Тож припустімо, що ви у своєму улюбленому місці приймання, як і я у своєму улюбленому місці передавання. Ми маємо виконати цей менталістичний номер не просто на відстані, а й у часі, однак це взагалі не проблема: якщо ми досі можемо читати Діккенса, Шекспіра та (з кількома примітками) Геродота, то, гадаю, дамо раду й прогалині між 1997 і 2000 роками. Починаймо акт справжньої телепатії. Зауважте, у мене в рукавах нічого немає, а мої губи не рухаються. Ваші, найімовірніше, теж.

Дивіться: стіл, вкритий червоною скатертиною. На ньому — клітка завбільшки з маленький акваріум. У клітці — білий кролик із рожевим носиком та очима з рожевим обідком. У передніх лапках у нього морквяний недогризок, який він задоволено жує. На спині чітко виведена синім чорнилом цифра 8.

Ми бачимо одне й те саме? Для певності треба було б зустрітися та звірити нотатки, але я й без цього переконаний, що все так. Звісно, без варіацій ніяк: одні приймачі побачать помірно червону скатертину, другі — яскраво-червону, інші теж бачитимуть якісь свої відтінки (для дальтоніків червона скатертина темно-сіра, кольору сигарного попелу). Хтось побачить краї з фестонами, хтось — рівні. Любителі прикрас можуть додати якесь мереживо, і це прекрасно, моя скатертина — ваша скатертина, почувайтесь як удома.

Клітка теж залишає вдосталь простору для індивідуальних інтерпретацій. По-перше, її єдиний опис — це узагальнене порівняння, яке допоможе, лише якщо у нас із вами однаковий погляд на світ і спосіб вимірювати речі. Узагальненими порівняннями дуже легко захопитись і зайти надто далеко, однак альтернативою цьому є причеплива вибагливість до деталей, а вона позбавляє цікавості процес написання. Що мені сказати, «на столі стоїть клітка завдовжки сто п’ять сантиметрів, завширшки шістдесят сантиметрів і заввишки тридцять п’ять сантиметрів»? Це не проза, а інструкція. У тому абзаці також не сказано, з якого матеріалу зроблено клітку (дротяна сітка? сталеві прути? скло?), але чи є взагалі різниця? Ми всі розуміємо, що клітка — це середовище, крізь яке можна бачити, усе інше для нас не має значення. Найцікавіше тут — це навіть не кролик, який жує моркву в клітці, а число в нього на спині. Не шість, не чотири, не дев’ятнадцять з половиною. А вісім. Ось на що ми дивимось, і всі це бачимо. Я вам не говорив. Ви мене не питали. Я жодного разу не розтулив свого рота, а ви — свого. Ми не те що не в одній кімнаті, ми навіть не в одному році… от лиш ми все одно поряд. Ми близько.

У нас нарада розумів.

Я надіслав вам стіл із червоною скатертиною, кліткою, кроликом і цифрою вісім синім чорнилом. Ви все це отримали, особливо синю вісімку. Ми здійснили акт телепатії. Це не якась херня з міфічних гір, а справжня телепатія. Я більше не буду марудити цю думку, але перш ніж читати далі, ви мусите зрозуміти, що я не кокетую, а справді є думка, яку я хочу донести.

До акту письма можна підступатися схвильовано, з радісним збудженням, з надією чи навіть із розпачем, бо ніколи не зможеш повністю викласти на папері те, що маєш у думках і в серці. Можна підступатися, стиснувши кулаки та зіщуливши очі, з готовністю роздавати стусани направо й наліво. Можна підступатися, бо хочеш, аби за тебе вийшла заміж дівчина, чи прагнеш змінити світ. Підступайся як завгодно, аби не легковажно. Я повторю: не можна легковажно підступатися до чистого аркуша.

Я не прошу підступатися до письма благоговійно чи беззаперечливо; я не прошу бути політкоректними чи відмовлятися від свого почуття гумору (дай Бог, щоб воно у вас було). Це не конкурс популярності, не моральна олімпіада, не церква. Але це письмо, чорт забирай, це вам не машину мити чи очі фарбувати. Якщо ви можете поставитися до нього серйозно, то в нас буде діло. А якщо не можете або не хочете, час вам закрити цю книжку і зайнятися чимось іншим.

Помити машину абощо.

Ящик з інструментами

Мій тесля-дід все будував:
Крамницю, банк, лікарню…
Курив по пачці «Кемел» він,
Цвяхи вбивав він гарно.
Він кожні двері чисто
Рівняв з кінця в кінець
І був за Ейзенгауера,
бо Лінкольн молодець[124].

Це одна з моїх улюблених пісень Джона Прайна[125], імовірно, тому, що мій дід теж був теслею. Не знаю про крамниці та банки, але Ґай Піллсбері на своєму віку звів чимало хат і багато років боронив маєток Вінслоу Гóмера[126] в Праутс-Нек, щоб його не змив Атлантичний океан і люті узбережні зими. А ще Фазза курив не «Кемел», а сигари. Це дядько Орен — теж тесля — курив «Кемел». Коли Фазза пішов на пенсію, саме дядько Орен успадкував ящик з інструментами старого. Не пригадую, чи був цей ящик у гаражі того дня, коли я впустив собі на ногу шлакоблок, але, скоріше за все, він стояв на своєму місці біля ніші, де мій кузен Дональд зберігав ключки, ковзани та бейсбольну рукавицю.

Ящик був, як ми казали, здоровенницький. Він мав три рівні, верхні два з яких знімались, і в усіх трьох були маленькі шухлядки, хитромудрі, як китайські шкатулки. Він був, ясна річ, ручної роботи. Темні дерев’яні планки скріплялися крихітними цвяшками та смужками міді. Кришку тримали великі клямки, які моєму дитячому оку були схожі на клямки на коробочці з обідом якогось велетня. Всередині кришка була оббита шовком — зважаючи на контекст, це було дивно, але ще більше вражав візерунок: рожевувато-червоні квіти шипшини, які розчиняються в смогу з жиру та грязюки. З боків були масивні ручки. Такий ящик з інструментами ніколи не побачиш у «Walmart» або «Western Auto»[127], повірте. Коли дядько його отримав, він одразу знайшов на дні мідний офорт відомої картини Гомера, по-моєму, це була «Підводна течія»[128]. За кілька років дядько Орен віддав його в Нью-Йорк на експертизу, яка засвідчила автентичність твору, а ще за кілька років, здається, продав за порядну суму. Як і звідки взагалі у Фаззи взявся цей офорт, залишається таємницею, але щодо походження ящика з інструментами таємниці не було: він сам його змайстрував.

Одного літнього дня я допомагав дядькові Орену міняти зламану москітну сітку на вікні дальнього боку будинку. Мені було тоді вісім чи дев’ять років. Пам’ятаю, як ішов за ним, тримаючи сітку на голові, наче носій-тубілець із фільму про Тарзана. Він пер ящик, тримаючи за ручки на рівні стегон. Як завжди, дядько був у штанях хакі та чистій білій футболці. На його сивуватій, по-армійському стриженій голові блищав піт. З нижньої губи звисав кемел (коли я приїхав через багато років і в мене в нагрудній кишені була пачка «Chesterfield», дядько Орен зневажливо хмикнув і назвав їх «гауптвахтовим куривом»).

Ми нарешті дійшли до вікна зі зламаною сіткою, і він поставив ящик, голосно зітхнувши з полегшенням. Коли ми з Дейвом пробували відірвати ящик від підлоги в гаражі, тримаючи кожен по одній ручці, ми ледь зрушили його з місця. Звісно, ми тоді були малими дітьми, але навіть так я прикидаю, що ящик Фаззи з усім причандаллям важив десь кілограмів сорок-п’ятдесят.

Дядько Орен дозволив мені відімкнути великі клямки. Звичайні інструменти лежали у верхньому відділенні ящика. Там були молоток, пилка, плоскогубці, кілька звичайних ключів і розвідний, був рівень із тим загадковим жовтим віконечком посередині, дриль (свердла були акуратно складені в шухлядці в глибині) і дві викрутки. Дядько Орен попросив викрутку.

— Яку? — запитав я.

— Будь-яку, — відповів він.

Зламана сітка трималася на шурупах з кільцями, і не мало значення, візьмемо ми пласку викрутку чи хрестову: тут ти просто просовуєш її стрижень у кільце зверху шурупа та прокручуєш, наче монтировку після того, як послабиш гайки.

вернуться

124

Слова з пісні «Grandpa Was a Carpenter».

вернуться

125

John Prine (1946) — американський автор і виконавець пісень у жанрах фолк і кантрі.

вернуться

126

Winslow Homer (1836–1910) — американський пейзажист і гравер, відомий творами морської тематики; з 1883 року і до смерті жив у містечку Праутс-Нек у штаті Мен.

вернуться

127

«Walmart» — американська мережа гіпермаркетів; «Western Auto» — торговельна мережа, яка спеціалізувалася на продажі автозапчастин.

вернуться

128

«The Undertow» (1886).


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: