- А ви завжди така усміхнена? - не втримався він від запитання.

- Я можу бути чемною і милою, можу посміхатися, можу плакати, можу бути безпосередньою і щирою, можу жувати жуйку та надувати бульки, можу бути білявкою, можу бути стервою. Усе заради того, аби знайти спільну мову.

- Жартуєте? - після моїх слів якось розфокусовано глянув він на мене.

- З трудом стримуюсь. - в моїй очах відображено всю відповідальність даної миті, як у новобранця перед присягою. Ярослав Павлович розглядаючи мене перекотився з носка черевиків на п’ятку.

- А це вже стає цікавіше. - сказав незрозумілу фразу і пішов в свій кабінет. Знизала плечима, повернулася до машини.

Достала термос, налила в чашку кави і зробила кілька ковтків. Правда мені чогось страшенно хотілося їсти і бажано великий шматок м’яса, з якимось салатиком. Потягнулася в на заднє сидіння дістала свій запасний пакет з сухофруктами. Це зовсім навіть не м'ясо, але вибирати немає з чого. Тому ласувала тим, що було. Не хотілося, щоб під час зустрічі мій шлунок гулко вимагав їжі. Такий незручний момент був в моєму житті, тому звісно висновки були зроблені і якийсь корисний перекус з собою був завжди. Злаковий батончик в сумці , сухофрукти в машині, священна кава. В місті звісно питань з кавою не було. Буквально на кожному куткові могли запропонувати по справжньому смачну та гарячу каву. А от подалі від столиці все було досить несподівано, цікаво і зовсім не так як до того я звикла. Та я щось відволіклася. Дістала список запитань і запиваючи кавою ще раз пробіглася по переліку. Начебто нічого не пропустила, з того що мені потрібно на початок. В оговорений час, пішла на поклін. Ярослав Павлович саме розмовляв по телефону, але мені махнув головою, що можна заходити. Краєм вуха почула уривок розмови, про те, як сильно він чекає німців. Хм, люблю, коли межі стираються. Світ динамічно змінюється і те, що було ще не доступним нашим батькам і навіть не збагненним є сьогодні звичним в користуванні для нас. Купити товар в Китаї чи Європі чи Америці є досить доступною функцією, а ще якесь століття тому була караванна торгівля і возили тоді товари великого шовкового шляху. А зараз зайшов в мережу замовив, тиждень, два і ти маєш загаданий товар. Так само і продажі, світ перед тобою відкритий зроби добрий товар, донеси до відома, чому саме його мають придбати і не обов’язково обмежуватися однією країною.Хоча звісно тонкощів тут багато, але не менше і можливостей. Так, як гроші в світі є. І коли у нас над вартістю в 50 доларів плачуть, то в Європі ще сміються над даною сумою. Головне ніколи не здаватися та створювати якісний, цікавий, оригінальний товар, який зможе вирішити якусь проблему. І він тоді буде затребуваний. Я читала недавно про український стартап по виготовленню пледів крупної в’язки, який встиг засвітитися на краудфандінговой платформі Kickstarter. Ohhio планувала зібрати 20 000 доларів, а отримала в 10 разів більше – 207 000. За такої фінансової підритими марка швидко запустила виробництво.

- Емілія, то що там у вас? - схоже Ярослав Павлович був задоволений перемовами, у нього навіть настрій став кращим. Я взяла ручку в руки і ми пішли по питанням. Чи то від мене він хотів так швидко відкараскатися чи то дійсно йому набридло клеїти дурня, але на мої питання він відповідав змістовно, по суті. І я знову здивувалася, тій кількості інформації, яку він тримав в голові.

- То ви освоїлися? - запитав він, коли я почала збирати блокнот з ручкою.

- Так, дякую. Все добре. - ввічливо посміхнулася я.

- Справді? Ніколи не подумав, що ви шанувальниця сільського життя?

- Я переживу, зрештою все в цьому світі відносне. Якщо порівняти моє житло з тими, хто залишився без даху над головою, то у мене все чудово.

- Навіть так…А якщо порівняти з тим, що у вас було? - не здався він.

- Тоді певного комфорту у мене не має, але жити можна.

- Яка ви вся дипломатична.

- Дякую за зустріч. - закінчила я цю незрозумілу для мене розмову і поспішила вийти.

Прокралася в кабінет, який мені виділили. Коморка, зате живність ніяка не бігає і на тому дякую, та й стіл добротний, а от стілець хиткий. Але ж бувало і гірше. З правом господині влаштувалася, виклала на стіл ноутбук, візитницю, та блокнот з ручкою. Як мало жінці треба для щастя, хоча це може я така не вибаглива. Робота на яку я зараз підписалася виглядала повним хаосом і якось потрібно було знайти ниточку,що б це бісів клубок починав розмотуватися. Тоді виникає відчуття ґрунту під ногами. Як тільки я визначаюсь з проблемами то я вже й половину рішень знаходжу, задача розкласти в хронологічному порядку і вперед і вгору. На початок:

правові питання; ( врегульовано)

маркетингові дослідження асортимент продукції ( проведено, та обрано)

вибір обладнання ; ( з цим потрібно працювати, все таки технічне оснащення - це основний фактор після сировини, який визначає наскільки якісним буде сир і чи відповідно буде попит і чи я буду конкуренто здатною).

ремонтні роботи в приміщенні ( навіть ще не починали)

визначення кола постачальників сировини; ( відносно вирішено, смачний сир, починається з молока, сподіваюсь, що власне молочне стадо, яке є наразі в компанії зможе бути самим надійним постачальником)

підбір персоналу ( героїчно намагаюсь підібрати)

реклама і збут ( ще далеко, але напрацювати щось вже потрібно)

Попит на екологічно чистий і натуральний продукт стабільно високий. Все більше людей довкола задумуються , що вони їдять, адже ціна дешевої їжі - це здоров’я. Гурмани очікують від виробників високоякісної і крафтових продуктів. Крафт - це коли ти дійсно робиш якісний продукт і він не може бути дешевим, бо це робиться руками. Все, що робиться натуральне - воно не може бути дешевим., але і на смак воно зовсім інше, не таке, як масове виробництво. Тому, крафт має іншу цінність ніж гроші. Від філософських роздумів повернулася до нагальних проблем. І мій день знову закрутився по спіралі. Вихід з якої один - успішно зданий проект.

Глянула на годинник. Показував 18.30. От я що по якомусь прискореному ритмові життя живу? Це й час, як пісок, що висипається крізь пальці. От тільки ще очі відкрити не могла, а вже кінець робочого дня. Та принаймні мені завтра вже буде навіть куди прийти. Заїхати ще б у магазин, а то те, що він рано тут закривається, я то вже перевірила. Рішення прийнято, рішення виконано. Поїхала в сільпо, так тут гордо іменувався магазин. Магазинів в селі було три. Один в центрі куди я заїхала і ще два по різних кутках села. До них мені правда було не з руки їхати. Стала на дорозі біля сільпо. Магазин був розташований на гірці і до нього вели 5 величезних сходинок. А зручно то як. Я так і бачу, як пенсіонери сюди за палками заходять. Та то таке. Видерлася. Ну, будівля тут була ще явно радянських часів. З такими ще залізними вітринами. А, нічого так навіть раритетно. Зайшла в середину. Відразу відчула холод. То начебто логічно обабіч магазину росли величезні дерева, породи яких я навіть не змогла визначити. Все таки біологію та географію краще треба було вчити. І зрозуміло, що тут товар треба було у продавця замовляти, а не так як було звично пробіг з корзинкою повибирав. Ні. Тут тобі все подає продавець. А продавцем у нас була дівчина Віра. З виразними очима, волоссям до попи, яскравими губами. М-да, я вже давно не бачила, такої природної краси, з неймовірними жіночими формами. Що вже говорити про чоловіків, які стояли в черзі, коли я і сама замилувалася, такою досконалістю і дещо підвисла від побаченого.

- Доброго дня! - привіталася до усіх. Усі не хором привіталися зі мною. Мене навіть пропустили чоловіки без черги. І я швидко зробила замовлення. Хоча, як новеньку Віра розглядала мене, та думаю що я була не признана, як теоретична суперниця в жіночій вроді. Тому під кінець мені була видана скупа посмішка. Я розрахувалася і потягнула пакет до машини. От начебто все розумію, та чомусь все одно прикро. Віру і мене розділяє як мінімум 10 років життя. І звісно ці роки залишили слід, посивіле волосся, ранні гіркі зморшки, колись ще були зморшки від сміху, та тьмяний погляд, це все що залишилося від колись моєї вроди. А колись хлопці і мені в слід озиралися, а мої очі сяяли від щастя. А поряд мене був чоловік, що мене любив і любиме дитя. Тепер я самотня, порожня всередині і вже не першої свіжості жінка, от і все, що в мене є. В порівнянні зі мною вона непристойно молода та свіжа. І то трішки сумно визнавати, що в неї попереду розквіт, а в мене….А в мене теж щось і якось буде. Все. Пора спинитися. А то думки розпустилися і далі вже Галя берега не бачить. Будемо виходити з того, що є. З такими позитивними думками я в’їхала в свій двір. Залишила машину та потягла свій пакет в хату. Буду творити вечерю. Добра їжа, завжди позитивно впливає на сприйняття життя в позитивному руслі. А мені видно то потрібно.