— Ох, пане, — докірливо мовив Ніколя, — це ж вікно вашої кімнати!

— А нехай йому грець! — лайнувся Колен. — Принаймні повітря заходитиме. Окрім того, це, може, навчить тебе по-людськи розмовляти!

Спираючись на Хлою, Колен застрибав на одній нозі до дверей готелю. Розбита шибка почала відростати, на її краях з’явилася тонесенька плівка, що непевно вигравала й мінилася різними барвами.

— Як ти спав? — запитала Хлоя.

— Непогано, а ти? — відповів Ніколя, бувши цього разу в звичайному вбранні.

Хлоя позіхнула і взяла дзбан із каперсовим сиропом.

— Та шибка не давала мені спати, — протягла Хлоя.

— Вона що, не заросла? — запитав Ніколя.

— Не зовсім. Залишився досить великий живчик, а відтак з’явився сильний протяг. Уранці мої груди геть забило снігом.

— Неподобство! — обурився Ніколя. — Зараз я їх як слід вилаю. Ми, власне, коли від’їжджаємо?

— Пополудні, — відповів Колен.

— То я вдягнуся у своє, шоферське, — мовив Ніколя.

— Ох, Ніколя! — вигукнув Колен. — Якщо ти й далі… я…

— Гаразд, — кивнув Ніколя, — тільки не тепер. — Ніколя перехилив свою чашку каперсового сиропу й дожував грінки. — Піду навідаюсь на кухню, — оголосив він, підводячись і поправляючи кишеньковим дрилем вузол краватки.

Ніколя вийшов з кімнати, його кроки долинали все глухіше, віддаляючись, певне, в бік кухні.

— Хлоє, що нам робити? — запитав Колен.

— Поцілуймося, — відповіла Хлоя.

— Авжеж, — погодився той. — А потім?

— Про те, що потім, я не можу сказати вголос.

— Гаразд, — схвалив Колен, — а потім?

— А потім, — усміхнулася Хлоя, — буде сніданок. Пригорни мене, мені холодно. Той сніг…

Сонце золотими хвилями заливало кімнату.

— Таж тут зовсім не зимно, — проказав Колен.

— Так, — сказала Хлоя, горнучись до нього, — зате мені зимно. А потім я ще напишу Алісі…

Вже з кінця вулиці юрмився натовп, аби потрапити до зали, де Жан Соль читатиме лекцію.

Люди вдавалися до найрізноманітніших викрутнів, щоб приспати пильність експертів-криміналістів, які перевіряли автентичність запрошень, бо в обіг пущено десятки тисяч фальшивих карток.

Дехто прибував на катафалках і поліцаї довгою сталевою пікою протинали труни, навіки прибиваючи до дубових дошок хитрунів, що залізли всередину: їх, отже, вже й не треба було обряджати для похорону і це позбавляло родичів великого клопоту, нікому не завдаючи шкоди, окрім справжніх мерців, що випадково лежали у трунах і мусили йти на той світ з подертим саваном. Інші стрибали з парашутом зі спецлітака (і билися в Бурже, щоб потрапити на той літак). Ціла ватага пожежників мала парашутистів за мішень і спрямовувала на них брандспойти, збиваючи бідолах на сцену й топлячи їх без найменшого жалю. Нарешті ще інші намагалися проникнути через каналізаційні труби. Їх запихали назад, б’ючи підкутими залізом черевиками по пальцях саме тієї миті, коли вони хапалися за край люка, аби піднятись і вийти; рештою опікувались пацюки. Проте несамовитих не лякало ніщо. Слід, правда, признатися, що топились одні, а в залу перлися інші і рейвах здіймався аж до неба, відлунюючи від хмар глухим гримкотінням.

Тільки чисті, сподоблені, наближені мали справжні картки, що дуже легко вирізнялися з-поміж фальшивих, і тому власників цих запрошень безперешкодно пускали на вузьку стежину вздовж будинків, яку через кожні п’ятдесят сантиметрів охороняли таємні агенти, прибравши подобу гальмівного механізму. Проте й чистих було забагато і вже повна зала щохвилини і щосекунди без упину приймала нових прибульців.

Шик зайняв своє місце ще з вечора. Він, давши хабаря, купив у консьєржа право заступити його, а щоб уможливити цю заміну, вжив додаткових заходів: залізним шворнем зламав консьєржеві ліву ногу. Адже коли йшлося про Партра, Шик ніколи не шкодував фальшонів. Разом з ним чекали на лектора Аліса та Ізіда. Вони теж ночували тут, боячись, що не потраплять на лекцію. Шик у темно-зеленому консьєржевому однострої обернувся на справжнього красеня. Отримавши двадцять п’ять тисяч Коленових фальшонів, він майже занедбав свою роботу.

Зібрана в залі публіка мала цілком осібні прикмети. Око натрапляло лише на нестямні заокулярені обличчя з настовбурченим волоссям, жовтими недопалками і гикавкою; в жінок були не коси, а якісь пацьорки, обв’язані довкруж голови, просто на голе тіло вони повдягали вишуровані на грудях курточки.

Велика зала на першому поверсі мала наполовину скляну, а наполовину розписану фресками стелю, причому фарби були розчинені у важкій воді, тут цілком могли зародитися в душах присутніх сумніви в сенсі існування, виповненого такими неоковирними жіночими формами. Зала була повнісінька, тож хто запізнився, мав задовольнятися тим, що десь позаду ставали на одну ногу, а другою відпихали найближчих сусідів. Погляди пошарпаного з’юрмиська були прикуті до окремої ложі, в якій, наче на троні, сиділа герцогиня де Бувоар, а також її почет; урівноваженістю своєї пишноти ложа немов кидала виклик тимчасовості статусу провідних філософів, бо ті тулилися на складаних стільцях.

Початок лекції наближався і юрмисько дедалі дужче несамовитіло. В глибині зародивсь якийсь гамір, кілька студентів намагалися посіяти сумніви в душах, гучно декламуючи поперекручувані уступи з нагірної проповіді баронеси Орці.

Та ось уже підходить і Жан Соль. На вулиці заревів слон, і Шик прихилився до вікна своєї ложі. Вдалині показалася постать Жана Соля, що визирав з панцерного паланкіна; шорстка й зморшкувата слонова спина, освітлена червоним ліхтарем, видавалася чимось несусвітнім. На кожному розі паланкіну ревно пильнував добірний стрілець, озброєний сокирою. Широко ступаючи, слон прокладав собі шлях серед юрби, і важкий тупіт чотирьох ніг-стовпів, приглушений розчавленою плоттю, неухильно наближався. Перед дверима слон став навколішки й добірні стрільці зійшли на землю. Партр граційно стрибнув поміж них і, пробиваючи шлях сокирами, всі вони рушили до сцени. Таємні агенти замкнули двері, і Шик, випхнувши наперед Алісу та Ізіду, метнувся потаємним хідником, що вів за лаштунки.

Ззаду сцена була задрапована оксамитовою завісою, в якій Шик проткнув дірки, аби можна було дивитися. Всі троє в чеканні посідали на подушки. За який метр від них Партр готувався читати доповідь. Його гнучке аскетичне тіло випромінювало незвичайну енергію, і публіка, захоплена нездоланним чаром, властивим його найменшим порухам, затамувавши віддих, чекала на стартовий сигнал.

Чимало слухачів непритомніли внаслідок внутрішньо-маткового збудження, що траплялося здебільшого в жіночої публіки, а зі свого місця Аліса, Ізіда й Шик виразно чули переривчастий віддих двадцяти чотирьох чоловік, що пробралися під сцену і навпомацки розляглись, аби займати менше місця.

— Ти пригадуєш? — запитала Аліса, з ніжністю дивлячись на Шика.

— Певне, ми отам познайомились, — мовив Шик, нахиляючись до Аліси і розчулено цілуючи її.

— Ви були там унизу? — запитала Ізіда.

— Так, — сказала Аліса, — там дуже приємно.

— Та вже ж, — мовила Ізіда. — Шику, що це?

Шик заходився відкривати великий чорний ящик, що стояв біля нього.

— Це звукозаписувач, — пояснив він. — Я купив його заздалегідь, знаючи, що відбудеться лекція.

— Ого! — здивувалась Аліса. — Яка чудова ідея! Коли так, то можна й не слухати!

— Атож, — кивнув Шик. — Зате, повернувшись додому, можна, коли заманеться, слухали всеньку ніч, тільки варто остерігатися, аби не затерти платівку. Я спершу виготовлю копію, а може, й звернуся до фірми «Господарів окрик», щоб вона випустила для мене комерційний тираж.

— Напевне, це вам дорого обходиться, — обізвалась Ізіда.

— Ет! — відмахнувся Шик. — Це не має жодного значення!..

Аліса зітхнула. Зітхання була таке легеньке, що тільки вона й чула його, а може, не чула й вона.

— Ось воно! — гукнув Шик. — Починається. Я поставив свій мікрофон на столі, біля мікрофонів офіційного радіо, вони його не помітять.