Всередині, по обох боках розміщено грандіозні у своїй красі каплиці-поховання Великих Магістрів. Найбільша і найкрасивіша усипальниця належить Жану Парізо де ла Валлетті.

А в підлозі, просто під ногами, — триста могил найславетніших лицарів-іоаннітів: мармурові відшліфовані могильні плити розміром у людський зріст із написаними іменами і датами життя-смерті. Топтатися по них трохи моторошно. Довкруж і по всьому периметру — скульптурні зображення, що символізують епізоди історії Ордену і країни.

Ось тут я й заклякла перед однією скульптурною групою, найбільшою, вирізьбленою з мармуру кольору слонової кістки. Вона дуже вирізнялася з-поміж інших. Спочатку не повірила очам: типові наші хлопці у войовничих позах, як належить — з «оселедцями» на поголених головах, з довгими вусами і міцними м'язами оголених торсів.

Версія екскурсовода була сумною:

— Це — турецькі полонені, котрі після поразки турків біля берегів Мальти стали мальтійськими рабами...

Щодо цього у мене все ж таки виник сумнів: раби ТАК не виглядають, це по-перше, а по-друге — рабів не викарбовують у мармурі в най-славетнішому лицарському храмі.

Як істинний «невіруючий Хома», почала шукати інших відповідей.

І таки знайшла!

Один із працівників собору підтвердив мої спостереження: справді, рабів не увічнюють! Скоріше за все, це зображення тих відчайдушних шукачів подвигів, небезпек, пригод, а можливо, й справедливості, яку не могли встановити на власній землі. Тому і воювали пліч-о-пліч з вільнолюбними мальтійцями. Почувши від мене, що ці «лицарі» — запорізькі козаки, історик радо потис мені руку

— Ви лише погляньте на них! — зауважив він. — Ну, хіба раби могли бути такими міцними і статурними? А те, що їх зобразили заввишки у два метри, та ще з такого світлого мармуру, говорить само за себе...

Вислухавши таке, екскурсовод спохмурнів і лишився сперечатися зі своїм опонентом. Забігаючи наперед, скажу, що на виході з собору вони обидва чекали на мене, щоб розпитати, хто такі «запорізькі козаки». І навіть щось записували у свої нотатники...

А я думала про те, що мальтійські лицарі і запорізькі козаки — ягідки одного поля. Тільки одне з них було збережено в мармурі і овіяне славою, а друге — витоптувалося і викорінювалося сторіччями...

Проте досить про лицарів! Є тут дивовижі набагато давніші.

На крихітному острові віднайдено понад двадцять мегалітичних храмів, старших за єгипетські піраміди на тисячу років. Вони вражають своїми розмірами.

Кожен з них складено з восьмитонних, гладенько обтесаних кам'яних брил. Спосіб їх обробки і транспортування лишається загадкою. Можна нафантазувати все що завгодно, приплітаючи до цих фантазій інопланетян чи

казкових гігантів. І те й інше — не виключається! Гіпотези можуть виникати на кожному кроці: хоч як це парадоксально — Мальта не є досконало вивченою і «розкладеною по полицях» країною. Як кажуть місцеві історики, на острові обмаль науковців, котрі б досконало вивчали власну землю. І тому багато що на ній лишається за межами наукових праць і досліджень.

Звідки тут що взялося — незбагненно.

Скажімо, такі досить дивні знахідки, як кістяки чи мумії карликових слонів і гіпопотамів. Подібний «звіринець» було знайдено в Ар-Далам — «печері .мороку». Опудальця цих «велетнів природи», розміром з собаку, можна побачити в цій же печері. Довкола них (о, добросердні туристи!) розсипано льодяники і печиво. Чому ці тварини такі маленькі і куди поділися — невідомо. Загадкою лишається і давня цивілізація, за часів якої було побудовано ті мегалітичні храми. Крім версій про інопланетян та людей-гігантів, є ще одна, більш вірогідна: тут мешкало плем'я якихось фанатичних будівничих. На розкопках виявлено два «гуртожитки» або «нетрі», в яких вони жили. Без жодних умов для приготування їжі. Без ознак хоч якогось комфорту. Враження таке, ніби вони лише працювали вдень і вночі — швидко і самовіддано, наче хтось гнав їх у шию.

Зникли ці дивні будівничі безслідно, невідомо куди, не лишивши після себе нічого, крім цих гігантських храмів. Про те, що з ними сталося, досі точаться дискусії: або їх просто змило з острова велетенською хвилею, або всіх 182 скосив якийсь невідомий вірус. Та хоч там як, але лишили вони після себе купу досі не розв'язаних ребусів.

Скажімо, таких, як Гіпогей...

...Одного чудового дня 1902 року мешканець невеличкого містечка Паола вирішив вирити колодязь. Копнув раз-другий і... провалився під землю. Так було віднайдено одну з найзначу-щіших пам'яток людства — підземний храм Гіпогей.

Видовбаний у підземній скелі, він являє собою триповерховий підземний палац. У ньому — зали, анфілади, ніші, келії, лабіринти... Стіни і стелі оздоблено розписами та візерунками. Під час розкопок звідси було вивезено купу прикрас і дорогоцінностей. Спускатися в це глибоке підземелля без провідника все одно що вкоротити собі віку вибратися назад самотужки неможливо. В багатьох місцях просто немає сходів. Крім прикрас, під час розкопок тут було знайдено сім тисяч людських кістяків...

За однією з версій, це було кладовище для вельможних громадян.

Дивує ще й такий факт: відлуння в цьому підземному царстві відгукується лише... на чоловічий голос! Причому лунає він з усіх боків. Жіночі голоси глушать стіни. Тому, за іншою версією, вважається, що Гіпогей — храм, де навчалися жриці.

Але це теж з царини гіпотез, котрі складаються із суцільних запитань.

Навіщо був потрібен цей зловісний багатокімнатний триповерховий підземний лабіринт? Які дійства відбувалися в ньому — в холоді і темряві?

Скільки віків люди вгризалися в цю брилу?

Від яких лих хотіли порятуватися під землею?

Яким чином зроблено те суто чоловіче відлуння?

Мальта — острів суцільних запитань. На сотню з них припадає лише одна відповідь. А то й взагалі — жодної.

Наприклад, щодо стрімчаків Динглі, котрі розташовані на південному заході острова. Ці камінні стрімчаки прокреслено коліями, що ведуть просто в море. Доведено одне: ці колії — штучного походження. А точніше, це сліди від коліс якихось «пересувних засобів». Такі ж колії було знайдено і на острові Гозо.

Яким же має бути «візок», аби на тисячі і тисячі сторіч закарбувати відбитки своїх коліс у камені, де не лишає сліду навіть танк чи гусеничний трактор? Що в ньому могли возити по голій і небезпечній крутизні з моря? Або — до моря?

Майкле! Відверто кажучи, диво бере, як у тебе від цих запитань не поїхав дах?

Хоча, пам'ятаю, він у тебе таки трохи з'їхав у Мнайдрі. Але це якраз природно для такого місця.

Мнайдра — один з мегалітичних храмів, який вважається «енергетичним центром Землі». Улюблене місце зустрічі екстрасенсів, ворожбитів та чаклунів усього світу.

Твої враження про Мнайдру я вже чула і, відверто кажучи, не дуже тобі повірила. Доки не змогла порівняти їх із моїми...

Отже, я зайшла до середини цієї гігантської камінної конструкції о десятій годині ранку. Це я точно пам'ятаю. Трохи постояла в круглому центрі мурів. Роздивлятися там було нічого, крім ретельно припасованих один до одного прямокутників. До того ж відчула, як на пекучому сонці у мене злегка запищало у вухах, ніби знизився чи підвищився тиск. Тому, трохи побувши там, швидко вийшла назовні крізь вузький вхід з напівобваленими колонами. Глянула на годинник — він показував... пів на першу! Можу побожитися, що, за відчуттям, пробула там не більше десяти хвилин. Але навіщо божитися, якщо ти сам випробував це на власному досвіді?

...Ніколи не думала, що ця по-європейськи цивілізована, впорядкована маленька країна може володіти стількома чудесами, котрих вистачило б на цілий континент.

Варто нагадати і те, що саме на цьому острові Одіссей потрапив у любовний полон до німфи Каліпсо і пробув із нею сім довгих років, котрі здалися йому кількома днями. От і думай тепер — чи то звичайний міф, чи усе ж таки реальний вплив магічної Мнайдри?