Їхати серед ночі в дощ, ще те рідкісне задоволення. Нічого не видно, дороги не знаю і їду тільки по приборам. Я тихо шипіла на весь світ, на постачальника, на себе, на затор на трасі і моє героїчне переміщення по цим чудовим, напрямкам, які гордо називають дороги. Я підозрюю деякі з них асфальт не бачили, інші були з такою пародією на ямковий ремонт, що серце кров’ю обливалося коли колеса моєї красуні в них вшелепувалися. Далі ям ставало більше і дорога різко геть закінчилася машину по грязюці занесло і я з таким відчуттям жаху запідозрила, що я застрягла. Спробувала здати назад, туди де були ямки, але колеса буксували, грязюка летіла, я від душі вилаялася. Посмикала ще пару разів машиною, від нікчемного результату накотилося відчуття відчаю, що я встряла. Відкинулася на крісло і просто розридалалася. Напевне то був останній цвях в гріб мого терпіння. Це просто полоса, якогось тотального невезіння. Видно пороблено і пора до бабки, щоб пошептала. Я була втомлена так, що аж гули всі м’язи, голова від сліз погано ще думала, але ці сльози трохи змили те напруження, що десь бриніло всередині. Тому витерла сльози, ще трохи посиділа приводячи в порядок замордовані нерви і зморений розум. Тяжко зітхнула і набрала номер Ярослава Павловича. Він довго не брав трубку і я слухала все гудки роздумуючи, що мені робити далі. Варіантів не багато, пошукати того, хто мене витягне звідси, ну болотом, вночі і в дощ був такий не слабий шанс, що то я так просто не знайду, і заночувати тут же. Ночувати в машині не хотілося. Хотілося спати. Була навіть згодна на моє тимчасове житло.

- Чого не спиться? - промичав він в трубку.

- Ярослав Павлович, це Емілія ..

- Так, серце моє…і якого вам …- завовтузився він, - в 2 години ночі потрібно? Дві години ночі? - щось обурливе він бубнів.

- Я поверталася в село і я застрягла мені потрібно, що б ви витягли мою машину.

- Де ви застрягли?

- В багні, в яке мене завів мій навігатор.

- Оригінально. Де стоїте?

- Якщо вірити розрахункам навігатора за 20 км до села. Їхала від села Санівка. І чомусь там куди мене вів навігатор дороги з твердим покриттям не виявилося.

- А. Ну, хто ж в дощ тудою їде. - як нерозумній дитині сказав він мені.

- А?

- От, за що мені це все? - драматично і вельми філософськи, задав він риторичне питання. - Стійте там. Поїду рятувати. Проявлю свій образ героя-рятувальника.

Я полегшено видихнула і положила телефон поряд. За вікном машини шквальний вітер сердито кидався дощем, картинка була настільки холодною і лютою, що я потягнулася за пледом, загорнулася, ще б чаю, та мій термос давно вже був порожній і навіть випита вода. Ще раз закинула собі докори, що не подбала, хоча б про зайву воду в машині. Та все ж я більш спокійніше себе почувала і чекала Ярослава Павловича. Внутрішня істерія десь затихла і ніякої паніки, що мені навіть подзвонити нікому немає. Чомусь відразу згадалася побачена на дорозі картина, коли дівчина за кермом потрапила в ДТП, до неї відразу приїхав її хлопець, який одяг на неї свій піджак, обійняв і заспокоїв. Не знаю, але здається я навіть якусь по доброму заздрість відчула. Такі підглянуті моменти нагортають жалість, тій самотності в якій я живу. Може то просто мить така і я надто пригнічую обстановку. Непроглядна темрява, поривчастий вітер і рясний дощ, певно не надихають на веселку, леприконів та єдинорогів. Але ж нічого, он дорогий тимчасовий керівник приїде і якось мене звідси витягне. І все вирішиться, все в будь якому випадку якимось чином вирішиться. А тепер головне приструнити самовбивчі думки в голові. Трагедії ж то немає ніякої, ну подумаєш застрягла посеред поля в ночі, та це ж не кінець світу. І дощ цей колись закінчиться і ранок розпочнеться. А в принципі, якщо довго так постояти на одному місці то і сонце це болото підсушить . Чому в моїй голові живе якийсь дивний армагедон думок? Звідки я це тільки беру? В принципі з таким внутрішнім діалогом я і зустріла Ярослава Павловича. Він приїхав не сам, з ним був водій Руслан. Ярослав Павлович підійшов до машини, відкрив дверці.

- Добре так сидимо. Ходімо в мою машину. Зараз з Русланом витягнемо вашу. - я пішла, щось вже не було сил ні на що. За коротку перебіжку з своєї теплої красуні в його монстра я вимокла і замерзла, чи то може мене вже від нервового напруження так колотило.

- Візьміть термос з чаєм, не трясіться. - віддав він мені коротку команду, а сам знову вийшов під дощ, по-діловому дістав трос, Руслан чіпляв його на машини, а він сів за кермо. Я певно вже зовсім потухла, бо вже якось просто фоном сприймала, як вони витягли мою машину і як люб’язно просто до сліз довезли мене додому.

Розбудило мене наливне, розливчасте матюччя, яке долинало з вулиці. Від болі, що міцно скувала мої скроні я поморщилася, кожна висока нотка, взята активними сусідками, дятлом роздлубувала мою голову. Серед крижастих висловів вдалося вловити суть проблеми, чиїсь півень з курками заліз в город і видер посаджену цибулю. Я застогнала. А най йому. Це якийсь гаплик. Під верески дуету, що вирували десь там на вулиці я доповзла на кухню. Важкий день і майже безсонна ніч давалися взнаки. Поставила чайник на плиту поки він там булькав і намагався закип’ятити воду, кинула в чашку заварну каву і притулившись головою до стіни стала чекати чайника. А жіночки молодці, такі заковиристі вислови вживали і жодного разу не повторилися і головне жодного матюччя, все щось на кшталт, та щоб тебе підняло та гепнуло, та, щоб в тебе були усі сини, та всі вони дівчата, трясця твоїй матері, кольку тобі в бік, та, щоб ти кожен день нових гостей чекала, триста болячок тобі в печінку, щоб тебе злидні обсіли, а щоб тобі повилазило, а щоб тобі відмовили, як чого попросиш, щоб тобі заклало, щоб ти не діждалася, гімно ти не роздушене, а щоб ти скисла, най би тебе пранці з’їли, а бодай тебе чорти вхопили. Відчула навіть убогість свого словникового запасу, половини тих вишуканих виразів, я мало того, що чула вперше, я навіть приблизно не могла здогадатися, що означає. Чайник зашумів і з його носика густо повалив пар. Знялася з лавки, залила каву і сіла і поглядом гіпнотизувала дрейфуючу каву в чашці. Як я не розтягувала задоволення, та кава закінчилася, заварила ще одну чашку. Дістала таблетку від головної болі. Навіть нічого так, голову попустило, крики правда продовжувалися. Все таки, які натхненні жіночки. Зібралася з мужністю, вийшла на двір, сусідки зі мною привіталися і продовжили лементувати. Повернулася і пройшла до своєї машини. Від побаченого мене перекривило і я аж схлипнула, моя пташечка була просто зліпком болота. Взяла відра і пішла до криниці, витягла два відра, потягла їх до машини, поставила. Зробила ще один забіг в хату знайшла якесь ганчір’я. Наступні дві години були одноманітні я тягнула воду і розвозила багно. Втомилася до бісиків, голова здавалася чугункою, а машина виглядала такою повазюканою, що без жалю на неї не можна було дивитися. М-да, це тобі не мийка з восковим натиранням. Нічого виживемо. Як тільки закінчу цей чудовий проект, завезу тебе рідненька на сервіс і в саму найкращу мийку і будеш ти, як лялечка. А я піду і хоч трішки себе відмию, потім поїду на роботу, виберу підрядника, погоджу з великим керівництвом і ще трішечки наближусь до фіналу проекту.

На холодний душ я не наважилася, то ж нагріла води, виявляється два відра води виливаються просто миттєво, якраз вистачає помити голову, але їх треба гріти і тягати в той літній душ. Але я зможу. Все зможу. То просто від недосипу такий занепалий настрій. Вмовляючи себе я швидко сушила волосся, після такого, що бадьорить аж до мозку кісток душа. З гардеробом довго не заморочувалася спідниця, блузка, скромна ракушка на голові. Тепер з біса головне питання, щось поїсти. Питання вирішила радикально, мюслі з йогуртом. Все, я готова почати ще один робочий день. Печиво ще б захопити з собою, бо день має бути дуже довгим і шоколадку, треба ж нервам чимось догодити. А то ходять зі мною бідні мої клітиночки та майже на певну смерть .