— Так! — раділа Фло. — Чудова робота. Вищий рівень. Три з половиною бали в обох команд. Отже, вирішальне запитання. Якщо Клер дає відповідь, перемога в неї в кишені, а вам дістануться штаненята. Барабанний дріб, будь ласка. У якому віці Джеймс втратив невинність?

Нудота підкотила до горла, я розплющила очі.

— Зупиніть машину.

— Що? — Клер зиркнула на мене із дзеркала заднього огляду. — Господи, Лі, ти зелена.

— Зупиніть машину, — я затулила рот рукою. — Я зараз… — Більше нічого не змогла додати. Стиснула губи й дихала носом, поки Клер різко не зупинилася. Продерлась через Нінині коліна на сніг. Скрутилася, поклавши руки на коліна, тремтіла від гидливого присмаку нудоти.

— З тобою все нормально? — схвильовано допитувалася позаду Фло. — Чим тобі допомогти?

Не могла і слова вимовити, навіть рота розтулити. Лише різко крутила головою й понад усе хотіла, щоб вона пішла геть. Аби всі пішли геть.

— Лі, з тобою все гаразд? — долинув голос Клер із вікна.

Нора, злість нуртувала в голові. Ти дурне стерво. Нічого не відповіла. Чекала, поки моє уривчасте дихання повернеться до норми й мине нудота.

— Ти нормально, Норо? — Ніна стола поруч, поклавши руку на моє плече. Я кивнула, потроху випросталася. Глибоко вдихнула. Холодне повітря залетіло в груди, чисте та свіже, справжній порятунок після задухи машини.

— Так. Вибач. Мені стало трохи… Певно, це через заднє сидіння.

— Я думаю, це через кляту вікторину Фло, — заперечила Ніна. Вона навіть не намагалася говорити тихіше. Кинула погляд на Фло, потім співчутливо на мене. Проте та чи не чула, чи вдала, що не чує. Безтурботно теревенила з Клер. — Фло, — мовила Ніна. — Гадаю, Норі краще сісти попереду, це нічого?

— Ой, ну звісно, жодних проблем. Жодних… Норо, от бідако. Треба ж було сказати, що тобі зле.

— Усе нормально, — відповіла сухо. Сіла на переднє сидіння, яке звільнила Фло, і вмостилася біля Клер. Вона осяяла мене співчутливим поглядом. Фло завзято гнула своє із заднього сидіння:

— Тож повернімося до вікторини!

Проте Клер її урвала:

— Не варто, обійдемося нічиєю. Гаразд, Флорсі? Думаю, зараз із нас уже досить вікторини.

— Ой, — обличчя Фло спохмурніло. Мені стало її шкода. Хай чия була в тому провина, проте точно — не її. Єдиним її злочином було намагання лишатися хорошою подругою для Клер.

— Леоноро! — мене трясла чиясь рука, намагаючись розбудити. — Леоноро, курчатко, мушу тебе розбудити.

Я відчула, як пальці торкаються повік, а потім яскраве світло вривається й цілковито засліплює усе навколо.

— Ой, — закліпала, відсахнулася, рука відпустила підборіддя.

— Вибач, курчатко, ти прокинулася?

— Так. Так, я прокинулася.

Не знаю, коли й задрімала. Здавалося, що більш ніж півночі пролежала з розплющеними очима, спостерігаючи за силуетами поліції через скло, перебирала думки в голові, намагаючись згадати бодай щось. Стрілянина по глиняних тарілках. Це й був синець од віддачі. Я мушу не забути це сказати поліції… Якби ж я могла контролювати думки у своїй голові.

Але що ближче наближалася до подій, хоч би що там трапилося, дедалі більше їх затягувала пелена. Що трапилося? Чому я тут? Найімовірніше, останні слова я промовила вголос, бо медсестра співчутливо усміхнулася.

— Ти потрапила в аварію, сонечко.

— Зі мною все гаразд?

— Так, жодного перелому, — у неї був приємний нортамберлендський говір. — Але ти жахливо розбила обличчя. У тебе два красені-синці під очима. Проте без серйозних травм. Це тому я тебе й розбудила. Що п’ять годин я мушу тебе оглядати. Це лише для того, щоб точно переконатися, що жодних ускладнень за ніч не вилізло.

— Я спала, — бовкнула їй якусь дурню. Потерла обличчя. Боліло так, ніби я врізалася в скло.

— Обережно, — зауважила медсестра. — Маєш кілька ран та синців.

Я потерла п’яти. Бруд, кров та гравій аж в’їлися в стопи. Мені стало гидко. Треба було сходити до вбиральні.

— Мені можна прийняти душ? — запитала я. Голова важка, все, як у тумані.

Я помітила, що до палати примикає ванна кімната. Медсестра подивилася вниз на табличку скраю ліжка.

— Я запитаю в лікаря. Не кажу тобі «ні», лише хочу переконатися.

Вона повертається до дверей. Я помічаю силует крізь віконечко. На думку спадає вчорашня розмова. Щось схоже на кошмар. Невже це правда? Чи справді я це чула, чи думала, що чула? А може, мені наснилося?

— Заждіть. Чекайте, я вчора чула голоси за дверима.

Проте вона вже пішла, двері шурнули туди-суди. Долинули запахи їжі та звуки коридору. Медсестра вийшла, її вхопила за руку поліціянтка. Чую уривки розмови, бачу, як без жодної емоції медсестра заперечливо крутить головою.

— Ще ні, — чую її голос, — … дозвіл від лікаря… треба зачекати.

— Гадаю, ви не розумієте… — голос поліціянтки низький, проте чіткий та зрозумілий, як у диктора новин. Її слова долинають із-за скла набагато чіткіше, ніж північний говір медсестри. — Тепер це розслідування вбивства.

— Ой, ні, — розпачливо зітхає медсестра. — Але ж це дівча — не вбивця?

— Ні.

Отже, правда. Я й не уявляла. Це не ефект морфію чи моя розбита голова. Це правда. Я обіперлася на подушки, серце відлунювало в горлянці, маленька зелена лінія на екрані ліворуч різко й уривчасто малювала мою паніку.

Хтось точно мертвий. Хтось помер. Проте хто?

— Вітаємо в «Такеттському Лісі», — нас зустрів дещо знудьгований чоловік із австралійським акцентом. Засмаглий, стрункий, мені він здався схожим на Тома Круза. Вирячкуваті, широко розтулені зелені очі Фло та її роззявлений від здивування рот свідчили, що не тільки я зауважила цю схожість. — Мене звати Ґріґ, сьогодні я ваш інструктор.

Спинився, здається, щоб порахувати присутніх, потім запитав:

— Зачекайте, в заявці зазначено, що вас буде шестеро. Хтось гайнув у самоволку?

— Так, — натягнуто всміхнулася Фло. — Один таки точно втік. Здогадатися не важко, кого я уявлятиму замість мішені.

— Отже, сьогодні вас п’ятеро? — невимушено зазначив інструктор, не помітивши роздратованості Фло. — Розпочнемо з інструктажу з техніки безпеки.

І розповів про протектори для вух, алкоголь, відповідальність за носіння зброї й таке інше. Потім ми пояснили, що всі новачки, жоден не мав ліцензії на носіння зброї, всі були старші вісімнадцяти, тверезі. Підписали довжелезну форму й потупцювали до іншої частини центру, де інструктор нас уважно оглянув.

— Усе, що можу сказати: дякувати Господові, що ви не в рожевих боа з пір’ям та в цяцьках. Навіть і гадки не маєте, що довелося пережити з цими дівич-вечірками. Ти, — він тицьнув пальцем у Фло, — Фло, я ж не помиляюся? Твоя курточка надто тонка. Думаю, тобі знадобиться щось товстіше, щоб уберегтись од віддачі. — Поліз до шафи та дістав товсту куртку фірми «Барбур». Фло скривилася, проте одягнула.

— Перепрошую, проте мушу запитати, — кинула Фло, застібаючи блискавку. — Вас насправді звати Ґріґом? Це прізвисько?

— Так, Ґріґ, — це скорочено від Ґріґорі.

— Ой, Ґреґ, — надто гучно розсміялася Фло. Чоловік якось дивно на це поглянув.

— Так, Ґріґ. Саме так я і сказав. А зараз ще одне, що вам слід запам’ятати, — інструктор вів далі, дістаючи переламаний дробовик. — Зброю придумали, щоб убивати. Ніколи не забувайте цього. Поважайте її, і вона відповість вам тим самим. Спробуєте з нею жартувати — і фінальну витівку почуєте від неї. І найважливіше. Ніколи, ніколи не цільтеся в людину; з патронами чи без них. Різниці нема. Якщо зброя несподівано вистрелить, не варто зазирати в дуло, щоб вияснити, що ж трапилося. Усе ніби просто й зрозуміло, але ви навіть не уявляєте, як часто люди порушують ці елементарні заходи безпеки.

— Так, а тепер швиденько навчімося заряджати, прицілюватися, а потім підемо в ліс і спробуємо влучити по тарілках. Якщо є питання, кричіть. Ось патрони, якими сьогодні стрілятимемо.