їдемо далі...
...Марк знову зупиняє свій «бомбовоз» на трасі. І знову — загадка.
Він вказує вдалину, де видніється невеличке селище, і питає, що це за місцина. Здогадатися важко. Тим більше, що селище здалеку виглядає зовсім непоказним.
— Мигдаль... — натякає Марк.
Магдала! Одне з тих місць, де мені завжди кортіло побувати. Селище, де народилася Марія Магдалина...
Є кілька версій, чому саме — «Мигдаль». Можливо, через мигдалеві дерева, які ростуть тут. Але, за другою версією, «мигдаль» означає «башта». І не фортечна, а для... засолювання риби — головного промислу цього селища.
Ця версія мені набагато ближча. Несподівано виникає запитання: чи не таке селище мав на увазі Олександр Грін, коли писав про... Ка-перну?
Та ні! Звісно, письменник уявляв свій рідний Крим...
У давнину Магдала була поселенням рибалок, яке пропахло рибою і солоним вітром. У ньому народилася дівчина, за один поцілунок якої все чоловіче населення готове було віддати купу грошей. Але згодом, як найбільшу грішницю, її збиралися забити камінням.
Я не хочу відпускати фантазію настільки далеко, щоб висувати версію відповіді на запитання: за що кремезні і самовпевнені чоловіки прогнівались на жінку, якою (за легендою) захоплювались? Можливо, вона не була аж такою грішницею? Можливо, просто відмовила комусь «із сильних світу»? І любов перетворилась на ненависть? А яким чином саме «в потрібний час у потрібному місці» — перед розгніваним натовпом — опинився Ісус, промовивши: «Хто без гріха — нехай першим кине в неї камінь»?
В уяві постає тисяча картин, хоча перед очима стоїть одна — маленьке селище за полем, на якому ростуть дрібні червоні мальви...
Краще не відбирати роботу в Дена Брауна, котрий докладно розповів про «високе походження» цієї жінки. Мені ближча версія рибальського поселення...
Отже, ми дивилися на Магдалу здалеку, адже, як сказав Марк, там «немає на що дивитися», все зруйновано, а селище має досить звичайний вигляд, хоча в Талмуді трактується як одне з важливих єврейських центрів.
Але хто б знав про нього, якби там не народилася Марія Магдалина? Жінка, яка йшла за Ним до кінця...
...Тендітна жінко, йди і більше не гріши, Не відривай прекрасне тіло від душі, Не продавайся ні за мирру чи єлей, Ні за шматок черствого хліба для дітей.
О, так, я знаю — ти грішила не для втіх; Хто купував тебе, той більший .має гріх, Хто продавав тебе, кипітиме в смолі, Бо він любов земну зневажив на землі.
Бог є Любов — то ж і з Любов'ю буде Бог! Іще не раз нас розпинатимуть обох, Нас ще не раз осліплі люди продадуть; Тендітна жінко, тільки ти Любов'ю будь!
Майдан спустів... Ні фарисеїв, ні роззяв; Де твої судді? — якось нишком розійшлись; Хто камінь в серце, хто за пазуху узяв — Та в тебе кинути усе ж не спролюгпись!..
Тендітна жінко, йди і більше не гріши...
А як не хочеш йти — сядь поруч і пиши
В пилюці пальцем; то не гірше за скрижаїь, —
Бо пише серце, що в житті спізнано жаль.
Вечірній вітер ту пилюку розмете, Що там було — ми двоє знатимем про те, Та ще той білий, випадковий голубок, Що підглядів: «Бог є Любов. Любов є Бог»...
...У Назареті мав відбутися останній концерт мого чоловіка Ігоря. Прибули туди досить пізно, вже сутеніло. Яскраво світилися вітрини магазинів, на дорогах — звичні затори. До концерту лишалася година. Але ми рішуче завернули туди, де не могли не побувати — до місця, де мешкали батьки Діви Марії та її чоловіка Йосипа. Тепер над руїнами цих домівок зведено храми.
Завдяки пізній годині у Храмі Діви Марії майже порожньо.
Сам по собі він гарний, величний і має сучасний вигляд. Але вражає не цим. А тим, що на його стінах по всьому периметру, ззовні і зсередини, висять надзвичайні полотна: зображення Діви з Сином, зібрані майже з усіх куточків світу. І всі Діви на них — різні.
Полотен чи мозаїчних панно тут сотні, і на кожній СВОЯ мати з дитиною на руках. Особливо незвичайними здаються зображення з Китаю, Японії, Індії та Африки. На східних іконах —- Божа Мати в кімоно, індійська — в сарі, «африканка», звісно, має темний колір шкіри...
Проходячи повз ці полотна, .ми з хвилюванням шукали «українську Марію».
Невже її немає?
Хоча звідки вона тут може бути? Хіба в радянські часи хтось опікувався тим, щоб помістити в Назареті ікону? Навряд чи...
Але ми помилилися!
Більше того: «наша» виявилася найбільшим мозаїчним панно, датованим серединою 1950-х! Найбільшим і найзалюдненішим! Адже окрім Богородиці з маленьким Ісусом на руках, фігуру якої розміщено в центрі, по двох її боках ще й стоїть юрма в українських національних костюмах. Причому праворуч — група людей в одязі Східної, а ліворуч — Західної України. А за їхніми спинами — пейзажі в стилі соціалістичного реалізму з усіма ознаками країни.
Внизу напис: «Пресвята Богородице, молися за твій український народ!»
Відверто кажучи, побачивши таке, я відчула неймовірну гордість і спокій.
Українська ікона на стіні храму Матері Ісуса в Назареті...
Вона там є.
Вона там буде.
Можна спати спокійно...
У цьому місті якось по-особливому люди сприймали «Пісню Йосипа»:
...Ти знаєш, Маріє, наш Син мені нині приснився Так гарно, що я й не прокинувся посеред ночі... Він був біля Бога, а Бог мені в очі дивився — / були у Бога, Маріє, Ісусові очі.
Ми довго мовчали — я просто не знав, що сказати, А Син підійшов і обняв мене міцно, як завше... І час зупинився — я міг все життя так стояти, — І Бог відійшов, так ні слова ліені й не сказавши...
Ти знаєш, Маріє, Він вже трішки сивий на скронях, Так само худий — правда, щоки ледь-ледь налилися... Я брав Його руки — там були ті діри в долонях... — Ще, каже, ночами болять, але вже затягайся...
А далі піший ми таким несподіваним садом — Я знав, що то рай, та його уя&пяв так. наївно/.. Стояла там церква з якимсь наче римським
фасадом,
1 в ній — твій портрет із маленьким Ісусом...
Так дивно!
Шкода, що не бачила ти неймовірну ту фреску! — Я знаю, є добрі майстри, та подумати —
хто ж з них?.. Я тесля, Маріє. Я вмію тримати стамеску — Та пензель, в тій церкві тримав незвичайний
художник!..
Вже й соп закінчився, а я, затиснувши повіки, Усе намагався спинити хоч тінь тої.мрії... Сірілось... Ти enana. Я був ще твоїм чоловіком — Та вже потихеньку Тобі помолився, Маріє...
...Все, про що не написала, — окремі історії.
Про Яффу — стародавнє «кишенькове» містечко поблизу Тель-Авіва...
Про Олю, свою колишню співробітницю, що живе в Нетанії — спокійно і щасливо після довгих поневірянь і тяжкої нелегальної праці...
Про Кейсарію — резиденцію царя Ірода...
Про собак Стелли і Марка, котрі зустрічали нас, мов рідних, і на знак того згризли наше взуття і навіть... мою білизну...
Власне, про самих Марка і Стеллу — наших неймовірних друзів, котрі відклали всі свої справи заради того, щоб обколесити з нами країну вздовж і впоперек...
Про їхній подарунок — екскурсію в Масаду, де на височенній горі стояла літня резиденція параноїка Ірода...
Про Мертве море, в якому неможливо втонути...
Про концерти в різних куточках країни, на яких, слухаючи пісні, наші колишні співвітчизники ледь стримували сльози...
Про те, про що думалось весь час подорожі: чому на такій великій, такій родючій і благодатній землі, як Україна, ми досі не можемо дати собі ради.
Зрозуміти, що варто просто засукати рукави і викотити свій візок з пустелі, не очікуючи на Мойсея...
Запиши, мій історику, в згорток свого манускрипту: Починається шлях до свободи з оцього візка...