— Захопливо, правда ж? — пролунав голос прямісінько біля його вуха.

Унизу злодії, убивці, тролі й торговці — усі майже одночасно зрозуміли, що перебувають у кімнаті, підлога якої підступно всипана золотими монетами, а серед грізних фігур у напівтемряві є щось неймовірно жахливе. Усі як один кинулися до дверей, але в кожного було своє уявлення, де вони розташовані.

Понад тим безладом угор Буйвітер витріщився на Двоквіта.

— Це ти відрізав люстру?— прошипів він.

— Так.

— Як ти тут опинився?

— Я подумав, що краще мені не плутатись під ногами.

Буйвітер задумався. Йому нічого було відповісти.

Двовквіт додав:

— Справжнє бойовище! Ще краще, ніж усе, що я собі уявляв! Гадаєш, треба їм подякувати? Чи це все ти влаштував?

Чарівник незворушно глянув на нього.

— Гадаю, нам треба спуститись униз, — сказав він глухо. — Усі розбіглися.

Він потягнув Двоквіта через засмічену підлогу вгору сходами. Коли вони вихопилися, ніч уже добігала кінця. Ще зоріло кілька зірок, але місяць уже заходив, а докрайово виднілось слабке сіре світіння. Однак головне — вулиця була безлюдна.

Буйвітер принюхався.

— Відчуваєш запах оливи? — запитав він.

Із тіні враз з’явився Візель і підніжкою збив його з ніг.

На горішній сходинці підвалу Грубань став навколішки й намацав коробку зі сірниками. Вона була вогка.

— Я вб’ю цього котяру,— пробурмотів він і навпомацки почав шукати інші сірники, які зазвичай лежали на відкосі край дверей. Їх там не було. Грубань вилаявся.

У повітрі біля нього повис запалений ґнотик.

— ОСЬ, ВІЗЬМИ.

— Дякую,— відповів Грубань.

— ТА НЕМА ЗА ЩО.

Грубань приготувався кинути ґніт униз. Його рука застигла в повітрі. Він глянув на вогник і нахмурився. Тоді підняв його, щоб освітити приміщення. Ґніт не давав багато світла, але освітив постать у темряві...

— О, ні, — видихнув Грубань.

— О ТАК, — відповів Смерть.

Буйвітер покотився.

Мигцем він подумав, що Візель проткне його на місці. Але все було ще гірше. Візель чекав, доки Буйвітер підведеться.

— Бачу, маєш меча, чарівнику, — спокійно мовив він. — Сподіваюсь, ти піднімешся і покажеш, як вправно ним користуєшся.

Буйвітер якомога повільніше піднявся й витягнув з-за паска свій короткий меч, котрий відібрав ув охоронця декілька годин — мов сто років — тому. То була коротка тупа пародія, як порівняти з тонкою, як волосинка, рапірою Візеля.

— Але я не вмію битись мечем, — застогнав чарівник.

— То й добре.

— А ти знаєш, що чарівника неможливо вбити холодною зброєю? — розпачливо сказав Буйвітер.

Візель холодно всміхнувся.

— Чув. Із нетерпінням чекаю, щоби перевірити це.

Він зробив випад. Буйвітер якимсь щастям відбив атаку, від шоку відсмикнув руку, так випадково відбивши й другий удар, а третій — простромив йому робу на рівні серця.

Щось дзенькнуло.

Переможний крик застряг у горлі Візеля. Він висмикнув меча і знову тицьнув ним у чарівника, який задерев’янів від жаху та відчуття провини. Знову пролунав дзвін, і з роздертої мантії чарівника посипалися золоті монети.

— То в тебе золото тече замість крові? — прошипів Візель. — Цікаво, а у твоїй кудлатій борідці ти також наховав монет, паскуднику?

Тільки-но він замахнувся для останнього удару, неясна заграва, що розросталася у дверях «Репнутого барабану», замиготіла, потьмяніла і виверглася ревучою вогняною кулею, яка рознесла стіни, підкинула дах на сто кроків у повітря, прориваючись через нього та випльовуючи розпечені до червоного шматки черепиці.

Візель очманіло втупився в шалене полум’я. А чарівник пірнув під озброєну руку злодія, потягнувши за собою свій меч та при цьому описав ним таку напрочуд незграбну дугу, що вдарив супротивника ефесом і зброя вилетіла Буйвітру з рук. Під дощем з іскор та спломенілих крапель оливи Візель сягнув і вхопив Буйвітра руками за шию, опускаючи його долі.

— Це все ти! — прокричав він. — Ти і твій клятий ящик.

Його великий палець намацав трахею чарівника. «Ось і все, — подумав Буйвітер. — Куди б я не відправився, там не буде гірше, ніж тут…»

— Перепрошую, — сказав Двоквіт.

Буйвітер відчув послаблення хапки. Візель помаленьку піднімався з виразом абсолютної ненависті на обличчі.

На чарівника посипалися жаринки. Він швиденько обтрусився й підвівся. Двоквіт стояв позаду Візеля і вістрям його ж власного, гострого, як шило, клинка торкався спини злодюжки. Буйвітер примружився. Він покопирсався в мантії і витягнув щось, затиснуте в кулаці.

— Не рухайся, — мовив він.

— Я все правильно роблю? — стривожився Двоквіт.

— Він каже, що лише один рух — і він проткне твою печінку, — вільно переклав Буйвітер.

— Сумніваюся — сказав Візель.

— Закладемось?

— Ні!

Тільки-но Візель сіпнувся, щоб обернутися до туриста, Буйвітер раптово кинувся вперед і зарядив злодієві в щелепу. Той здивовано поглянув і тихо повалився в бруд.

Чарівник розтиснув кулак, що нив від удару, і валик золотих монет вислизнув з його тремтячих пальців.

Поглянув на лежачого злодія.

— Так тобі й треба, — видихнув він.

Чарівник закинув голову догори і загорланив, бо йому за комір потрапили жаринки. Полум’я уже перекинулось на дахи протилежного боку вулиці. Люди навколо поспіхом викидали свої пожитки через вікна та рятували коней із задимлених стаєнь. Ще один вибух із розпеченого вулкану, яким став «Барабан», відправив у політ над головами цілий мармуровий камін.

— Назадні ворота найближче звідси! — Буйвітер перекричав гуркіт балок, що валилися. — Бігом!

Незважаючи на пручання Двоквіта, маг схопив його за руку й потягнув за собою вулицею.

— Моя скриня!

— До біса скриню. Постій тут ще трохи і відправишся туди, де вже нічого не буде потрібно. Гайда! — закричав Буйвітер.

Вони проштовхувались крізь натовп переляканих людей, які квапилися покинути це місце. Чарівник жадібно ковтав холодне ранкове повітря. Щось непокоїло його.

— Адже всі свічки загасли, — промовив він. — Як же тоді спалахнув «Барабан»?

— Не знаю, — простогнав Двоквіт. — Це жахливо, Буйвітре. Ми ще й так добре поладнали.

Буйвітер від здивування різко зупинився, що аж якийсь утікач налетів на нього і відскочив, сиплячи прокльони.

— Поладнали?

— Так, чудові парубки. Я гадав, що мова може стати перепоною, але вони так прагнули, щоби я приєднався до них, не хотіли чути жодних відмовок… Я ще подумав, які приязні люди…

Буйвітер вже розтулив рота, аби заперечити йому, але одразу збагнув, що не знає з чого почати.

— Це стане ударом для старого Грубаня, — продовжив Двоквіт. — Усе ж він був мудрим. У мене зберігся той райну, який він заплатив як страхову премію.

Буйвітер не знав, що означає слово «премія», але швидко второпав, про що мова.

— Ти робив страх-у-ванні для «Барабана»? — спитав він. — Ти заклався з Грубанем на те, що будівля не загориться?

— Саме так. Стандартна сума. Двісті райну. А чого ти питаєш?

Буйвітер обернувся й глянув на полум’я, яке підбиралося все ближче, і поміркував, скільки Анх-Морпорку можна було би купити за двісті райну. Досить великий шмат міста, вочевидь. Та лиш не тепер, коли полум’я пожирає все… Він глипнув на туриста...

— Ти… — почав він, шукаючи в пам’яті найгірше слово в тробській мові; проте щасливі маленькі тробійці не вміли міцно лаятись.

— Ти, — повторив він. Ще хтось поспіхом налетів на нього, ледь не зачепивши лезом, що стирчало. Тут замордоханий Буйвітер зірвався.

— Ах ти ж (той, хто з мідним кільцем у носі стоїть у тазику на вершині гори Раруаруа під час сильної грози та кричить, що Алоура, богиня блискавок, схожа на хворобливо покручений корінь улоруа!)

— Я ПРОСТО РОБЛЮ СВОЮ РОБОТУ, — відповіла постать відходячи.

Кожне слово падало, як важелезна мармурова плита; окрім того Буйвітер був упевнений, що він єдиний, хто чує їх.