- Не треба так відразу влаштовувати мені повний розрив шаблонів.

- Ярослав Павлович склад мені потрібен уже. І в спокої я вас на жаль не зможу залишити, поки не отримаю склад.

- Волинка ви настирна. - хмикнув він. - Ладно, виділимо ми вам склад. Пішли подивимося. - і він жестом показав, щоб я йшла за ним. Пішла. Водив він мене, як Мойсей людей по пустелі. Я вже встигла навіть зголодніти, ошаленіти, озвіріти, зайтися в лагідних вмовляннях. І нарешті ми дійшли згоди з приводу місця складу. Неймовірно, лід тронувся з місця, діло посунулося. І тепер я вже бачила купу роботи, а не просто страшний чорний морок. Моя паніка потрохи влягалася, чим ясніше ставала задачу, яку я маю зробити, тим спокійнішою я ставала. А відчуття добре зробленої роботи захоплювало, та підганяло. От, що значить обрати улюблену роботу, а не з 9 до 6.

- Ви каву п’єте? - раптом запитав він мене.

- П’ю.

- Чудово. А то я їсти страшенно хочу. - і я навіть не встигла нічого відповісти, як він мене підхопив під руку і потяг до своєї машини.

- А куди ми їдемо? - тільки й запитала я.

- До мене на обід.

- А? - збентежено пискнула я

- Що? - перевів він на мене погляд.

- Так, нічого. - промовчала я. Його дім я бачила вперше. Це був такий добротний двохповерховий дім, з черепичним дахом, охайний, з квітами повз доріжки. Він залишив машину біля воріт і ми пішли в самий дім. Перед будинком була розбита клумба, за клумбою ховався садок і кущі. Все таке було миле і домашнє. Ярослав Павлович швидко пройшов в дім, а я за ним. В домі нас зустріла приємна повна жіночка.

- Доброго дня! - привіталася я.

- Доброго дня! А ви певне Емілія, - радо вона мені посміхнулася, - а я Галина Іванівна, я тут у Ярослава Павловича за порядком слідкую.

- Так обідом ви будете годувати? - перебив наше щебетання Ярослав Павлович.

- Обід готовий, вам в кухні, чи у вітальні накрити? - щасливо поглянула вона на нього, а він покосився на мене.

- У вітальні. - сухо відказав він. А я оглядалася довкола. Все досить в стилі мінімалізм, але так стильно і затишно, що я здається починала розуміти, чому Ярослав Павлович покинув столицю і злиняв в це місце ранкової роси і запашної трави. Тут дійсно все виглядало зроблено з любов’ю і для життя. Вітальня теж була дуже мила, світла з великими вікнами посередині деревний стіл з лляною скатертиною і милими лляними шторами. Я сіла за стіл, від запахів в животі почало бурчати від голоду. Я зніяковіло зашарілася, а Ярослав Павлович сховав свою посмішку в комірець сорочки.

- Як вам поживається в нашому селі?

- А, нормально. - трохи розсіяно відповіла я, бо саме в цей час Галина Іванівна принесла миску з борщем з великим куском м’яса, який просто запаморочливо смачно пахнув. - Ви не будете заперечувати, якщо ми спочатку поїмо, а потім будемо дружелюбність проявляти? - з оченятками кота з мультфільму Шрек запитала я.

- Ні, не проти. - з цікавістю розглядаючи мене, відповів він і продовжив дивитися, як я з голодною жадністю накинулася на борщ. Під його поглядом мені уже і ложка в рот не лізла.

- А ви так і будете дивитися, як я їм?

- Ну, то просто того варте, я просто не розумію, як при такому хорошому апетиті ви така худюща?

- Ну, я багато працюю. - буркнула я. Він почав їсти і таки залишив мене в спокої. До тих пір поки нам Глина Іванівна не принесли вишневий струдель і каву.

- Я так розумію у вас з проектом все добре.

- Все, як зазвичай будівельники якусь фігню будують, постачальники щось не те везуть, але то все наша реальність.

- Що так усе безрадісно?

- Ну, чому ж усе. Є компанії, які розуміють, що рагульний бізнес уже пережив себе і що працювати доводиться по-новому. До того у нас підростає нове покоління, яке вважає, що робота з 9 до 6 їх не влаштовує і вони шукають способи реалізувати себе. Так, що скоро у нас взагалі може виявитися, що працювати то немає кому.

- У нас і зараз немає кому працювати, більшість тільки імітують буйну зайнятість. - якось навіть розчаровано мовив він. А я позіхнула. І він це побачив.

- Я що такий нудний?

- А? Ні. Вибачте. Я просто погано спала вчора. Мені здалося, що хтось біля хати ходить. - з досадою на себе сказала я.

- І часто таке здається?

- Ні, так реалістично вперше. - чесно відповіла я, а він задумливо потер свого лоба.

- Дивно. Ладно подивимося. - щось незрозуміле для мене пробурмотів він.

- Ярослав Павлович, я маю повернутися в контору у мене ще запланована зустріч.

- А, так. Ну, тоді поїхали.

- А ви вже йдете? - в кімнату заглянула Галина Іванівна.

- Так, дякую. Все було дуже смачно.

- Емілія. Я вам тут дещо з собою приготувала . - і не встигла я оком зморгнути, як в моїх руках виявився пакет з їжею. Ярослав Павлович тільки посміхнувся на те. І відвіз мене до контори.

Рівно о 16.00 під’їхав постачальник. Вірніше два представники компанії постачальника. Люблю пунктуальних. Один з них був менеджером з яким я уже спілкувалася, інших директор підприємства. Почалися нудні перемови про те, як вони по дорожче хочуть продати, а я подешевше купити. Виснажливі, мутні, важкі і довгі. І переможцем в цих перемовах може бути тільки дві сторони. Інакше робота не має сенсу. Я маю отримати найкращу пропозицію, постачальник має на цьому заробити. І до цього веде дорога консенсусу, до якої ми навіть ще не підійшли. Я поки що чула, про те які вони класні, єдині і неповторні і що у них ексклюзивна пропозиція. Я давала їм можливість виконати свою роботу. Потім продемонструвала своє знання ринку, а готувалася я добросовісно, тому було, що показати і конкурентів, і зарубіжних постачальників і їх ціни і умови співпраці, вони оцінили. Навіть трішки засумували. То таке завжди буває. Є все таки люди, які розуміють, що вони можуть заробити, а є деякі твердолобі, яким все таки байдуже, вони озвучили свою цифру, а далі хоч трава не рости, підхід до справи, ну і втратили клієнта, той що, нові будуть. Їхній директор виявився адекватним, який хотів домовитися, який був так же зацікавлений в мені, як і я в ньому. Все ж не люблю втрачати якісний товар, на підставі неможливості домовитися з менеджером, бо як показує практика дурнів краще обійти. Ми так душевно поговорили. І вони відбули з метою підготувати мені ще одну свою саму найкращу пропозицію.

А я зібралася і поїхала додому, з метою сьогодні ляжу спати раніше. Завдяки турботі Галини Іванівни вечеря у мене була просто розкішна. І я зробила чай і з задоволенням з’їла струдель. Як я собі свято обіцяла в ліжко я лягала рано, та тільки сну не було і близько. Десь до 12 ночі я безуспішно повертілася в ліжко, а от потім знову почула наче хтось крадеться біля сараю. Моя вчорашня ніч повторилася, я навіть швиденько одягнулася і підкралася до вікон і знову нічого там не побачила з сковорідкою в руках підкралася до дверей. А от далі страх взяв гору і на двір я не змогла вийти.

Ніч у мене вдалася. Вранці я була з чорними кругами під очима і головою в якої функція розум була вимкнута. Я знову заливала в себе каву. Після чого я вийшла на двір і гралася в слідопита. Ходила кругами довкола хати, хліва, комори і льоху. Сусіди уже почали через тин на мене нездорово оглядатися і шоу я вирішила на сьогодні завершити. Сіла в машину, трошки посиділа, завела, поїхала на роботу. В конторі до мене уже почали звикати, навіть одна мила жіночка так і зауважила, що виглядаю, я якось страшненько. Ну, так в моєму віці сон має значення. Кілька днів без повноцінного сну виливаються в чорні круги перед очима, вкрай зморений вид, що явно не йде на користь моїй красі. Я майже день провела в конторі, роботун правда з мене сьогодні був не сильно великий. І щось це мене вже трішки бісити починало. Додому я повернулася рано. Щоб зняти нервове напруження влаштувала собі водні процедури, увімкнула духовку, нагріла кухню, натягала багато води і з горем навпіл мені вдалося вимитися. Потім правда була процедура винеси воду на двір. Але я собою пишалася. Перед сном вирішила випити чаю заспокійливого. Ну тобто валер’янку окремо, чай зверху. Коли знову почула, якийсь звук цього разу біля дверей. Добротна сковорідка уже легко і знайомо лягла мені в руку.