– Ось бачите, з вашого боку вже більше поважності. Розкажіть нам про вашу першу справжню пристрасть.

– Те, про що ви просите, просто безглуздо, – відгукнувся Вольф. – Ви ж розумієте – за подібних умов ніякої пристрасті не могло бути. Гра в нездорові думки та всілякі заборони привела в першу чергу до більш-менш свідомого вибору з-поміж моїх симпатій із «пристойного оточення», умови виховання яких так чи так відповідали моїм власним. Отож я майже відразу натрапляв на незіпсуту дівчину, можливо, й незайману, яка в разі моєї глупоти, казав я собі, буде придатна на дружину… Завжди ота вічна потреба в безпеці, прищеплена мені батьками, – ще один светр не завадить. Ви розумієте, пристрасть – це реакція вибухова, і, аби вона пішла, треба, щоб відбулося нагле сполучення двох речовин, одна з яких жадібно поглинатиме те, чого в другої є подостатком.

– Мій юний друже, – усміхнулась Аглая, – колись я викладала хімію і хочу зауважити: бувають ланцюгові реакції, які проходять дуже м’яко, самі себе живлять і самі ж здатні враз завершуватись.

– Мої життєві засади – це був солідний набір антикаталізаторів, – у свою чергу вишкірив зуби Вольф. – А отже – жодних ланцюгових реакцій.

– Отже, й жодної пристрасті? – спитала Елоїза, видимо розчарована.

– До свого одруження я здибував жінок, які могли збудити в мені це почуття, – сказав Вольф, – але тоді спрацьовував рефлекс страху. Пізніше була звичайнісінька слабкодухість… Я мав ще один привід – страх завдати болю.

Незле, правда? Це вже офіра. Кому? Заради чого? Хто від неї здобрів? Аніхто. Як направду, то це не була жодна офіра, а найлегший вихід.

– Правильно, – сказала Аглая. – Тепер про вашу дружину. Починайте.

– Ну, знаєте. Після того, як я вам розповів, зовсім неважко виявити як обставини мого шлюбу, так і його особливості, – сказав Вольф.

– Неважко, – погодилась Аглая, – але для нас було б бажано почути це від вас. Ми тут тільки задля вас.

– Ну що ж, – сказав Вольф. – Гаразд. Причини? Я одружився, бо жадав жінку фізично, одружився замолоду, бо органічно не зносив залицяння та брехні й хотів просто подобатись. А ще тому, що знайшов таку людину, яку, здавалось мені, я кохаю, до того ж її оточення, погляди та звички мені підходили. Я зробив це майже не знаючи жінок, і що вийшло? Відсутність пристрасті, довге прилучення до таємниць шлюбу жінки, що була цнотливою аж далі нікуди, і втрата інтересу з мого боку… саме тоді, коли вона почала входити в смак. Я вже надто втомився, щоб зробити її щасливою, надто втомився дожидати сильного почуття, якого сподівався від неї всупереч усякій логіці. Ця жінка була мила. Я любив її і бажав їй добра. Але цього не досить. Більше я вам нічого не скажу.

– Чому? – запротестувала Елоїза. – Це ж так приємно – говорити про любов.

– Можливо, не заперечую, – сказав Вольф. – У кожному разі, це дуже люб’язно з вашого боку. Та я подумав, що непристойно про таке розказувати дівчатам. Піду скупаюся. Моє шанування!

Він показав спину і попростував до моря. Опинившись під водою, Вольф розплющив очі і крізь піщані вихори поплив на глибоке.

Коли він отямився, то був сам-один у червоній траві Квадрата. За спиною в нього зяяли зловісні двері кліті.

Він важко звівсь на ноги, скинув спорядження і склав його в шафу біля кліті. Нічого від побаченого у пам’яті не лишилось. Його водило, мов невропата. І він уперше спитав себе, чи можна жити далі, коли зруйновано всі спогади. Але думка була швидкоплинна й жила в мозку лише мить. Скільки йому ще потрібно буде сеансів?..

Вольф ішов і ще не чув метушні в будинку, навіть не бачив, що дах підняло й опустило на вгрузлий у землю дім. Він ні про що не думав, ні на що не звертав уваги. Тільки чекав чогось. Щось невдовзі мало статися.

Підійшовши ближче, він урешті помітив незвичайний вигляд будинку, якому бракувало половини третього поверху.

Вольф увійшов досередини. Ліль була вдома – вона тільки-но спустилася від Грайвесни.

– Що тут робиться?

– Ти ж бачив, – ледь чутно відказала Ліль.

– Де Лазулі? – спитав Вольф.

– Лазулі більше нема, – відповіла Ліль. – Його кімната зникла разом з ним. Це все, що я можу сказати.

– А Грайвесна?

– Лежить у нашій кімнаті. Не турбуй її, вона перенесла потрясіння.

– Ліль, що сталося? – знову спитав Вольф.

– Ой, не питай мене, – сказала вона. – Грайвесна тобі все розповість, коли здатна буде говорити.

– А тобі вона нічого не сказала? – не вгавав Вольф.

– Сказала, але я так нічого й не второпала, – відповіла Ліль. – Може, я така дурна?

– Начебто ні, – ввічливо заперечив Вольф.

Вони помовчали.

– За ним знову стежив той суб’єкт? Лазулі, мабуть, занервував і посварився з нею? – сказав Вольф.

– Ні, не так, – сказала Ліль. – Лазулі почав з ним битись, і якось так вийшло, що сам упав на ніж. Грайвесна твердить, що він сам себе шпирнув, але, безперечно, це нещасливий випадок. Там були ще якісь чоловіки, всі схожі на нього, а коли Лазулі помер, вони зникли. На голову не налазить.

– Зате ноги в теплі. Треба ж якийсь хосен мати.

– Блискавиця вдарила в кімнату й забрала його з собою, – сказала Ліль.

Вольф замислився над блискавицею та її дивними наслідками.

– Блискавиця супроводжується цікавими ефектами, – зауважив він. – Пригадую, я одного дня полював лисицю, й почалася гроза, тоді лисиця перекинулась земляним черв’яком.

– Що ти кажеш! – зацікавлено вигукнула Ліль.

– А то ще було: йшов чоловік дорогою, а його повністю роздягло й пофарбувало в синє, – сказав Вольф. – Та й це ще не все: змінило форми того чоловіка. Став як справжній автомобіль. Можна було залазити й вмикати мотор.

– Ти ба… – сказала Ліль.

Вольф замовк. Лазулі не стало. Хай там як, а треба накривати на стіл, це все одно нічого не змінить. Ліль застелила стіл скатертиною, відчинила шафу з посудом, узяла тарілки та склянки й заходилася їх розставляти.

– Подай салатницю, – попросила вона Вольфа.

Цю салатницю Ліль любила надзвичайно. Велика, ручної роботи, кришталева річ, приємно важка й прозора.

Вольф нахиливсь і взяв салатницю. Ліль поставила останню склянку. Він підніс салатницю до очей і обернувся до вікна, ловлячи багатобарвний спектр. Раптом йому все набридло, і він розтис пальці. Салатниця впала й на високій ноті вкрила підлогу дрібними рипливими скалками.

Ліль заціпеніла.

– Мені байдуже, – сказав Вольф. – Я зробив це зумисне і тепер бачу, що це мені байдуже. Нааіть якщо тобі й прикро. Я знаю, для тебе це трагедія, та, попри все, нічого не відчуваю. Отже, час настав. Бувай здорова!

Він вийшов навіть не озирнувшись. За вікном пропливла верхня частина його постаті.

Серце в Ліль затерпло, вона й рукою не кивнула, щоб спинити Вольфа. В душі викристалізувалось ясне розуміння. Вона разом з Грайвесною покине цей дім. Підуть звідси самі, ніхто їм не потрібний.

– Насправді вони створені не для нас, – проказала вона вголос. – Вони створені для себе. А ми – порожнє місце.

Вона залишить Вольфові служницю Маргариту, щоб та дбала про нього.

Якщо він повернеться сюди.

Тільки-но дверцята за ним причинились, Вольф відчув непереборний страх задушитись. Він задихався, важке повітря не наповнювало його слабкі легені, скроні стискав залізний обруч. Його обличчя торкнулись ніжні волокна, і зненацька він опинивсь у воді, повній узбережних піщинок. Над головою побачив блакитну мембрану повітря і відчайдушно забив руками-ногами. Якась рибина торкнулась його оксамитовим боком. Перед тим як виринути, Вольф рефлективно пригладив рукою волосся. Зринув на поверхню, сапнув повітря і побачив перед собою усмішку й кучері чорнявої дівчини, засмаглої до кольору червленого золота. Швидкими сажнями дівчина пливла до берега. Вольф повернувсь набік і поплив за нею. Двох старих жінок на їхньому місці вже не було, натомість трохи віддалік посеред пляжу височіла вартівня, якої раніше він не бачив. Потім подивиться, що в ній. Він знову вийшов на жовтий пісок і наблизився до дівчини. Та опустилася навколішки і розв’язувала на спині тасьми купальника, щоб краще засмагнути. Вольф опустився поряд.