— Ти не закінчив своєї розповіді, — сказав Таратар всезнаючому асистентові.
Електроник мовчав, виструнчившись біля дошки. Таратар підійшов до нього, торкнув за плече. Електроник мов закам’янів.
Раптом асистент хрипло й чітко сказав, дивлячись в обличчя вчителеві:
— Склич усіх дельфінів, китів, акул…
— Яких… акул? — здивувався Таратар.
Сироїжкін схопився:
— Це не вам!.. Він наказує Рессі!..
Сергій навіть почервонів: невже Рессі його почув, невже він обізвався?
І підтверджуючи “всесвітнє відкриття” Сироїжкіна, Електроник виразно промовив:
— Рятуйся з ними, Рессі! Ти чуєш мене, Рессі?
Учні підбігли до дошки, оточили Електроника:
— Рессі? Де він? Невже знайшовся?!
Скельця окулярів Таратара переможно блищали; він не сердився за зірваний урок.
А Електроник стояв наче вкопаний. Він зовсім не радів з того, що обізвався Рессі. Він ніби навіть зблід.
— Що я наробив… — хрипло промовив Електроник. — Здається, я погубив Рессі. Він знову не відповідає…
Командир плаского диска, йдучи за Рессі, розрахував, що скарболаз пливе у стародавнє місто. Обоє вони — переслідувач і втікач — ніби звикли один до одного, але командир щоразу дивувався з винахідливості механічного плавця. Ціна такої гри дорівнює особливій величині — платі, коли один напружує всі сили, щоб наздогнати жертву, а жертва, відгадуючи кожен рух переслідувача, руйнує всі його хитромудрі плани.
У підводному полюванні вигравав поки що скарболаз, і важко сказати, хто в ньому вважався жертвою. Не раз згадував командир слова професора Громова, які передали йому в одній розмові: “Врахуйте, якщо від мого Рессі залишиться одна нога, то й вона рухатиметься…” Мабуть, краще не скажеш про невтомність і цілеспрямованість плавця.
Затоплене морем місто знайшли недавно. Археологи ще не робили там розкопок: для цього потрібні були дуже міцні скафандри. Але й побіжний огляд свідчив, що кілька тисячоліть тому це було багате торгове місто. Будинки, майдани, вулиці поглинув сипучий пісок. Найкраще зберігся храм, складений з величезних кам’яних брил, — їх не похитнув сильний землетрус, який зруйнував місто і перетворив берег на морське дно. Фотографія стародавнього, порослого водоростями храму промайнула в газетах після відкриття міста, під знімком був підпис: “Храм бога сонця”.
Що вабило проворного скарболаза до стародавнього міста? В усякому разі, не амфори з вином і пахощами, не зброя і не начиння, не вигадливе ліплення портових колон. Певно, й не трюми суден, що лежали на дні колишньої гавані. Може, надзвичайний рубін, який, за свідченням хроніки, оздоблював одного з богів сонця?.. Так гадав сам собі командир підводного човна-диска.
Командир заздрив Рессі: маленький спритний плавець міг бурити дно, легко знаходити предмети, які викличуть добру заздрість будь-якого історика. Кажуть, жителі цього міста виготовляли статуетки дивовижної краси, малювали фантастичні кораблі й величезні багатоповерхові будинки, — вони немовби вгадували далеке майбутнє. Але ж диск не вкотиш усередину храму!
А от Рессі…
Командир спостерігав, як скарболаз ковзнув мимо колони й потім зарився в пісок: він пробирався у храм.
Бог сонця, як і тисячі років тому, сидів на своєму троні, підносячись до самого склепіння. Колись біле, а тепер позеленіле мармурове обличчя було непроникне. Очі під напівопущеними повіками дивилися втомлено. Руки лежали на колінах; між великим і вказівним пальцем божественної руки жив восьминіг — він шмигнув у свій захисток, як тільки Рессі з’явився в залі, У вигнутих променях сонячної корони зеленів великий рубін. Збираючи скупе світло, яке проникало через потайний люк у даху, рубін мерехтів зеленими іскрами; знаменитий червоний камінь, знак полум’я небес, змінив свій колір у підводному світі.
Рессі спокійно поплив до статуї.
Не здригнулося океанське дно, не ворухнувся осквернений бог сонця, коли Рессі доторкнувся до каменя. Лише біля напівпрочинених дверей здійнялася каламутна хмаринка намулу, й Рессі зрозумів, що опинився в кам’яному мішку: позаду нього був диск, який розкидав пісок. Корабель не міг проникнути у храм, але ілюмінатор стежив за скарболазом. Він напевне бачив гігантську статую, золотий вінок і великий зелений камінь — найкращу оздобу “небесної корони”…
Рессі, ковзаючи під склепіннями, несподівано намацав щілину між складками одягу статуї. Вузький лаз вивів його з Кам’яної пастки. Навколо знову було море.
Чуткі вуха вловили гул двигуна диска й ще одного незнайомого корабля — підводного човна. Вони були дуже близько. Рессі розрахував: куди він тепер не попливе, йому не уникнути підводного човна й диска. Дні умовні лінії в його схемах — лінії життя й смерті — вперше зливалися в одну.
Аварійний механізм, увімкнувшись автоматично всередині Рессі, безперервно бив тривогу. SOS самотнього розвідника прийняли на “Альбатросі” й радирували йому: “Пливи до нас”. Рессі кинувся до яхти. Дорогою він прийняв ще один сигнал-відповідь, слабкий і далекий, передав подробиці обстановки; обмін інформацією тривав лише кілька секунд.
За тисячі кілометрів від підводного стародавнього міста, у школі юних кібернетиків, тієї ж миті було зірвано урок математики. Електроник, стоячи біля дошки, почув сигнал біди, враз відгукнувся на заклик, точно оцінив небезпеку. Рессі одержав відповідь: “Склич усіх дельфінів, китів, акул. Рятуйся з ними, Рессі!” Так сказав Електроник, дивлячись в обличчя вчителя, замість слів про будову Всесвіту. І хоч Елекроник знав від Громова про те, що переслідувачі зовсім не вороги Рессі, що, намагаючись упіймати плавця, вони рятують надзвичайну машину, він не міг зробити інакше: в радісну мить, коли відгукнувся Рессі, навіть найкращий у світі математик забув геть про все, намагався лише виручити друга. Вчитель не сердився на Електроника: він теж був радий, що Рессі нарешті відгукнувся. А через хвилину Електроник уже картав себе за поквапну відповідь і каявся, що погубив Рессі. Але Рессі більше не озивався на заклики Електроника…
Випірнувши на поверхню, Рессі побачив, що “Альбатрос” повним ходом віддаляється від нього. Плавець не рушив за яхтою: він знав, що “Альбатросу” не втекти від двох швидкохідних кораблів.
Доля яхти була вирішена, проте морський поєдинок на цьому не закінчився. Дельфіни й акули зненацька спливли з глибини й, обганяючи кораблі, попрямували з різних сторін до самотнього Рессі.
Ніколи ще капітани не бачили такого дивного морського стада. Щільним косяком у вигляді фантастичної рибини, сховавши в центрі кудлатого втікача, акули й дельфіни попливли назустріч гостроносому підводному човну.
Підводний човен здригнувся, загальмував, пропускаючи стадо. І відразу до “Альбатроса” підлетів підводний диск, вимагаючи заглушити мотор, лягти в дрейф. Але перш ніж піднятися на борт яхти, командир диска зв’язався по радіо з диспетчером Океану й признався, що Рессі знову вислизнув…
Деякий час Рессі плив серед несподіваних рятівників, а потім уривистим сигналом розпустив свій ескорт і ринувся в глибину. Найважливіше тепер — випливти геть із цих вод, заплутати слід, знайти швидку течію, яка розмиває всі запахи.
Рессі не турбував маленький катер, що безмовно повис позаду. Рессі надіявся на свою швидкість.
У Світовому Океані є лише одне судно, яке випереджає морського стайєра меч-рибу. Навіть не судно, а катер — витягнутий стрілою, з плавним горбом рубки — найшвидкохідніший катер диспетчера глибин Командора. Дуже рідко Командор відривається від головних обов’язків і запускає свій катер: коли станеться аварія на нафтопромислах, коли треба доставити в лікарню тяжкохвору дитину.
Катер диспетчера слідував за Рессі. Командор на прохання професора Громова вирішив сам утрутитися в погоню за швидким плавцем. Але він не пускав поки що катер на повний хід, милуючись змаганням сильних машин.
“На користь чи на погибель собі винайшли люди машини? — міркував Командор, ведучи катер. — Якщо судити про мислення з поводження машини, воно не відрізняється від людського. Що б я робив на місці цього хвостатого плавця, який мимохіть став підлеглим фон Круга? Тікав би з усіх ніг, точніше, з усіх рушіїв. І молодець цей Рессі: покликав на допомогу ціле стадо рятівників. Ні, не можна віддавати в чужі руки такий винахід! Ану, вперед, Рессі! Тримайся і не вішай свого хвоста!” Командор увімкнув прожектор. У промені світла майнув плавець, який щодуху тікав.