Новина сколихнула усіх.

Мабуть, у злодія був ключ, адже ван Гельдер завжди замикає двері.

Пожильцям наказали замикати свої кімнати, коли вони виходять. Це стало обов’язковим ще відтоді, відколи старий пан напідпитку помилився кімнатою і ліг у чуже ліжко. Згодом законна власниця ліжка, намірившись вкладатися спати, так смикнула ковдру, що впала і зламала зап’ясток.

Зниклий годинник хоч і бездоказово, але майже із абсолютною впевненістю натякав на численних прибиральників й іншу обслугу. Ось вам думка загалу: чим темніша шкіра, тим більше підозр. І ще: «Це, мабуть, був чоловік, бо жінка такого не зробила би». Гадаю, що навіть тим, котрим за сімдесят, шкільний курс логіки не завадив би

У будь-якому разі це не покращило атмосфери.

Директорці це також не сподобалося. З надійного джерела мені стало відомо, що вона не так переймалася годинником, як репутацією закладу.

П’ятниця, 21 червня

Пережити літо! Навіть якщо воно схоже на осінь.

«Погода така, хоч накладай на себе руки!» — щонайменше тричі вигукував Беккер за чашкою кави. Після того як він сказав це втретє, Еферт промовив: «Я проведу тебе на дах, якщо бажаєш». Водночас він запропонував приглянути за гаманцем Беккера.

Наш заклад не розголошує причин смерті упокоєних. Тож самогубства просто не існує. За статистикою, упродовж останніх кількох років хоча би кілька повинні були відправитися у кращий світ самостійно. Проте будь-яка подібна інформація лише посіяла би тривогу і заронила у людські голови непотрібні думки.

Учора мене досить стривожило віддзеркалення мого власного висхлого голого тіла.

Схиляюся до думки, що люди — це справді напрочуд потворні й огидні тварини. За поодинокими винятками вони мають значно кращий вигляд в одязі, ніж без нього. Лише діти прекрасні, коли оголені. Недаремно чим старішим ти робишся, тим більше шарів одягу натягуєш на себе. І чим він вільніший, себто мішкуватіший, тим краще. Що може бути гидотнішим від процесії грушеподібних пані в тісних лосинах, які щопонеділка проходять коридорами, прямуючи до спортивної зали!

До речі, лікар, попри всі мої недуги, був доволі задоволений моїм фізичним станом. З протіканнями нічого не можна вдіяти.

«Вам доведеться почати носити підгузки, пане Груне. Ви швидко до них звикнете».

Субота, 22 червня

Знайшовся годинник пані ван Гельдер. Прибиральниця відшукала його у пралці поміж вологою білизною. Він гарний та чистий, проте більше не працює. Пані ван Гельдер підозрює, що у злочинця не витримали нерви і, прагнучи позбутися годинника, він швиргонув його в пралку. Для чого злодію спеціально йти до пральні, аби вкинути туди годинник — цього вона пояснити не могла. «Але ж у світі трапляються й божевільніші речі!»

Імовірність того, що вона сама могла випадково впустити годинник у кошик з брудною білизною, до уваги не брався.

Вона дала чесній жінці, котра знайшла годинник, п’ятдесят центів як винагороду.

Учора лікар розповів мені про Яна Хуеймакерса — професора геріатрії, який поставив собі за ціль, щоби люди доживали до старості не страждаючи від звичних хвороб. Хуеймакерс — оптиміст, і він вже отримав непогані результати на мишах. Щось там про особливе поводження з ДНК. За десять років створять чудодійну пігулку, яка зможе вилікувати всі різновиди старечих проблем.

От тільки для мене та моїх друзів вже трохи запізно, тому від цих думок мені ставало зле. Мені не потрібно доживати до двохсот років, але перетнути фініш з відносно гарним здоров’ям — на це я би радо погодився.

До речі, я знову забув запитати свого лікаря, як він ставиться до евтаназії.

Неділя, 23 червня

Новини про плани реконструкції. У листі до пожильців директорка запропонувала створити комітет власників, який міг би радити комітету будівельників про «все, що стосується добробуту та якості життя».

Навіть не сумніваюся, що згаданий будівельний комітет вже існує, і плани в нього значно масштабніші, ніж нас змушують повірити. Ілюзія, що нам дозволять внести і свою лепту у функціонування притулку, зостається лише ілюзією.

З іншого боку, на багатьох пожильців ця новина справила заспокійливий ефект: якщо планується капітальна реконструкція — це означає, що притулок у найближчому майбутньому не закриють. Отже, їм не доведеться переїжджати. З іншого боку, капітальна реконструкція саме це й означає: їм доведеться виїхати, навіть якщо лише тимчасово. Сама лише думка про це різко підвищила кров’яний тиск тутешніх аборигенів. Невизначеність і зміни — два цвяхи у труну кожного старого. Пані Пот, кисла песимістка, припустила, що вся історія з реконструкцією вигадана для того, аби звільнити місця.

«Ось для чого вони це роблять. Чимало місцевих цього не переживуть!» Завжди знайдеться той, хто кивне на знак згоди, і неважливо, наскільки божевільним є коментар.

Велика реконструкція здійме чимало пилу як у прямому, так і в переносному значеннях, тут і до ворожки не треба ходити. Що більше дій, то краще. Я був би не проти стати частиною групи — дорадниці будівельному комітету.

За пропозицією Еф’є, я попросив Віктора написати ще одного листа. Цього разу з проханням повідомити про плани реконструкції.

Понеділок, 24 червня

Пані Оперс у нас відносно новенька. Щоранку за кавою вона вголос читає газетні некрологи. Я не можу дочекатися, аби почути, хто першим висловиться на цю тему. Не всі в захваті від такого оптимістичного ранку.

Проте смерть зачаровує не тільки її. Хто би не помер, ви можете почути міркування на кшталт: «Ось іще один… але погляньте, я іще досі тут». Крім того, деякі пожильці радіють, коли бачать в газетах імена знайомих у минулому людей у чорних рамках, бо це певним чином утішає їх.

Мене ж зворушують лише повідомлення про смерть дітей, оскільки вони завжди нагадують про мою маленьку дівчинку. Некрологи з великими фото, з десятками коментарів від компаній, якими покійник керував, залишають мене таким же холодним, як і їхні небіжчики. Думка ген-ген літає, а смерть за плечі хапає. Тепер ти бачиш усю свою важливість!

Наші нові члени клубу, Ріа й Антуан, орендували на п’ятницю в громадському центрі кухню та їдальню. Я отримав поштою дуже гарне запрошення на прохану вечерю, аби відсвяткувати їхній вступ до нашого клубу.

У запрошенні було прохання про жартівливий виступу у довільній формі — промова, історія, пісня тощо. Ще трохи і ви почуєте, як скриплять звивини моїх старечих мізків.

Я здав у суху чистку свій допотопний вечірній піджак, якого не вдягав двадцять п’ять років, а завтра куплю собі нову вихідну сорочку.

Вівторок, 25 червня

Якщо пані Оперс не читає некрологів, то побивається за своїм котом, якого мусила віддати у притулок. Оце щойно вона витратила на створіння 3500 євро. Якісь там у нього проблеми зі зламаною задньою лапою, що потребує термінової операції. Ветеринар з усмішкою від вуха до вуха поклав у кишеню всі заощадження пані Оперс. Мені її й справді шкода, навіть попри те, що вона повсякчас скиглить. Пані Оперс так палко любила того кота. Але правила є правилами: домашніх тварин тримати заборонено. Саме тому вона і хотіла залишитись у своєму будинку, проте діти їй не дозволили. З них вистачило догляду за нею.

Продавчиня у C amp;A не надто хотіла допомагати мені з придбанням сорочки. Червонощока матрона у затісній фірмовій уніформі компанії знуджено вказала на якісь кошики вдалині.

«Он там».

«Красно дякую за люб’язну допомогу!»

Цей коментар викликав спочатку здивований погляд, а потім роздратоване зиркання.

У наступному магазині обслуговування виявилося не кращим. Розгубленого старого не надто цінують як покупця. Зрештою, я все ж таки купив світло-блакитну сорочку, яка виявилася на мене завеликою. А це означало, що завтра доведеться повернутися у магазин. Закладаюся, хоча це, можливо, лише мій домисел, що продавці не надто люблять не лише старих людей, а й старих людей, котрі повертають придбані речі.