати, — мовив Колен. — А хто це робитиме?

— Ох, таж це ясно, — погодилася Хлоя. — Щоб мати яйце, потрібна курка, а коли курка вже є, можна отримати цілу купу яєць. Отже, краще було б почати з курки.

— Слід з’ясувати, — пропонував Колен, — що стає на заваді до конструювання машин. Напевне, бракує часу. Люди марнують його на те, аби жити, тож на роботу їм вже не стає.

— Хіба не навпаки? — здивувалася Хлоя.

— Ні, — відповів Колен. — Якби вони мали час на конструювання машин, то потому їм уже нічого не треба було б робити. Тобто я хочу сказати, що вони працюють, аби жити, замість працювати задля конструювання машин, які б дозволили їм жити не працюючи.

— Щось дуже складно, — замислилася Хлоя.

— Ні, — заперечив Колен, — усе дуже просто. Але це, звичайно, мало б відбуватися поступово. Проте марнувати стільки часу на виготовлення речей, які зуживаються…

— Невже ти гадаєш, ніби вони не воліли б сидіти вдома й цілувати своїх дружин, купатись у басейні й ходити на всілякі розваги?

— Ні, — відповів Колен, — бо вони не думають про це.

— Але хіба це їхня провина, що вони вірять, ніби праця — добро?

— Ні, — відказав Колен, — це не їхня провина. Адже їх переконують: «Праця — священна, в ній добро і краса, праця — найголовніше в житті і тільки робітники мають право на все». Проте влаштовують усе так, щоб вони весь час працювали, тому й зі свого права вони скористатися не можуть.

— Тоді, виходить, вони дурні? — спитала Хлоя.

— Атож, вони дурні. Через те й погоджуються з тими, що навівають їм віру, ніби праця — найкраще, що є на світі. Це позбавляє їх потреби міркувати й прагнути поступу, який дав би їм змогу не працювати.

— Погомонімо про щось інше, — попросила Хлоя. — Такі теми дуже стомлюють. Краще скажи мені, чи ти любиш мої коси…

— Я тобі вже казав…

Колен посадовив Хлою собі на коліна. Він знову почувався цілком щасливим.

— Я тобі вже казав, що люблю тебе всю — як загалом, так і зокрема.

— Тоді зокрема, — сказала Хлоя, віддаючись Коленовим рукам і ластячись, наче змійка.

— Перепрошую, пане, — звернувся Ніколя. — Чи пан часом не зводять зупинитися тут?

Авто під’їхало до придорожного готелю. Сама дорога була чудова — гладенька, з переливами фотогенічних відблисків, з на диво циліндричними деревами обабіч, зі свіжою травою, сонцем, коровами на луках, огорожами, поточеними шашелем, квітучими живоплотами, яблунями з овочами, купками сухого листя, а подекуди — для урізноманітнення краєвиду — латками снігу, пальмами, мімозами й північними соснами в готельному садку та рудим розпатланим хлопчиськом, який вів двох баранів та п’яного собаку. З одного боку дороги віяв вітер, з протилежного — ні, тож можна було вибрати те, що більше до вподоби.

З кожних двох дерев тінь давало тільки одне і тільки в одному кюветі кумкали жаби.

— Зупинімось, — погодився Колен. — Адже на південь ми сьогодні не потрапимо.

Ніколя відчинив дверцята і ступив на землю. На ньому був гарний шоферський костюм зі свинячої шкіри й елегантний шкіряний кашкет. Ніколя відійшов на два кроки і обдивлявся машину. Колен і Хлоя вийшли теж.

— Яка ж вона брудна, — мовив Ніколя. — Це й не дивно, ми їхали по такій багнюці.

— Пусте, — проказала Хлоя, — в готелі помиють.

— Зайди й подивись, чи є в них вільні кімнати, — звелів Колен, — і що подають на обід.

— Гаразд, пане, — відповів Ніколя, підносячи руку до кашкета, мов навмисне дратуючи цим Колена.

Ніколя відчинив хвіртку з навощеного дуба, несамохіть здригнувшись від доторку до обтягненої оксамитом ручки. Під ногами захрустіла жорства, в кінці треба було піднятись на дві сходинки. Скляні двері подалися під рукою і Ніколя зник у будинку.

Жалюзі були спущені і з будинку не долинало жодного звуку. Сонце лагідно пригрівало падалишні яблука і вони від того розвивались у невеличкі свіжі й зелені яблуні, що миттю покривалися цвітом і родили ще менші яблучка. В третьому поколінні можна було побачити тільки якусь подобу зелено-червоного моху, з якого, мов ягідки, сипались дрібнесенькі яблучка.

На осонні дзижчало кілька кузьок, обернувшись на якісь невиразні цятки; деякі з них складалися з чистого обертання. На вітряному боці дороги погойдувалися пшениці, з нечутним шелестом розліталося листя. Кілька комах, озброївшись надкрилами, намагалися летіти проти вітру, витворюючи звуки, подібні до плюскоту коліс пароплава, що пливе до Великих озер.

Колен і Хлоя, пригорнувшись одне до одного, мовчали і грілися на сонечку, а їхні серця бились у ритмі буги.

Рипнули скляні двері, знову показався Ніколя. Кашкет його зсунувся набік, одяг розшарпався.

— Тебе вигнали? — запитав Колен.

— Ні, пане, — мовив Ніколя. — Господарі можуть прийняти пана й пані та доглянути автомобіль.

— Що з тобою сталося? — запитала Хлоя.

— Ет! — скривився Ніколя. — Самого господаря нема. Тож довелося порозмовляти з його донькою.

— Заправся, — сказав Колен. — У тебе непристойний вигляд.

— Благаю пана пробачити мене, — виправдувався Ніколя, але я гадав, що дві кімнати варті такої жертви…

— Іди переберись у цивільне, — повелів Колен, — і розмовляй, нарешті, по-людськи. Ти мені всі нерви вимотуєш!

Хлоя зупинилась і стала гратися з невеликою купкою снігу. Сніжинки, м’які й холодні, іскрилися всіма відтінками білого кольору й не танули.

— Подивись, як гарно, — сказала Хлоя Коленові. Під снігом росли примули, мак і волошки.

— Так, але тобі не треба їх чіпати. Ти застудишся.

— Таж ні! — заперечила Хлоя й закашлялася, немов у її грудях рвалася шовкова тканина.

— Хлоє, — обіруч обняв дружину Колен, — не кашляй так, у мене серце болить.

Хлоя впустила сніг, що повільно, мов пух, упав і заблищав на сонці.

— Не люблю я цього снігу, — буркнув Ніколя й відразу схаменувся: — Прошу пана пробачити мені, що я виявив аж таке зухвальство і бовкнув зайве.

Колен скинув черевика й пожбурив його в Ніколя, але той саме тієї миті нахилився, аби зішкребти засохле болото з холоші штанів, і підвівся на дзенькіт розбитого скла.