Я приніс цю кляту штуку на кухню (затиснувши її між великим і вказівним пальцями, бо торкатися шапочки мені геть не хотілося) і закинув у дров’яну піч. Потім я підпалив її від сірника, і вона одразу зайнялася зі звуком ка-флумп. Полум’я було зеленуватого кольору. За півгодини зайшла Клара і вдихнула повітря:

— Що це за сморід? Пахне, наче на морському березі після відпливу!

Я відповів, що, скоріш за все, десь на задньому подвір’ї протікає відстійник, який переповнився, і його треба почистити. Але я знав, що це неправда. Смерділо метаном — можливо, саме цей запах відчув мій батько за мить до того, як спалахнула іскра, відправивши його та двох інших чоловіків на небеса.

На той час я працював у бухгалтерській фірмі (одній із найбільших незалежних компаній Середнього Заходу) і досить швидко просувався кар’єрними сходами. Я збагнув, що як приходити рано, іти пізно й не ловити ґав на роботі, то керівництво обов’язково тебе помітить — так і сталося. Грошей було вдосталь, і ми з Кларою хотіли завести дітей, але нічого не виходило. Щомісяця, наче за годинником, до неї прилітав червоний кардинал.[96] Ми звернулися до акушера-гінеколога з Топеки, зробили всі належні аналізи. Лікар сказав, що з нами все гаразд і ще зарано говорити про безпліддя. Він наказав їхати додому, розслабитися та насолоджуватися статевим життям.

Ми скористалися його порадою, і за одинадцять місяців візити червоного кардинала припинилися. Моя дружина виросла в католицькій родині, але на службі не була ще з коледжу. Коли Клара дізналася про вагітність, то почала знову ходити до церкви й потягла мене з собою. Ми обрали храм Святого Андрія. Я не заперечував. Якщо вона вирішила, що сам Бог поклав хлібину до її печі, то нехай.

Вона була на шостому місяці, коли стався викидень. Через нещасний випадок, який зовсім не був випадковим. Дитина прожила кілька годин і, зрештою, померла. Дівчинка. Оскільки їй треба було дати ім’я, ми назвали її Гелен, на честь Клариної бабусі.

Нещасний випадок стався після служби. Меса закінчилася, і ми збиралися перекусити в місті, а потім поїхати додому. Я би дивився американський футбол, а Клара б лежала з задертими ногами, відпочивала й насолоджувалася своєю вагітністю. Вона була по-справжньому щасливою, містере Бредлі, кожного дня, навіть на ранній стадії, коли її нудило зранку.

Я помітив поганого хлопчика одразу, як ми вийшли з церкви. Ті самі мішкуваті шорти, той самий светр, ті самі маленькі кругленькі хлопчачі цицьки та випнуте черево. Шапочка, яку я знайшов у поштовій скриньці, була синього кольору, а цього разу він надягнув зелену, але з таким самим пластиковим пропелером. Я встиг перетворитися з дитини на дорослого чоловіка з кількома сивими пасмами в чуприні, але тому поганому хлопчику й досі було шість років. Щонайбільше сім.

Він стояв трохи подалі від церкви, а перед ним — інший хлопчик. Звичайний хлопчик, який подорослішає. Малий був сторопілий і наляканий. Він щось тримав у руці. Воно скидалося на м’ячик від «Боло», який колись давно мені подарувала Мама Ноні.

— То кидай, — сказав поганий хлопчик. — Або віддавай мої п’ять баксів.

— Я не хочу, — відповів звичайний хлопчик. — Я передумав.

Клара цього не бачила. Вона стояла вгорі на церковних східцях і розмовляла з отцем Патриком про те, яка добра була проповідь і як багато з’явилося тем для роздумів. Сходинки були гранітними й крутими.

Здається, я спробував узяти її під руку, а може, й ні. Може, я просто закляк на місці, як того разу, коли той хлопчик перестрів мене з Вікі після невдалих проб до «Продавця музики». І перш ніж я встиг поворухнутися чи щось сказати, поганий хлопчик зробив крок уперед. Він занурив руку в кишеню шортів і вихопив звідти запальничку. Щойно він креснув нею, з’явилася іскра, і я збагнув, що сталося того дня в «Добрій глибині». Вибух жодним чином не був пов’язаний зі сталевими шипами на чоботах мого тата. Червона куля в руках звичайного хлопчика почала горіти й шипіти. З переляку він кинув цю штуку, і поганий хлопчик засміявся. Тільки то був не сміх, а радше низьке огидне гигикання: «Бхирр-бхирр-бхирр» чи щось таке.

М’ячик влучив у граніт під металевим поруччям збоку від східців, а потім відскочив і одразу ж розірвався. Пролунав оглушливий вибух, спалахнуло жовте світло. То була не звичайна петарда, навіть не вишнева бомба, а М-80.[97] Клара стріпнулася так само, як колись стріпнулася Вікі в підвалі Фаджевих акрів. Я спробував її піймати, але вона обома руками стискала зап’ясток отця Патрика, і мої пальці просто ковзнули її ліктем. Вони вдвох покотилися східцями вниз. Він зламав праву руку й ліву ногу. Клара зламала кісточку й отримала струс мозку. І вона втратила дитину. Вона втратила Гелен.

Хлопчик, який власноруч жбурнув М-80, наступного дня прийшов із мамою до поліцейського відділку та в усьому зізнався. Звісно, він був пригнічений і казав ті самі речі, що завжди говорять (а інколи й мають на увазі) діти, які накоїли біду: що це був нещасний випадок, що він не хотів нікого кривдити. Він сказав, що взагалі не збирався кидати вибухівку, але той інший хлопчик підпалив ґніт, і він боявся, що йому повідриває пальці. Ні, він ніколи раніше не бачив того хлопчика. Ні, він не знав, як його звуть. А потім він простягнув поліцейському п’ять доларів, які дав йому поганий хлопчик.

Після цього у Клари зникло будь-яке бажання ділити зі мною ліжко, і вона кинула ходити до церкви. А я не кинув і зосередився на «Конквесті».[98] Ви знаєте, що це, містере Бредлі, і не тому, що ви католик, а тому, що маєте те саме покликання. Релігія мене не цікавила, за це відповідав отець Патрик, а я з радістю тренував команди з бейсболу й тач-футболу.[99] Я ходив на усі пікніки, в усі походи, і навіть отримав дозвіл на пасажирські перевезення, щоби возити хлопців на церковному автобусі до луна-парків, підліткових таборів та на змагання з плавання. І я завжди мав при собі пістолет сорок п’ятого калібру, який придбав у ломбарді «Мудра застава», — ну, речовий доказ № 1. Я проносив цей пістолет п’ять років: або в моїй машині — в шухляді для рукавичок, що на панелі приладів, або в скрині з інструментами, яка стояла в автобусі «Конквест». Коли я проводив тренування, то клав його в спортивну сумку.

Кларі було не до вподоби моє захоплення «Конквестом», який забирав увесь мій вільний час. Коли отець Патрик набирав волонтерів, я перший піднімав руку. Гадаю, вона ревнувала.

— Тебе ніколи не буває вдома, навіть по вихідних, — казала вона. — Я вже починаю думати, що ти закохався в тих хлопчиків.

Мабуть, моя пристрасть дійсно здавалася трохи дивною, бо я взяв собі за звичку обирати певних хлопчиків і приділяти їм особливу увагу. Товаришувати з ними, допомагати. Було не складно. Більшість із них походили з бідних родин. Зазвичай про хлопців дбали самотні матусі, які працювали на низькооплачуваній роботі, а то й на двох чи трьох, аби заробити хоч на якісь харчі. Якщо в родині була машина, то нею користувалися батьки, і я радо підвозив своїх особливих хлопців на збори «Конквесту» по четвергах, а потім доправляв їх додому. Якщо в мене не виходило, я вручав їм квитки на автобус. Грошей ніколи не давав, бо швидко збагнув, що давати цим хлопцям гроші — погана ідея.

Інколи мені вдавалося допомогти. Один малий — коли я з ним познайомився, він мав не більше двох пар штанів і трьох сорочок — був математичним генієм. Я примістив його до приватної школи, і зараз він — успішний першокурсник якогось університету в Канзасі. Двійко інших хлопців угрузли в наркоті, і я зміг витягнути тільки одного. Здається.

Ніколи не скажеш напевне. Був іще хлопець, він утік із дому після сварки з мамою і за місяць подзвонив мені з Омахи. Його мати тоді вже була вирішила, що він або помер, або пішов назавжди. Я привіз його додому.