— Узагалі-то я не розповідаю нічьо про своїх клієнтів, — так само байдуже промовила та.

— Я думаю, він не образиться на вас. — Я всміхнувся.

— Да, це точно. Він же обіжений на все наше місто. — Дівчина розсміялася.

— І не тільки на місто, а на всіх людей. Поки ви тут жартуєте, можливо, він у цей момент вбиває когось. — Ліза здивувалася, почувши мій тон, але це дівчисько чомусь мене розізлило. На вигляд їй було не більше двадцяти років. Вона сиділа перед дзеркалом й зачісувалася. На нас майже не звертала уваги. Проте після моєї репліки дівчина все ж уважно на мене глянула.

— Не стóїть вам піднімати на мене голос, — прошипіла вона.

— А то що? — Я прийняв виклик.

Ілона лише злісно дивилася на мене. Ніздрі її розширилися. Рот ледь розтулився. У нашу сутичку втрутилася Ліза:

— Ілоно, або ви нам розповідаєте, що знаєте, або ми просто повідомляємо про вас у поліцію. І тоді вже вони вас допитуватимуть. — Дівчина зупинила свій погляд на Лізі. Здавалося, вона вирішувала, що робити й чи погоджуватися на розмову з нами. Очевидно, страх перед поліцією переміг, і вона відказала більш спокійним тоном:

— Мені особливо нема шо розповідати. Він був моїм клієнтом, добре платив. Я не мала на його ніяких скарг.

— Він вас бив, — указав я кивком на її ліву руку. Вона автоматично поглянула в той же бік, сховала кінцівку.

— Ну, то й шо? У мене така робота. І за це, — вона підняла руку, — я беру набагато більше, ніж за обичні услуги.

— Ну, гаразд. — Я вирішив обійтися без подібних подробиць. — А ви не помітили нічого незвичного в ньому? Він, можливо, щось повідав вам, так би мовити, охоплений пристрастю?

— Нє, нічьо він не розповідав. Він був узагалі досить мовчазний. А я й нічьо не розпитувала. Мені, знаєте, платять не за те.

Ліза підійшла до дівчини ближче.

— Гарне у вас волосся, — мовила вона, провівши рукою дівчині уздовж усього волосся зверху вниз. Я здивувався такому зауваженню.

Дівчина незадоволено глянула на неї й забрала з її руки пасмо. Та все ж повія промовила сухе «дякую».

— У нас більше нема до вас запитань, Ілоно. Ви нам дуже допомогли. — Ліза всміхнулася.

— Да? — знову сухо й байдуже промовила дівчина. — Тоді чудово.

— А чому ви стали повією? — поставила запитання Ліза, уже виходячи з кімнати.

Ілона озирнулася й кинула на Лізу зверхній погляд. Та від того кохана нітрохи не збентежилася.

— Життя таке, — мовила дівчина, особливо не замислюючись, що взагалі відповідати. Відтак узяла зі столу гребінець і продовжила розчісуватися. Ми ж зачинили двері з протилежного боку.

— Нічого, — промовив я незадоволено, щойно за нами зачинилися двері.

— Не зовсім. — Ліза всміхнулася й показала мені міцно стиснуту в кулак праву руку. Вона тримала волосся Ілони! Тепер я зрозумів, до чого був той дурний комплімент. Розсміявся.

— Ну ти даєш!

— А ти думав! У тебе є куди покласти? — Ми відійшли подалі від кімнати повії.

— Зараз дістану носовичок. — Ми обережно сховали волосся. Я поклав нашу здобич до кишені.

Наступний крок — відвідати контору «Оказія», що на вулиці Інститутській. Вирішили не обідати, а відразу ж поїхати на фірму. Довелося витратити на це трохи часу, адже вулицю виявилося важко знайти.

Він зняв із пальця перстень і покрутив у руці. Знову надягнув. Якусь мить порозглядав і ще раз зняв. Він хвилювався. Надто неприємні підозри закралися в голову. Занадто неприємні. Він знову покрутив у руках золотий виріб. Підніс зовсім близько до очей. З такої відстані виднілися дві невеличкі червоні плямки. Він уже не пам’ятав достеменно, коли саме вони з’явилися. Проте точно знав, що їх неможливо звідти відмити. Байдуже, однаково про них міг знати тільки він. Більше того, їх неможливо помітити.

Чоловік знов надягнув на палець прикрасу. Встав з-за столу й збуджено пройшовся кімнатою. Нахилив шию спершу праворуч, потім ліворуч, розминаючи. Розуміння того, що щось потрібно робити, не давало йому відповіді, що саме можна вдіяти.

Він озирнувся. Уже вкотре розглядав кімнату, у якій зупинився. Страшненька старенька кімнатка навіювала лише неприємні думки.

Ці дурнуваті моторошні вбивства, що зовсім недавно трапилися в місті. Потрібно обов’язково дізнатися, хто їх скоює. Стеження за Назаром, його дівчиною та слідчими нічого поки не дало. Думка про те, що так він зможе натрапити на слід убивці, виявилася хибною. Але ж що робити, якщо він не міг засвітитися? Отже, поки лишається бути тінню біля головних персонажів цього страхіття. До певного моменту. Він уже намітив собі, до якого саме.

«Оказія» виявилася дійсно невеличкою фірмою з продажу туристичного спорядження. Ззовні це було досить гарне приміщення, прекрасно оформлене знімками різних типів відпочинку. Настільки, що відразу ж закортіло кудись поїхати. А точніше, утекти від нашої сірої буденності й заглибитись у яскравий світ гарного настрою. Бути там, де панує спокій.

Мою увагу привернула тоді картинка, де люди відпочивали, здавалося, на безлюдному острові. Вираз блаженства світився на їхніх обличчях. Вони по-справжньому насолоджувалися життям. Я подивився на Лізу. Вона розглядала ту саму фотографію.

Ми відірвали погляди від оформлення й перезирнулися. Якось нерішуче всміхнулись одне одному й увійшли. Насправді крамниця виявилася зовсім невеличкою. Хоча знадвору складалося враження, що вона більша. У кутку ліворуч я спостеріг ледь помітні двері. За кольором вони не відрізнялися від стін, тому, певно, їх не так легко було помітити. Я не сумнівався, що більша частина крамнички розташовувалася саме за ними.

Біля комп’ютера сидів молодий чоловік. Коли ми увійшли, він відірвав погляд від екрана й привітався. Затим знову занурився в роботу. На перший погляд. Насправді він прикидався, як це роблять досить багато консультантів: чоловік непомітно спостерігав за нами. Терпіти такого не можу. Від цього мені завжди хочеться негайно покинути приміщення. Та ми не могли цього зробити. Натомість почали роздивлятися.

У них був досить непоганий вибір. Надувні човни, велосипеди, набори для пікніка… Як нам пояснили пізніше, тут було лише по два-три варіанти моделей різних товарів. Решту можна було вибрати за каталогом. Продавець-консультант дуже скоро підійшов до нас і запропонував допомогу. Ми вдавали, ніби цікавимося гірськими велосипедами. Ніякого старого видно не було.

— Куди саме ви плануєте їхати? — поцікавився молодий хлопчина, що представився Дмитром.

Я обдивився його. Середнього зросту, зі світлим коротко стриженим волоссям. Худий. У світлій сорочці й стареньких блакитних, хоча ще досить непоганих джинсах. З його обличчя не сходила пластилінова усмішка. Тьху!

— У Карпати, — коротко відповіла Ліза. — Це всі велосипеди, що у вас тут у наявності? — Я подумав, що вона теж уже мала помітити потаємні двері. Так, вона глянула саме туди. — Це ж у вас склад? — указала вона на вхід. — Там не буде ще чогось цікавого?

Хлопчина криво посміхнувся.

— Так, це склад, і там є певний товар, але всі наявні велосипеди в цій залі.

— А що у вас там є цікавого для активного відпочинку? — Я всміхнувся й глянув у його світло-карі очі. Він одразу ж одвів погляд і з такою ж пластиліновою усмішкою продовжив:

— Є надувні човни, певні деталі до велосипедів.

— Можна глянути надувні човни?

— А що, пані не влаштовує те, що тут є? — Цей нахаба спробував пускати бісики моїй дівчині при мені ж.

— Якщо вона запитує, це означає, що не влаштовує. — Я погрозливо глянув на цього шмаркача. Помітив краєм ока, як Ліза всміхнулася. Їй стало смішно. Хлопець натомість нарешті посерйознішав і промовив:

— Власне, вибір там теж небагатий. Якщо хочете, я дам вам каталог. Так вам буде простіше щось вибрати. — Він хотів був піти до столу за обіцяним.