— Та купців, — погодився Рерпф. Тепер позаду нього виднілося більше тролів і ще декілька людей, котрих Імор ледь упізнавав. Можливо, він їх бачив за прилавками й барами. Зазвичай це непоказні особи — легко їх проігнорувати, легко їх забути. Десь у глибині душі зростало погане передчуття. Він думав, як так могло статися, що, так би мовити, лис постав перед розлюченою вівцею. Ба більше, вівцею, котра могла собі дозволити найняти вовків.

— І скільки ця... «Спілка»... існує, можна поцікавитись? — промовив Імор.

— Від нинішнього обіду, — відповів Рерпф. — Я віце-керівник у справах туризму, якщо хочеш знати.

— Що таке той туризм, про який ти говориш?

— Ее... ми не дуже впевнені… — сказав Рерпф.

Із-за його плеча висунув голову якийсь старий бородань і крекнув:

— Говорячи від імені торговців вином міста Морпорка, туризм означає бізнес, тямиш?

— Ну? — холодно мовив Імор.

— Ну, — сказав Рерпф, — ми захищаємо наші інтереси, як я й сказав.

— Злодіїв ГЕТЬ, злодіїв ГЕТЬ! — ґелґотав його старший товариш. Дехто підхопив те скандування. Злорф усміхнувся.

— І вбивць також, — скандував старий. Злорф загарчав.

— Усе логічно, — сказав Рерпф. — Скрізь грабунки й убивства. Яке враження матимуть відвідувачі? Їдеш так далеко, щоби побачити наше прекрасне місто з його багатьма історичними та суспільними цікавинками, а ще оригінальними звичаями, — натомість же опиняєшся мертвий десь у провулку або ж, як воно бува, пливеш униз Анхом. І як ти розкажеш усім своїм друзям, що прекрасно проводиш час? Будьмо чесними, вам треба йти в ногу з часом.

Злорф та Імор подивилися одне на одного.

— Треба, так? — сказав Імор.

— То рухаймось, брате, — погодився Злорф. Одним рухом він підніс трубку до рота і в напрямку найближчого троля шухнув дротик. Той крутнувся й пожбурив свою сокиру, котра промайнула над головою вбивці та встрягла в нещасливого злодія позаду нього.

Рерпф пригнувся, а троль за його спиною підняв свого величезного залізного арбалета й вистрелив снаряд розміром зі спис у найближчого вбивцю. Та й почалося...

Раніше вже згадувалося, що ті, хто є чутливими до випромінювань глибокого октарину — восьмого кольору, піґменту уяви — можуть бачити таке, що невидиме для інших.

Отож якраз Буйвітер, поспішаючи крізь людні, освітлені спалахами вечірні базари Морпорку, та зі Скринею, що тарабанилася позаду, штовхнув високу темну постать. Він повернувся, щоби викрикнути кілька відповідних проклять, і побачив Смерть.

Це певно був Смерть. Більше ніхто не ходив із пустими очицями і, звісно ж, прикметна коса на плечі. Доки Буйвітер із жахом дивився поперед себе, закохана парочка, сміючись із якогось свого жарту, пройшла прямо крізь цю мару, навіть нічого не помітивши.

Смерть мав неабияк здивований вигляд, наскільки це можливо з обличчям без жодних рухомих рис.

— БУЙВІТЕР? — мовив Смерть, голосом таким же низьким та важким, як грюкання свинцевих ляд глибоко під землею.

— Мм, — сказав Буйвітер, намагаючись відійти подалі від того безокого погляду.

— АЛЕ ЧОМУ ТИ ТУТ? — (Бах-бах! — загриміли ляди гробниць у повних червів цитаделях під старими горами...)

— Мм, а чому ні? — відповів Буйвітер. — Як би там не було, певний, у тебе купа справ, тому якщо лиш...

— Я БУВ ЗДИВОВАНИЙ, ЩО ТИ НАШТОВХНУВСЯ НА МЕНЕ, БУЙВІТРЕ. БО Ж У МЕНЕ ПРИЗНАЧЕНА ЗУСТРІЧ ІЗ ТОБОЮ ВЛАСНЕ ЦІЄЇ НОЧІ.

— О ні, не...

— АВЖЕЖ, ЩО НАЙБІЛЬШЕ ДОШКУЛЯЄ В УСІЙ ЦІЙ СПРАВІ, ТО ЦЕ ТЕ, ЩО Я СПОДІВАВСЯ ЗУСТРІТИ ТЕБЕ У ПСЕВДОПОЛІСІ.

— Але ж це за п’ятсот миль звідси!

— І НЕ КАЖИ. У СИСТЕМІ ЗНОВУ ЗБІЙ. ТАК І Є, ЯК БАЧУ. СЛУХАЙ, НЕМА ЖОДНОГО ШАНСУ, ЩО ТИ...?

Буйвітер відступив, виставивши руки поперед себе у захисній манері. Продавець засушеної риби з цікавістю спостерігав за цим божевільним.

— Я МОЖУ ПОЗИЧИТИ ДУЖЕ ШВИДКОГО КОНЯ. БУДЕ ЗОВСІМ НЕ БОЛЯЧЕ.

— Ні! — Буйвітер повернувся й побіг. Смерть подивися йому вслід і з гіркотою знизав плечима.

— НУ Й ПІШОВ ТИ, — сказав. Він розвернувся й помітив продавця риби. Загарчавши, Смерть простяг кістяного пальця й зупинив серце чоловіка, та це не принесло йому багато задоволення.

Тоді Смерть згадав, що мало статися пізніше цієї ночі. Було б неправдою сказати, що Смерть усміхнувся, бо в будь-якому разі його обриси були вимушено застиглі у постійному вишкірі. Та він замугикав якусь мелодію, веселу, немов чумна яма, і, загаявшись лише, щоби витягти життя зі зустрічної мушки й одну з дев’яти життів із кота, що ховався під прилавком (усі коти здатні бачити в октарині), Смерть розвернувся й вирушив у сторону «Репнутого барабана».

Морпоркська вулиця Коротка фактично є найдовшою в місті. Вулиця Філігранна перетинає її впередній кінець, наче поперечина в букві Т, а «Репнутий барабан» розташований так, що з нього видно її всю вздовж.

У віддаленому кінці Короткої вулиці вигулькнуло щось темне і продовгувате, зі сотнями тоненьких ніжок, і почали бігти. Спершу воно рухалось незграбною риссю, але вже на половині вулиці помчало зі швидкістю стріли...

А вздовж однієї зі стін «Барабана», за декілька кроків від двох тролів, які охороняли вхід, повільно просувалася темніша тінь. Буйвітер спітнів. Якби вони почули слабке клацання у спеціально наготованих торбинках на його ремені…

Один троль ляпнув другого по плечу; це прозвучало, наче постукування одним каменем по іншому. Вказав на залиту зоряним сяйвом вулицю...

Буйвітер стрімголов вискочив зі свого сховку, обернувся й закинув свою ношу у найближче вікно «Барабана».

Це відбулося на очах у Візеля. Торбина, повільно перекрутившись у повітрі, перелетіла через кімнату і гепнулась об край столу. За мить золоті монети покотилися по всій підлозі, вертячись і виблискуючи.

У кімнаті раптом запанувала тиша, лише чулися тоненькі звуки золота та стогін поранених. Лайнувшись, Візель розправився з убивцею, з яким боровся.

— Це пастка! — крикнув він! — Нікому не рухатись!

Три десятки чоловіків і тузінь тролів, що кинулися до підлоги, ураз застигли.

Далі, уже втретє, розчахнулися двері. Крізь них влетіло двоє тролів, одразу щільно зачинили їх за собою, засунули важкий засув і втекли вниз по сходах.

Іззовні все голосніше долинало тупотіння ніг. Двері знову відчинилися, на цей раз уже востаннє. Власне, вони вибухнули. Великий дерев’яний засув відкинуло через усю кімнату; не витримав і одвірок. Двері й одвірок приземлилися на стіл, який розлетівся на друзки. Саме тоді застиглі бійці зауважили, що серед груди дерева щось є. Виявилося, це коробка, яка яро струшувала зі себе залишки розтрощеної деревини.

У зруйнованому дверному отворі з’явився Буйвітер і метнув чергову золоту гранату. Вона вдарилась об стіну й розсипалася золотим дощем.

Унизу в підвалі Грубань зиркнув догори, щось пробурмотів сам до себе і продовжив свою роботу. Увесь його вертозим’яний запас свічок уже був розкиданий по підлозі та змішаний із трісками. Тепер він вертів бочку з оливою.

— Страх-у-ванні, — пробурмотів він.

Олива розлилась і закрутилася потічком навколо його ніг.

Візель з лютим виразом на обличчі помчав до дверей. Буйвітер добре прицілився і мішечком зі золотом влучив злодію прямісінько в груди. Проте Імор гукнув і звинувачувально тицьнув пальцем. Зі свого сідала серед балок зірвався крук і, блиснувши розчепіреними пазурами, шугонув на чарівника.

Не долетів. Десь на півшляху з купи друзок виплигнула Скриня, на мить роззявилася на льоту й захряснулася знову.

Вона м’яко приземлилася. Буйвітер помітив, що віко знову прочинилося, ледь-ледь. Звідти висунувся довгий, мов лопата, і червонющий, мов буряк, язик та злизав декілька опалих пір’їн.

Тут же зі стелі впала величезна колесоподібна люстра й кімната занурилась у морок. Буйвітер присів і, неначе пружина, підстрибнув на місці, ухопився за балку й, дивуючись власній силі, розмахом підняв себе в порівняну безпеку піддашшя.