На щастя, Мандела впродовж тривалого часу не з’являвся на публіці, тож його останнім образом стане образ хворобливого, однак гордовитого та мудрого старпера. Ось у чому криється його велич!
Субота, 15 червня
Ми з Грітьє й Еф’є зібралися разом, щоби скласти план нападу на Альцгеймера. З інформації, наданої організацією «Альцгеймер Нідерланди», з’ясувалося, що сімдесят відсотків людей із недоумкуватістю живуть вдома. Хоча «вдома» не зовсім відповідало нашому випадку, та попри це Грітьє неабияк підбадьорило розуміння того, що її навряд чи відразу ж переводитимуть у відділення для недоумкуватих. З незначною допомогою вона зможе ще тривалий час залишатися у власній квартирі. Перший наш конкретний крок полягав у тому, що ми щодня по черзі перевірятимемо, чи не залишила Грітьє хом’яка в морозильнику. Це була пропозиція самої Грітьє, хоча насправді хом’яка в неї не було. Потім ми складали списки, багато списків. Список імен, посад і телефонних номерів. Список речей, які потрібно робити щодня. Список того, чого їй ніколи не варто робити. Список покупок. Список розташування речей і детальний щоденний розклад. Ми допоможемо там, де це буде потрібно. Якщо вона не пам’ятатиме чи не розумітиме чогось, то запише це і запитає нас пізніше. Якщо це терміново — зателефонує.
Ми також узялися прочитати книгу про недоумкуватість — на той випадок, якщо забракне наших загальних знань.
Гарно мати змогу планувати якісь конкретні кроки. Непогано було у запалі справ заодно стріскати фунт копченого вугра на старій газеті. І випити келих білого вина. Грітьє — гарна господиня. Ми пообіцяли попередити її, якщо вона почне пропонувати нам лише черствий хліб і воду.
Неділя, 16 червня
Існують будинки для підстаркуватих собак, де хворі, старі друзі людини з фізичними вадами доживають віку в домашньому затишку. Їм приділяють багато уваги і, за потреби, доглядають. Тими будинками керує організація під назвою «Фонд Джимба». На їхньому сайті є зображення сліпого собаки-поводиря з ціпком і в темних окулярах. Насправжки.
Мені от цікаво, чи залежить від собачого бюджету рівень догляду?
Ми отримали відповідь на прохання поглянути на правила, статути й інші документи, що нас цікавили. До слова, просто підтвердження отримання такого запиту, адресоване нам через Віктора.
«Почалася чудова стратегія відволікання, — написав наш юрист у вкладеній записці, — натомість поставив їм ультиматум на 1 серпня. І пригрозив судовим позовом. Гадаю, що я вже вийшов на стежку війни. Мені б не хотілося отримати затребувані документи, коли ми вже станемо трухлявими пеньками, чи взагалі задремо ноги!»
Гарна робота, Вікторе!
Неділя — час відвідин. Перші сини та доньки вже внизу, попивають каву зі своїми старенькими батьками. Ролі змінилися на протилежне: там, де колись старші читали лекції дітям, тепер діти роблять зауваження батькам.
«Ми були би вдячні, якби ти одягав чисту сорочку, коли ми навідуємося до тебе, і чому б тобі хоч іноді не пропонувати нам щось, окрім одвічного зачерствілого печива?»
Понеділок, 17 червня
Відпочинковою кімнатою ширилися чутки про закриття Будинків догляду.
Я чув, як кілька пожильців рішуче заявили: «Для мене це буде смертю». Не впевнений, чи можна взяти з людини таку обіцянку. Тут є кілька таких, кому я неодмінно нагадаю про це, коли настане слушний час.
Якщо вірити консультаційній фірмі Береншот, упродовж наступних років доведеться зачинити 870 «установ із догляду за старими». Кількість нових пожильців почне стрімко зменшуватися і, як наслідок, нові вступні внески будуть жорсткішими. Старі муситимуть жити самостійно, аж доки не зможуть фізично дозволити собі цього, а потім потраплять прямісінько у притулки — ось стрижнева теза. Тим часом пенсіонери, які вже живуть у притулках, продовжать помирати. Тож не треба бути математичним генієм, аби передбачити значну кількість вільних місць. Звісно ж, влада не стане чекати, доки помре останній мешканець, тож тих безсмертних старожилів викорчують і посадять деінде.
На думку тих потенційних жертв, це й стане їхньою смертю. Кілька з них навіть переконані, що їх змусять знову жити самостійно. Ще гірше!
Страх переїзду великий. Щоби надати розмові певної приємності і світлості, пан Беккер називає це «депортацією». Проте я ладен закластися, що більшість пожильців після переселення у нові просторі кімнати про помирання навіть не згадає.
Для мене майже нема різниці в тому, щоби жити тут чи за кілька кілометрів звідси. За однієї умови: доки зі мною переїжджатимуть мої друзі, а в день переїзду нам запропонують безкоштовну прогулянку Райном.
Вівторок, 18 червня
Пробачте, що пишу про погоду, але вчора був такий гарний літній день. Не надто тепло, і не надто холодно. Я провів його в парку з газетою та книгою. Спочатку з Еф’є, яка пішла десь через годину, а тоді з Ефертом, який прикульгав десь у коктейльну годину, штовхаючи свій новий ролятор. У кошику для покупок він мав два термоси: один із віскі, а другий — з білим вином. Він витягнув із кишені куртки дві склянки, охайно загорнуті в туалетний папір.
— Я п’ю тепер менше, — сказав він. — Ні, справді, я серйозно!
І коли я продовжив схвально кивати, він додав, що почав витрачатися на дорожче, а отже, смачніше спиртне. Я сказав, що з його боку це дуже розсудливо, та й вино, що його він приніс, було й справді чудове, хоча посмак і відгонив трохи термосом. Тож ми сиділи на лавці, випиваючи, немовби двоє поважних пияків, аж доки не настав час повертатися додому — трохи розчервонілими і невпевненою ходою, з ролятором поміж нами, за кермо якого кожен тримався однією рукою. Цього ранку Едвард прокоментував, що бачив нас зі свого балкона і був зворушений. Можливо, існує неорана нива ринку подвійних ходунків, чи роляторів, призначених для двох.
Удома я швидко заснув на дивані, а коли прокинувся, то була вже майже північ. Коли я не прийшов на вечерю, до мене зазирнула медсестра. Вона повернулася, аби перевірити, чи я ще живий, проте не стала мене будити.
Середа, 19 червня
Спекотна погода завжди приносить сплеск смертності серед старих. Метеорологи обіцяють 33 градуси. Сподіваюся, я переживу цей день.
Я заходив в офіс до Аньї, аби запитати, чи нами ще й досі цікавляться. Директорка поїхала на конференцію, присвячену змінам у системі догляду за людьми похилого віку, тож ми були самі.
Анья розповіла мені, що складено доповідну стосовно з’ясування того, хто стоїть за проханням свободи інформації. Директорка повідомила Правлінню, що підозрює «маленьку, однак згуртовану купку невдоволених мешканців». Це так вона про нас.
Схоже, загроза судового позову стривожила Правління, і вони запитали про можливі причини. Нам на руку зіграло те, що боси індустрії догляду надто часто бачили свої імена в газетах: вони бояться негативного розголосу. Тому Стельваген наказали робити все необхідне, аби не допустити подальшого загострення. Вона запевнила їх, що найближчим часом зв’яжеться з юристом.
Пізніше ми з Еф’є обговорили, що нам слід робити з інформацією, яку надала Анья. Ми вирішили не розголошувати особистість нашого інформатора ні юристу, ні іншим членам клубу, щоби не покладати на їхні плечі ще й цю важку ношу. Нам не хотілося, щоби нашу Анью Епельбом згадували в тому ж контексті, що й Джуліана Ассанжа[58], Едварда Сноудена[59] чи Бредлі Меннінґа[60].
Мушу зізнатися, це мене трохи занепокоїло.
Четвер, 20 червня
Учора хтось вдерся до кімнати пані ван Гельдер. Вона блукала туди-сюди коридором, схлипуючи, й розповідала усім, кого зустрічала, що поки вона внизу чаювала, з шухляди тумбочки вкрали її годинник. То був весільний подарунок від її чоловіка.