- А чудове життя в цьому селі. Я такого шквалу емоцій за все життя не відчувала, як тут за невеличкий проміжок часу. - мій голос ще трохи тремтів, ну власне як і руки і ноги. Правда забиті місця ще так відчутно боліли. Кіт навіть трішки заспокоївся і заліз назад під шафу.

- Ладно. Зараз я вся така незламна. І то від слова, що кісток не зламала. Піднімуся, приберу, вижену прибацаного кота і зроблю собі кави. Потім поплачу над своєю долею. Все. Піднялася. - на піддавши собі моральних копняків по стіночці піднялася я. Повторила спробу прибрати скло і молоко з підлоги. Зробила. Дістала палку, відкрила навстіж двері і спробувала добрим словом і палкою вигнати кота. Скотиняка мала таки тягу до життя, побачивши двері до волі, прожогом кинувся рятувати життя втечею. І тільки коли за котом закрила двері в голові сформувалася така проста думка. А звідки в мене кіт в хаті взявся? Волосся на голові знову почало ставати дибки. Такими темпами воно скоро зовсім вилазити буде. Істерику задавила і пішла дивитися чи закриті вікна. Вікна були закриті. Мені нестримно захотілося на сонечко. З швидкістю не гіршою аніж в кота я вискочила на вулицю. А тут знову сонечко, запах, пташечки, корівки мукають сусіди сваряться, вир життя. Жах знову влігся. Ліниво оглянула будинок. Може пороблено? І пора до батюшки? Або до добрих лікарів нервову систему підлікувати? Мій погляд зачепився за розбите вікно на горищі. Науковий інтерес переміг істерику, пішла в сіни. Так і є ляда на горище відхилена. На душі полегшало. Післясмак страху, ще залишився але я вже більш тремтіла, як віслючий хвіст. Тож поставила варитися каву. Кава у мене міцно асоціювалася з щасливим, бадьорим ранком. Кава рівнялося енергія. З насолодою принюхалася до аромату. Перелила з турки в чашку і пішла з нею на двір. Сіла на стареньку лавку. Промайнула думка, зате, жоден нерв не стріпнувся з приводу вчорашньої журбоньки за втраченими можливостями. Після пережитого власного крихітного армагедону на життя я дивилася з щенячим оптимізмом. Правду кажуть достатньо тільки порівняти і все стане зрозумілим. Я порівняла. Надихнулася. Ситуація перестала мені здаватися такою вкрай безнадійною. Я навіть сердитися перестала. Що з убогих візьмеш? Недосконала робота, хирляві процеси, кволі потуги щось зробити. Результат всі ми отримуємо те, що отримуємо. Може, то на краще що ці проблеми вивалися перед початком робіт, а не в середині. Такі напівживі, напівмертві компанії, які імітують бурну занятість і не приносять ніякого результату є більш шкідливі, аніж ті, які зробили помилку, визнали, виправили і працюють далі. Єдине, що дивує, як вони вмудряються так довго жити на ринку. Хоча як? Відомо як, десь є лаз через який їх хтось тягне. Конкуренція досить проста і жорстка. Ти або кращий і розвиваєшся або банкрот. Хоча це і складно. Це постійний рух вперед. І малесенька помилка у виборі напрямку руху обертається величезними втратами. Ось тобі і наша реальність. Ладно план в голові намалювався. Я морально змирилася. Далі справа техніки. Піти і зробити. От з понеділка і почну. А чим я сьогодні буду розважатися? Ну тут просто чудові перспективи піти на став, подивитися на каламутну воду, піти в ліс, гриби пошукати. Я їх правда до того ніколи не шукала, зазвичай в супермаркеті знаходила на поличці. А так можна ще бур’ян біля хати обірвати. Від перспектив, що відкриваються стає якось моторошно. Хоча чого я скиглю, зате вивченню іспанської мови я можу приділити усі свою зайву …тобто вільний час. Правда від даних перспектив робота, навчання, дім стає сумно. Але маємо те, що маємо. Головне вчасно пити свою валер’янку, а то бурхлива уява видає щось вкрай мало спільне з здоровим глуздом.

Може справді по гриби сходити. Але я їх не відрізняю і що з ними далі роблять слабко собі уявляю. І вчитися теж не хочу. Втомилася. Це село з його свіжим повітрям випило всі мої сили. Тут все дійсно живе в якомусь своєму ритмі життя. Тягуче неспішно, підриваючи квапливо і воно збиває мене з пантелику. Моє життя було підпорядковане і кристально зрозуміле: робота, навчання, саморозвиток. На особисте життя мене не тягнуло. Я про нього навіть не думала. І це все було нормально. А тут кожна бабка душевно переймається моєю самотністю. Та ладно ще б це робили мовчки, так ні вони мені в очі це кидають. Рвуть на шматки своєю турботою. Я прямо неповноцінною себе відчуваю, при їхніх таких жалісливих поглядах і незадоволених цокань язиком. Допила каву, втішилась думками і пішла в хату.

- Емілія? - від крику сусідки мене пересмикнуло. Собаку завести чи що? Може хоч гавкотом буде попереджати про незваних гостей?

- Катерина Григорівна, щось сталося? - покосилася я на годинник, який тільки 7 ранку показував.

- Та ні. Все добре. - здивовано вона подивилася на мене, неначе я якусь дурню зморозила. І це так нормально в 7 ранку шастати в мене по хаті. Видавила з себе посмішку. - Я просто хліб з пиріжками пекла, вирішила тобі занести. - і вона з корзини дістала гарячий буханець хліба і декілька пиріжків.

- Дякую, дуже. А ви, що їх щойно спекли?

- А що там того діла. Пізно вночі тісто поставила, тай з ранку в піч і все готове. - від її такої щирої відповіді відчула себе ущербною. - Ти їж, бо така худюща, що аж за віником можеш заховатися. Все таки чоловіки люблять , щоб жінку було за що взяти.

- Нічого, як казала моя мама на кожен товар є свій купець.

- От і розхвали товар. Чоловіка ж потрібно до всього підвести, але так культурно, щоб він думав, що то його рішення. Ти думаєш мій Сашко дуже хотів одружуватися? Та він навіть не думав про це. Але роки йшли. Довелося натякнути, що такі відносини мене не влаштовують і мені потрібна сім’я. - я відверто маялася від таких одкровень. - І в нас все вийшло. Ми щасливо разом он уже як 30 років прожили. Двох дітей підняли. Внуків бавимо тепер.

- То ви щасливі.

- Всяко було. Це ж життя. Тут не можливо передбачити, що станеться. Але порозуміння ми завжди знаходили. Тому приглянись до наших хлопців. Он до Віталіка навіть. Зі шлюбом у нього правда не склалося. Але хлопець він хороший, роботящий, добрий. Що ще жінці потрібно? - задала вона мені підступне запитання.

- Не знаю. Іноді жінці нічого не потрібно, бо вона і так щаслива.

- Жінка щаслива, коли у неї є сім’я, діти, чоловік, коли є про неї кому подбати, коли вона себе реалізовує, як жінка. - от за що ці всі добрі люди переймаються моєю долею? Та так наполегливо. Ні, ну припустимо гріхів в мене вистачає, все ж досить давно живу і немало за це й час накосячила. Та за що ж така розплата? Невже гуманніше нічого не було?

- Все це я добре розумію. Але на жаль людина передбачає, а доля розпоряджається. - вже тихо починала злитися я на таке полоскання мозку.

- Але ти все одно не опускай рук. Ти молода, приваблива жінка в тебе все ще попереду. - все, наша розмова не має сенсу, ми на різних мовах говоримо, та на різних планетах живемо. В моїй реальності такого не має.

- Добре. Дякую за пораду. - видавила я з себе як я думаю милу посмішку. Сусідка з підозрою покосилася, але додому пішла. Отак і відчуваєш себе невдячною скотиною, про тебе потурбувалися, їжу принесли, а я ще й незадоволена. Якесь паскудство. Та пиріжка я взяла, від ароматів свіжої випічки мій шлунок почав гулко бунтувати, що це ще не в ньому. На провокацію повелася. Зробила собі ще кави і з задоволенням вм’яла одного пиріжка, за ним пішов і другий. І я здається почала розуміти, чому традиційна українська краса це поєднання красивих, пишних форм, чорного волосся і блакитних очей. Блакитні очі та чорне волосся є, а з такими пиріжечками вже й не далеко до налитих форм залишилося. Хоча пережитий сьогоднішній ранок і сплеск адреналіну, жах, що докотився до самих кісток, моторошність від якої волосся ставало дибки, тому певно не сприяють. Не підготовлена я виявилася до сільського життя і це я ще фізично не працюю, щоранку не зважаючи на погоду, свято чи самопочуття не встаю доїти та годувати корову, поратися по господарству. Просто казкове життя, а ще ж гектари городу, відсутність нормальної медичної допомоги , нормальної шкільної освіти. І отак зранку і до заходу сонця, худобина не розуміє, що ти може втомився, бур’яну байдуже, що в тебе щось болить, чи хочеш поїхати відпочити, хоча про що це я, з такими доходами люди тут не їздять за кордони. А потім приходять всілякі різні «добрі» люди до влади, які лікуються за кордоном, діти яких навчаються за кордоном, які відпочивають за кордоном і які ще ніяк не можуть напхатися грошима і приймають усілякі відпадні рішення про збільшення пенсії на 100 гривень в той час коли ціни на продукти, комунальні послуги, одяг, виросли в енну кількість разів. Як не згадати анекдот ціни на цигарки виросли, щоб люди менше курили, ціни на спиртне виросли, щоб люди менше пили, а на комунальні, щоб менше жили, чи що? Відчуваю, що ті, хто доживуть до пенсії скоро почнуть платити штраф. А які в мене вкрай продуктивні і позитивні то думки зранку. Хоча після пережитого страху може то саме воно, від душі поплюватися на владу. Їй же можна плювати на своїх громадян. Треба певно вийти на сонечко, а то в сутінках кімнати в моїх голові з’являються деструктивні думки. А правило то діє тільки одне в цьому світі. Бери і роби. Падай але підіймайся. Помиляйся, тільки пробуй ще раз. Ніхто за тебе не проживе твоє життя. Хочеш нормального життя? Бери його і роби таким. Ніхто, нічого не принесе і не зробить це за тебе. Почни з себе. Не кидай сміття на дорозі, допоможи, коли ти можеш це зробити, а не проходь мимо. І що далі? Плати податки і вимагай відремонтованих доріг? Угу, тільки з такою податковою системою виникають питання, а де взяти гроші, на те, щоб заплатити податки? Схоже думки світлішими не стали. Десь до обіду я так і дожила з роєм сердитих, філософських думок, про те чого ми так живемо і що треба зробити, що б змінити життя на краще. В обід я почула траурну музику і вийшла з двору. Біля сусідський воріт крутилася тітка Валя, ошатно вбрана і в чорній хустинці.