- Ну, все мене це задовбало. - я підкралася до дверей і о диво, шум цього разу не зник, навіть я обрис людини змогла побачити. Видно через важкий недосип , та розум і інстинкт самозбереження не включилися. Двері я відкрила і відразу гепнула по голові сковорідкою того, хто стояв біля дверей. Тіло повільно впало у мене перед ногами.
- Твою нехай. - досить таки спокійно сказала я, повернулася у веранду і увімкнула світло. Зі стоном ворухнувшись перед моїм порогом лежав Ярослав Павлович.
- Бодай тебе чорти вхопили. - від душі вилаялася я. - Ярослав Павлович! - доторкнулася я до його плеча. Він застогнав знову. - О, боже я його вбила. - істерично прошепотіла я. - Ладно, він же стогне. - Ярослав Павлович, ну будь-ласка, відкрийте очі.
- Ви…- ледь чутно прошепотів він. Та на мою безкінечну радість очі відкрив. Застогнав, поморщився. - Ви, що навіжена? - це вже до мене.
- Сподіваюсь, що ні. Хоча іноді є певні сумніви в моїй нормальності.
- То навіть не один я такої думки. - він уже навіть став на коліна. - Голова то як болить. Чим це ви мене огріли?
- С…ск..сковорідкою. - якось заїкаючись відказала я.
- На біса? - повернувся і глянув на мене.
- Уже кілька ночей, мені здається, що хтось ходить біля хати.
- Здорово, вам здалося, а у мене голова болить. - прошипів він, доторкнувшись до голови. - У мене що кров? - голосом, що змінився на високе попискування проголосив він.
- Давайте зайдете в хату?
- А там, що мене чекає? Катування каструлями?
- Вас взагалі за яким чортом понесло у мене під хатою шастати?
- Турботою Галини Іванівни. Бідна дівчинка худенька, вона голодує. - перекривив він Галину Іванівну. - Бля. - та в хату він таки зайшов. Сів на лавку. - Що у мене з головою? - довелося до нього підійти, він нахилив голову. Я заглянула, нічого не побачила, обережно доторкнулася, та тут він завив. Я підстрибнула від несподіванки.
- Ви так мене до кондратія доведете. - пожалілася тут же. - Шишка там, крові немає.
- Яке полегшення. - насмішкувато відказав він.
- Вибачте.
- Чорт. І чому ви спочатку б’єте, а потім думаєте?
- Ну, якось так. - пробурмотіла я вслід. Взяла рушник намочила і обережно своїми злегка тремтячими руками приклала рушник йому до шишки.
- Ай, - завив він знову. - Боляче ж.
- То просто холодний рушник. І не треба так голосити, наче я вам зуб без анестезії вириваю.
- Не треба вбивця-початківець, мені про зуби розповідати. Я стоматологів до чорних точок в очах боюсь.
- Та, невже? - награно запитала я.
- Сковорідкою мене ще не били. - ображено відказав він.
- Ніколи не пізно, відкрити щось нове. - хмикнула я.
- І це мені говорите ви? - взяв він високу ноту і тут же заскиглив. - Ай, моя голова.
- Не робіть різких рухів, посидьте тихо.
- Хоч би не струс мозку був.
- Якщо ви зараз хочете довести мене до істерики то у вас то виходить добре.
- Справді? А то на вигляд ви така незворушна…
- Ярослав Павлович, я вибачилась. Я не можу повернути час назад і все змінити. Мені жаль, що я вас вдарила. Звісно якби я могла зрозуміти, що то ви, то нізащо не стала б вас бити сковорідкою. - після спогаду про сковорідку, він трагічно скривився.
- Ладно, але я отримав моральну травму на все життя.
- І що ви від мене хочете?
- Компенсації. - раптом заявив він
- Якої?
- Я ще не придумав.
- Ви чудовисько. - похитала я головою, але під час цієї пустої балачки я змогла опанувати себе. Мої руки навіть перестали нервово труситися.
- Не лестіть мені. - оглядаючи мою кухню відповів він. - Щось умови життя у вас справді скромні.
- Нічого страшного. Це не найгірше , що я бачила. - а він спохмурнів на моїй останній фразі.
- Ну, ми не будемо зараз обговорювати ваше нещасне життя. - пробурчав він, а я на таку заяву тільки закотила очі.
- Відчуваю, що вам уже краще.
- Що може бути краще удару по голові ввечері? Ладно, щось і справді засидівся. - він піднявся з лавки. - Слухай..те, ви так більше людей сковорідкою не зустрічайте. Знаєте, це якось вбиває добрі наміри людей.
- Я спробую більше нікого не вбити. - пробурмотіла я йому вслід, коли він виходив.
- Постарайтеся. А то не хочу бути людиною, яка привела злісну, оглашенну дівку в таке тихе і спокійне село.
- Не таке вже воно і тихе.
- Тихе, з таким неспішним ритмом, длявим темпом, з опішним тоном. - якось навіть мрійливо заговорив він.
- Доброї ночі. - не знаючи, що ще сказати побажала я.
- Гарних снів.
Я закрила за ним двері. Зайшла в кухню. Накапала собі валер’янки, випила. Та, щось не попустило. Натягнула на себе теплий одяг, який я використовую замість вишуканої нічної сорочки, залізла в скрипуче ліжко. Холодно, як же ще холодно. Коли мені буде вже тепло? Мене колотило, чи то від холоду, чи то від пережитих вражень. Щось валер’янка окрім противного смаку, більше ніякого ефекту не справила. В голові нав’язливо кружляли події вечора, як я огріла сковорідкою Ярослава Павловича, свій страх, свій жах, коли усвідомила, хто від мене відхватив сковорідкою, нашу беззмістовну розмову. Валер’янки видно частіше і більше пити треба, бо вже кидаюсь на людей з важкими предметами в руках. Може я все таки схожу з розуму? Злітаю з котушок? Я ніколи раніше не била людей. А тепер прямо суміш ніндзя з козаком. Ну, це я про своє стеження від вікна до вікна і про подальші дії сковорідкою. Сама від себе в ауті. І виставила себе повним посміховиськом. Соромно то як. Перекрутилася я на інший бік. Легше не стало і сну навіть близько не було. Зате від душі гризло незадоволення собою. Може дійсно нерви лікувати вже треба? А то виглядаю вкрай хворою людиною. Я протяжно застогнала. В голові повний бардак в душі тягуча пустка, яка витягувала усі сили. Тільки спокійно, ніяких споминів. Все мине і це теж вже історія. І я подумаю про це, колись іншим разом, не зараз. І про своє життя подумаю пізніше. Проти ночі то не ті думки, не ті почуття, не ті емоції, які мені потрібні. Все, все. Що ж ця бісова валер’янка не діє? Прокляття. Ну, чому знову, навіщо знову ця вимотуюча душу біль? Скільки ще можна? Коли це все закінчиться? Що моїм припадочним нервам бракує? І сльози знову покотилися з очей. Заспокоїтися вже не вийшло. І я захлинаючись слізьми тихо ридала. Як заснула я вже не пам’ятаю.
Проснулася я вже коли за вікном було світло. Голова страшенно боліла. Злізла з ліжка, додибала до кухні, ввімкнула чайник, вийшла на двір, поспілкувалася з природою. Так, паскудно я вже давно не почувалася. От, здавалося доросла ж жінка…Я виживу. Все годі істерики. Повертаючись в кухню краєм ока помітила себе в дзеркалі, пригальмувала. На мене дивилося якесь страховисько. Мене пересмикнуло від побаченого. Від дзеркала відійшла. Заварила каву. Жадібно випила. Повторила ще двічі. Вже почало щось булькати всередині. Так, зібралася. Вимкнула функцію самознищення. Нерви в купку і вперед. Робота мене завжди рятувала від тупих думок. Тому, так зайнялася роботою. Робота, от про, що мають мої думки. Ну, складися же ж ти в кучку. Я зможу. Я завжди все робила. Зможу і цього разу. Валер’янку видно ще з ранку доведеться добавити, хоча ні від неї я потім сонна і голова не працює. Все. Я справлюсь. На роботу я поїхала після добре проведеної медитації, коли виглядала вся така рішуча і готова до трудового дня. День почався з буд майданчика. Будівельники надихнулися. А далі мій день увійшов в звичне русло. Ніяких емоцій, жалісних почуттів і нікчемних переживань. День задався у всіх кому сьогодні не пощастило зі мною поговорити. Продуктивний був страшенно, за ним ще один такий же, один в один, я прийшла на роботу і я виклалася на всі, з холодною головою у мене то добре виходило, в кінець дня до мене навіть в мою конурку Ярослав Павлович завітав. З настороженим видом, оглянув мене.
- Емілія, уже всі місцеві біля ваших дверей навшпиньки ходять. Та власне я сам коли почув вашим «лагідним» голосом запитання про знижку. То вже готовий був не тільки знижку дати, але і нирку віддати. - я поки, що дивилася на нього без інтересу. Як на мене день був плідний. Я отримала все, що хотіла.