Ще дві години я провела в обіймах кухні. То таки мистецтво готувати без звичних зручностей. Захотів води? Піди в криницю витягни. Хочеш викинути сміття? Піді на яр, там я така спеціальна яма і контейнер для пластика, скла, поліетилену. Цим фактом була приємно здивована. Виявляється тут голова села жінка і про екологію вона задумалася. Тому ці вторинні відходи спочатку збираються в контейнера,а потім приїздить машина і вивозить їх. Навіть більше, в селі проведена вода, правда господарі цієї хати, воду не провели, може то було дорого, може ще яка причина. І навіть по вечорам, правда тільки в центрі горять ліхтарі. Вечори я теж оцінила. Коли приходить ніч, то стає просто темно. В столиці постійний шум, гам, рух машин, світло від ліхтарів, будинків, вивісок, машин і ти до цього звикаєш і живеш, як так і має бути. То ж тут просто темрява, нічим не скаламучена, не розведена, не розбавлена. Вона просто накриває, як пологом. Я до цього ніяк не можу звикнути. Зате поняття глупа ніч, я здається зрозуміла. Тільки тиша трохи давила на мене. Ця така особлива тиша, коли ти один в хаті, коли тобі від того не затишно, коли будь-який незрозумілий шурхіт лякає. Тому момент коли я виключала ноутбук і лягала до ліжка був для мене тяжким. Непрошені думки підкрадалися з темряви і без зупину гризли душу, підкидаючи спомини мого життя і серце краялося ядучим болем, щемливим відчуттям ніжності і безкінечного суму. Єдиний варіант вимотатися фізично, тоді просто доповзти до ліжка і я засинала без думок. Хоча я вже думала, що з сном у мене вже було все добре, але тут чомусь знову все пішло не так. І самотність надто гостро відчувалася і не давала про себе забути особливо цими тоскними вечорами. Нагадала раніше перевірені засоби, ведення щоденника, тиха, розслаблююча музика, але засинати все одно швидко у мене не виходило. Щоденник я вела давно. Прості записи на кшталт, за що я вдячна сьогодні, чим пишаюсь, що зробила, що планую зробити, якийсь мудрий афоризм, записати обдумати і в цілому думки виходять впорядковані і складається план на завтра. Я певно фанат планів, але люблю коли я знаю, чим я буду займатися завтра, післязавтра чи в загальних рисах в найближчому майбутньому. Для мене залишається незрозумілим, як можна йти на роботу попередньо не спланувавши, чим ти там займешся. Тому, таке ведення щоденника систематизувало і виставляло пріоритети щодо завтрашнього дня.

Я дивилася на приміщення, яке Ярослава Павлович виділив під сироварню. Якби я хотіла уявити більш убитіше приміщення то мені то б не вдалося. Трохиму, як правій руці Ярослава Павловича дісталося сумнівне задоволення показати мені дане місце, він маявся і до ролі «покажиїйвсе» відносився з мордуванням, поки я морально налаштовувалася на роботу. А я то думала, це буде швидко.

- Ладно, будемо демонтувати і будувати. Трохим у вас є інформація про будівельні компанія, з якими ви можливо вже працювали?

- Є. У нас тут одна компанія переважно все і будувала-ремонтувала.

- Ясно. Зможете дати їх контактний телефон?

- Звісно. Можу навіть зараз.

- Диктуйте. - дістала я свій записник і уважно записала номер.

- Щось ще?

- Трохим я ж можу сюди заходити в будь-який час і приводити сторонніх людей? Чи щось для цього потрібно оформити?

- А, ні нічого. У вас повний доступ. А кого ви хочете привести?

- Будівельників. Мені потрібен кошторис і будівельники, які будуть займатися ремонтом.

- Ясно.

- Добре. Не буду вас відволікати. Дякую Трохим.

- Якщо що дзвоніть. - з полегшення відкланявся він і подався по своїм справам.

А я залишилася сам-на-сам з цим що було. Потрібен проект, то ж першому не пощастило нашому інженеру. Ми з ним вже не один проект завершили, то ж мені він не зрадів.

- Милослав, а ти мені потрібен.

- Емілія, а я то думаю що ж у мене таке спокійне життя.

- Впевнений, що спокійне? Може просто нудне?

- Ні, просто чудове. Ні дедлайну, ні шарварок, ні енергетичних криз.

- О, який ти з біса ранимий. От, що за чоловіки мене оточують, ледь що, так відразу починають скиглити.

- От, ти мене уже бісиш. - просичав він не гірше змії, якій на хвіст наступили.

- Прости мене, хамку. Я просто на краю світу, сплю на ліжкові з металевими пружинами, в хаті не має жодних зручностей і мені потрібен проект.

- Іноді я тебе ненавиджу. - змирився він і більш добрішим тоном продовжив. - І що ти хочеш? Щоб я приїхав на твій край світу? А ти до речі де?

- Пам’ятаєш в нашому холдингу була сільськогосподарська організація?

- Щось було таке.

- От я тут. І ні, мій хороший, я не буду тим злим монстром, який тебе сюди заманить. Давай я спробую бути твоїми очима і руками. Ти керуєш.

- А як кльово звучить. - в його тоні з’явилися грайливі нотки.

- Коли зможеш зі мною попрацювати? - тепер уже в моєму тоні зазвучали прохальні нотки.

- Та хоч зараз.

- Дякую, рідний. Тоді поїхали.

- Ну, ти зараза. - простогнав він, зрозумівши в що втрапив.

- Але ж зі мною весело…іноді. - додала я.

- Та суцільне свято просто. Ладно, раз я так необачно повівся. Розповідай, що там в тебе є.

Наступні кілька годин, я міряла, я вже мала досвід і навіть лазерну рулетку, фотографувала , знімала відео, робила все аби задовольнити нашого улюбленого, педантичного до сліз інженера. Він на мені здається теж відривався за всі мої гріхи явні і міфічні. І хоча мене вже трохи торсало, Милослав шипів, та ми продовжували епопею дай мені інформацію.

- Милослав , ми з розмірами закінчили?

- Ну, наче все ясно. - глухо пробурмотів він, його я теж видно втомила.

- Добре, дай мені перерви, я хоч водички поп’ю і переїду до офісу, мобільний інтернет тут з трудом ворушиться, а я хочу скинути обладнання і ми продовжимо працювати з моїми хотіннями.

- Десь через годину мене тоді набирай.

- Дякую. Ти мій герой.

- А ти зараза, від якої стогне весь офіс. - пробурчав він в слід, але якось по доброму. Хмикнула я вже чорному екрану на то. Зібралася і поїхала в контору. Як люди раніше жили без мережі? Пару кліків і я на зв’язку з всім світом. Треба інформацію? Гугл тобі в допомогу. Але звісно є і зворотна сторона медалі. Люди здається розучилися живому спілкуванню і їхній світ звівся до меж екрану. І як показують останні дослідження, люди вже зовсім не отримують інформації та знань, а просто витрачають свій час. Діти повсюди з телефонами чи планшетами в руках і майже не бувають на свіжому повітрі, а живе спілкування ,вони замінюють на інтерактивне. А це в свою чергу призводить до того, що в дітей виникають проблеми з спілкуванням. Так, що з однієї сторони це величезний інформаційний простір, а з іншої принесе він шкоду чи користь залежить від того, як людина його використовує. З такими філософськими думками я і доїхала до контори. Витягла з машини саме необхідне та з оберемком речей пішла в свою кону…тобто кабінет. Ввалилася, розклала речі, увімкнула ноутбук, дістала пакет з сухофруктами, положила на стіл і пішла за кавою. Каво-машина в конторі була. Секретар Таня, мені навіть люб’язно зварила чашку кави. З чашкою ароматної кави повернулася в кабінет. Поставила її на стіл потягнулася, щось ще нічого не зробила, а вже втомилася. Вмостилася на стільчик з насолодою зробила ковток кави, ммм, от тепер просто хорошо від задоволення навіть очі примружила. Потягнулася за горішком , не знайшла на місці, навіть очі розплющила, та пакета з сухофруктами на столі не було. Поморгала і трохи з збентеженими почуттями ще раз придивилася до столу. Точно глюк, я ж сама перед тим, як піти за кавою положила його на стіл, чи не положила? Щось нічого не розумію. Заглянула під стіл, декілька горішків я таки знайшла на підлозі. Встала, обійшла стіл довкола так і є, мої горішки, пішла по сліду, один знайшла на підвіконнику, але пачки не було. Що таке? Як таке може бути? Що за містика? Так, ладно, головне сплигувати уяву, а то вже в галоп понеслася і версії всілякі будує…Буду вважати, що той чийсь невдалий жарт, чи злобний підступ. Отже, буде кава без горішків. Повернулася на стілець, допила каву, правда уже якось без вогника. Потягнулася і повернулася у світ де я виконую роботу, а мені за це платять гроші. І платять мені за результат, а не за мою присутність на роботі. Зосередилася, так обладнання, знайшла, скинула файли на електронку Милослава. Ще раз пробіглася по плану, відзначила питання по яким потрібно ще поговорити з ним. І понеслося. Коли працюєш з інформацією, як на мене час пролітає просто непомітно. Інформації багато і всю її треба запхати в мій мозок , відфільтрувати, обробити і видати якийсь результат. Буду втішати себе тим, що мозок потребує тренувань, як і будь який інший людський орган.