Після того як турки вигнали їх з Родосу, лицарі сім років кочували з Сіракуз до Ніцци, з Криту до Італії. За те, що вони займалися лікуванням людей, їх прозвали «госпітальєрами». Хоча ця назва вважається надто простонародною.
Нарешті над безпритульними лицарями змилостивився король Іспанії Карл І і віддав їм у володіння маленький кам'янистий острів Мальту. Оскільки лицарі були бідні, грошей з них не взяв. Призначив іншу плату за мешкання: щорічно вони мали надсилати йому одного вивченого мисливського сокола. Але і ця плата була надто високою: навчання і приручення сокола цінувалося на вагу золота.
Спочатку острів лицарям не сподобався. Тут стояла страшенна спека, майже не було зелені, а з моря віяли жорстокі вітри. До того ж місцеві мешканці поставились до чужинців з підозрою.
Але нічого не поробиш! Лицарі почали обживати непривітну місцину. І зрештою полюбили свою нову батьківщину. А орден на її честь назвали Мальтійським.
Вони чесно виконували обіцянку щорічно король отримував мисливського сокола. Через тридцять років на знак вдячності лицарі вирішили зробити королю безцінний подарунок. Найкращі майстри (а Мальта і досі славиться своїми різьбярами по золоту і сріблу) виготовили сокола з... чистого золота, а очі оздобили двома великими діамантами. Тіло птаха всіяли дорогоцінним камінням. Лицарі спорядили човен і відправили свій подарунок морським шляхом. Дорогою на корабель напали пірати, і відтоді Золотий Сокіл зник...
З того часу і дотепер Орден шукає Сокола по всьому світу.
Золотий Сокіл для мальтійців усе одно, що для нас — славнозвісні скарби гетьмана Полуботка: всі про них чули, але ніхто ніколи не бачив. Кожен другий (а може, й перший) мешканець Мальти мріє знайти Сокола. Розмови про нього не вщухають досі.
Цілком вірогідно, Майкле, що версія твого товариша була не така вже й божевільна. Адже королівський подарунок міг мандрувати зовсім іншими, більш потаємними, шляхами і зрештою — осісти в скарбниці якого-небудь вар'ята...
Або все ж таки досі лежить на дні моря, виблискуючи своїми діамантовими очима... Бо ж усе дно довкола острова просто всіяне зато-нулими кораблями: по-перше, тут точилися жорстокі бої із загарбниками і піратами, по-друге, береги Мальти досить непривітні, вкриті скелями, об які часто розбивалися неміцні торговельні судна.
Але повернімось до Іоаннітів.
Свою відданість новій батьківщині вони остаточно довели 1565 року під час чотиримісячної облоги острова величезною і непереможною турецькою армадою Сулеймана Пишного. Протистояти їй — все одно що протистояти цунамі!
Але лицарі не здали острів. На честь цієї визначної події було закладено місто, котре назвали на честь тодішнього Великого Магістра ордену Іоаннітів, який очолював оборону, — Жана Парізо де Ла Валлетти. Тепер Валлетта і є столицею Мальти.
Це те, що стосується «мальтійського періоду» Ордену.
Адже, за іронією долі, лицарі, що сповідували гостинність, завжди були гнаними.
Нині резиденції! Ордену міститься в Римі. Італія визнає існування Мальтійського ордену на своїй території як окремої суверенної держави, котру вважають у світі об'єктом міжнародного суверенного права. Це своєрідна «країна без території», адже до її складу входить понад десять тисяч підданих різних національностей та віросповідань. Усі вони мають оригінальний мальтійський дипломатичний паспорт, котрий цінується вище за Шенгенську візу і дає право на вільний в'їзд у тридцять дві країни світу.
Права на такий документ заслуговує не кожен, а лише той, хто сповідує і доводить своїм життям вісім доброчинностей, які символізує восьмиконечний Мальтійський хрест віра, милосердя, правда, справедливість, безгрішшя, смиренність, терпіння і цнота. 176
Підозрюю (навіть, на жаль, упевнена), що такі паспорти мають нинішні товстосуми і новітні «аристократи», що заплатили за можливість приєднатися до Ордену 50 тисяч доларів.
Але ось у чому секрет такий документ не видається будь-кому! І якщо якийсь «господар життя» з гордістю покаже вам свою «червону книжечку», будьте впевнені, він став жертвою шахраїв. Отримати ж справжній паспорт мають право лише лікарі чи адміністратори лікарень, котрі працюють у міжнародних благочинних організаціях на кшталт Червоного Хреста чи Червоного Півмісяця. І роблять це на благо людства. А багатство тут ні до чого. Лицарі-іоанніти завжди були філантропами...
Знаєш, Майкле, розповідаючи про мальтійських лицарів, я б хотіла зробити «неліричний відступ», перш ніж продовжити свої спостереження в цій дивовижній країні.
Ти повернувся на нашу батьківщину і ставиш купу запитань, на які я все ж хотіла б знайти відповідь. Нещодавно ти писав мені, що тебе вражають різного ґатунку рейтинги, що друкуються у вітчизняних суспільно-політичних виданнях: «Сто найвпливовіших людей...», «Сто мільйонерів» і таке інше. Дивує тебе те, до чоп > ііі не звик, живучи за кордоном, адже в багатьох цивілізованих країнах соромно хизуватися своїм багатством. Тому що воно не завжди є еквіваленті їм і м ізуму, < ювіченості та інтелігентності. Тебе Динуї . інідки взялися ці «сто мільйонерів» у крапп, яка як суверенна держава
Якщо копнути як слід, майже всі вони «торгували майтками на базарі» (це в кращому випадку!) на початку 90-х. Так, як це робив і ти. Але ти зміг лишитися вільним, а вони...
Ти їм заздриш? Сподіваюсь, що ні. Поглянь на їхнє життя: воно БЕЗНАДІЙНО СПРОБНО-ЗОВАНЕ майже до КІНЦЯ. Тобто років на тридцять уперед, після яких всі зрівняються: жінка, що торгує на ринку капустою, і жінка скоробагатька з довгими пазурами за ціною 50 у. о. за кожний!
На лсаль, прогнозованим є і життя 'їхніх дітей, котрі ніколи — уяви собі! — НІКОЛИ самотужки не майструватимуть телескоп, щоб побачити зірки, або ніколи не ховатимуть померлу пташку. Телескоп їм випишуть з Англії, а пташок не ховають під венеціанським мармуром. Вони не будуть шалено мріяти про «далекі країни» і фантазувати у шкільних зошитах на тему мандрів. Адже щоліта мають путівки на будь-який закордонний курорт.
Ось ця прогнозованість і робить їх нещасними, нецікавими, нездатними відчути, як змінюється напрямок вітру.
А ще ти питав, чому, маючи статки, вони ніколи не розкошеляться на благо власної країни? Це також пояснюється просто: вони не наїлися. А, погодься, наїстися в нашій країні майже неможливо. Вони, як той лихвар, котрий, маючи «в панчосі» тисячу, ніколи не їсть досхочу. І погано спить, бо має стерегти ту «панчоху». І тому вони ніколи не дадуть ані копійки на те, що не можна помацати руками. Скажімо, на мистецтво. Але не чуже! Перед чужим вони стоять навколішках і готові платити за нього, навіть якщо іноземний митець показує їм дулу чи малює свої картини хвостом павіана!
Хочеться сказати таким: «Рєб'ята, пишатися, на жаль, немає чим!» Багатством і аристократизмом могли пишатися хіба що де Голль або Черчілль. Але вони цього не робили, тому що і те, і інше було для них природним завдяки походженню. Вони прагнули лише довіри свого народу. І це було їхнім найбільшим багатством. От такий парадокс.
Тому ті, хто купив титул Великого ордену, все одно лишаються голими королями...
І те, що ти, Майкле, повернувся на батьківщину, вселяє надію, що справжніх лицарів у ній все ж таки побільшає.
І ще одне. Я знаю, чому ти повернувся. Кому, як не мені, знати про це? Перебуваючи в мандрах, завжди переосмислюєш себе. І ставиш питання: а якби... не повернутися? І відповідаєш на нього — собі і лише собі. Це ніби примірювати королівські шати і невдовзі розуміти, що вони тобі тиснугь: замалий і надто накрохмалений комір, затугай пасок, заважка корона і... повна зневага почту. Самотність, яку не заглушити ні анісовою горілкою, ні тушкованим кроликом. Ані екзотичним коханням.
Знаєш, де я це відчула?
У Валлетті, в соборі святого Іоанна Хрестителя, перед скульптурою... запорізьких козаків...
...Цей собор було побудовано 1573 року. Це тривожне й урочисте місце.