Спілкування з хлопцями давало набагато більше користі, ніж заповнювання податкових декларацій чи ті випадки, коли я допомагав корпораціям Делавера ухилятися від сплати податків. Але я працював у «Конквесті» не заради цього, гарні вчинки — то вже побічна дія. Інколи, містере Бредлі, я брав своїх особливих хлопчиків на риболовлю в затоку Діксона, чи на берег якоїсь великої річки, чи до одного з тих мостів, подалі від міста. Я також рибалив, але не на коропа чи форель. І спливло немало часу, поки поплавець смикнувся. Саме тоді з’явився Рональд Ґібсон.

Ронні мав п’ятнадцять років, але здавався молодшим. Він був сліпий на одне око, тож не міг грати в бейсбол або американський футбол, але йому не було рівних у шахах чи інших настільних іграх, якими хлопці бавилися, коли дощило. Його ніхто не дражнив, він вважався талісманом групи в «Конквесті». Його батько кинув сім’ю, коли Ронні було дев’ять, чи що, і відтоді він прагнув чоловічої уваги. Невдовзі він став ділитися зі мною всіма негараздами. Звісно, першою проблемою було його погане око. Ронні мав уроджений дефект під назвою keratoconus, або «деформована рогівка» з латини. Лікар сказав його мамі, що сліпоти можна позбутися, якщо провести операцію з пересадки рогівки, але вона дуже дорога і його мамка ніколи не назбирає на неї грошей.

Я звернувся до отця Патрика, і ми влаштували з півдюжини благодійних заходів «Новий зір для Ронні». Навіть потрапили в новини на Каналі 4. Там промайнув кадр, де ми з Ронні гуляємо парком Барнума[100]і я обіймаю його за худе плече. Клара пхекнула, коли те побачила. Сказала, що я себе дивно поводжу з тими хлопцями і це неодмінно впаде в око тим, хто подивиться сюжет.

Мені було байдуже, що й кому впаде в око, оскільки незабаром після репортажу на вуді смикнулася волосінь. Просто на моїх очах. Поганий хлопчик попався на гачок. Мені нарешті вдалося привернути його увагу. Я зачув його.

Ронні провели операцію. Повністю відновити зір не вдалося, але око почало бачити. Протягом року після пересадки йому належало носити спеціальні окуляри, скельця яких темніли на сонці, але він тим не переймався. Навіть казав, що в них він круто виглядає.

Невдовзі після операції до мене зайшов Ронні зі своєю мамою. То було одного вечора після школи, і ми сиділи в маленькому офісі «Конквесту», який розташовувався в підвалі храму Святого Андрія.

— Якщо ми можемо якось віддячити вам, містере Галлас, тільки скажіть, — мовила мати.

Я відказав, що не варто і що я радо їм допоміг. А потім удав, що мені сяйнула одна думка.

— Хоча ви можете дещо зробити, — додав я. — Це дрібниці.

— Що саме, містере Галлас? — поцікавився Ронні.

— Минулого місяця я припаркував свою машину за церквою і вже спускався сходами в підвал, коли згадав, що не замкнув дверцята. Я повернувся й побачив, що в салоні вже нишпорить якийсь хлопець. Я гукнув його, і він миттю кинувся навтьоки з маленькою скринькою для монет, яку я тримав у шухляді для рукавичок. Я побіг за ним, але він виявився надто спритним. Я просто хочу знайти його й поговорити. Сказати йому те, що кажу всім вам, хлопці, — що крадіжки до добра не доведуть.

Ронні спитав, як виглядав той хлопчик.

— Такий собі товстенький коротун, — описав я. — З яскравим оранжевим волоссям, справжня морквяна маківка. Наскільки я зміг роздивитися, на ньому були сірі шорти й зелений светр зі смугами того ж кольору, що й волосся.

Місіс Ґібсон зойкнула:

— Боже мій! А чи не мав він на голові маленької шапочки з пропелером?

— Так, дійсно, — відповів я рівним голосом, приховуючи хвилювання. — Я пригадав, коли ви це зауважили.

— Я помітила його на іншому боці вулиці, напроти нашого дому, — продовжувала вона. — Гадала, що він переїхав до одного з тих нових будинків.

— А ти, Ронні? — спитав я.

— Ні, ніколи його не бачив.

— Ну, якщо побачиш, то нічого йому не кажи. Просто одразу йди по мене. Домовилися?

Він погодився, і я йому повірив. Я знав, що поганий хлопчик повернувся, і розумів, що наступний нещасний випадок станеться в моїй присутності. Він хотів, аби я все бачив, ось у чому річ. Він хотів скривдити мене і нікого іншого. Решта — Марлі, Вікі, батько, Мама Ноні — усі вони стали гарматним м’ясом.

Минув тиждень, два. Я почав думати, що хлопчик розгадав мій план. Аж раптом одного дня — того самого дня, містере Бредлі, на ігровий майданчик за церквою прибіг один із моїх вихованців. Я саме допомагав іншим почепити волейбольну сітку.

— Якийсь малий штовхнув Ронні й поцупив його окуляри! — закричав хлопець. — Він побіг до парку! Ронні женеться за ним!

Я не барився, чимшвидше схопив спортивну сумку, яку завжди носив із собою, коли проводив час зі своїми особливими хлопцями, і побіг до воріт парку Барнума. Я розумів, що зовсім не той поганий хлопчик украв у Ронні окуляри — це було не в його стилі. Злодюжка виявиться звичайною дитиною, як і малий, який кинув М-80. І йому буде так само шкода, коли здійсниться задум поганого хлопчика. Якщо я дозволю цьому статися.

Ронні мав не дуже атлетичну статуру і не вмів швидко бігати. Мабуть, крадій окулярів теж це збагнув, тому що зупинився й чекав на нього на іншому кінці парку. Він розмахував окулярами й кричав:

— Підійди та візьми, Рей Чарльз! Підійди та візьми, Стіві Вандер![101]

З проспекту Барнума долинав шум автомобілів, і я одразу зрозумів, що задумав поганий хлопчик. Він гадав, що як трюк спрацював один раз, то спрацює й вдруге. Тільки замість скриньки для ланчів зі Стівом Остіном постали спеціальні антиблікові окуляри, але ідея була та сама. Потім малий, який забрав у Ронні скельця, буде плакати й казати, що він не думав, що так станеться, що він просто хотів пожартувати, чи подражнитися, чи помститися за те, що Ронні був штовхнув на тротуар маленького рудого товстуна.

Я міг легко наздогнати Ронні, але не став цього робити. Розумієте, він був моєю наживкою і менш за все мені хотілося привертати до себе увагу. Коли Ронні наблизився, малий, який виконував за поганого хлопчика всю брудну роботу, чкурнув у кам’яну арку між парком і проспектом Барнума, розмахуючи над головою окулярами. Ронні кинувся за ним, і я побіг навздогін. Дорогою я відкрив спортивну сумку, і, щойно в моїй руці опинився пістолет, я її кинув і припустив за дітьми.

— Стій на місці! — гукнув я Ронні, пробігаючи повз нього. — Ані кроку далі!

Він послухався мене, і слава Богу. Якби з ним щось сталося, то я би не став чекати уколу, містере Бредлі, я б себе вбив.

Коли я дістався арки, то побачив поганого хлопчика, який чатував на тротуарі. Він зовсім не змінився. Малий віддав йому окуляри Ронні, а поганий хлопчик простягнув купюру. Коли він мене помітив, то вперше за весь час припинив гиденько шкіритися своїми дивними калиновими губами. Бо він не так усе задумав. Він задумав спочатку розправитися з Ронні, а потім — зі мною. Ронні мав вибігти за поганим хлопчиком на дорогу й потрапити під колеса вантажівки чи автобуса. А потім мав прийти я. Щоби це все побачити.

Морквяна маківка вибіг на проспект Барнума. Ви знаєте, яка вулиця за парком, принаймні маєте знати, бо обвинувачення тричі показувало відео на судовому засіданні. По три смуги в кожному напрямку: дві для руху вперед, одна для повороту, а посередині — бетонний роздільник. Поганий хлопчик добіг до роздільника, озирнувся, і я побачив на його обличчі не просто подив. То був справжній переляк. Уперше відтоді, як Карла полетіла сторчака із церковних східців, я відчув себе щасливим.

Він подивився на мене лише раз, а потім стрибнув на інший бік дороги, навіть не глянувши на машини. Тоді я теж вибіг на проїжджу смугу. Я розумів, що можу потрапити під колеса, але мені було байдуже. Принаймні, це був би справжній нещасний випадок, жодних педалей, які заїло невідомо яким чином. Можете вважати мою поведінку суїцидальною, але все було не так. Я просто не міг дозволити йому втекти. Може, наступного разу він би з’явився років за двадцять, а тоді я вже став би стариганом.