Катер поступово наздоганяв Рессі, що відчайдушно працював хвостом.

“Правду казав Астронавт: швидкість така, що якби попалася на шляху необережна риба, вибухнула б, як граната… — подумав Командор. — Слушну пораду дав мені диспетчер Космосу! Коли б я рухався навперейми втікачеві — а так легше його спіймати, — при цій швидкості я зламав би Рессі”.

Цю мить Рессі запам’ятав назавжди: він перестав бути невловимим.

З корпуса катера виповзла механічна рука, простяглася до нього. Пальці з натягненою сіткою повільно стислися. Притихлий бранець розв’язував подумки задачу: як вирватися на волю, якщо противник прудкіший за тебе. Рессі не знав, що полон і є його воля.

…Найурочистіший момент у житті морського мандрівника — це та хвилина, коли він виходить з прозорої будівлі й шукає поглядом свій корабель. Троє подорожніх зацікавлено оглядають порт. Професор Громов, Електроник та Сироїжкін прилетіли в приморське місто, щоб продовжити свою мандрівку на підводному судні. Це не проста морська прогулянка. Сьогодні дуже важливий день: Громов і його помічники їдуть по Рессі.

В синьо-зеленому просторі погойдуються підводні судна, в яких угадуються знайомі обриси вічних жителів океану, і професор пояснює хлопчикам: ось корабель-дельфін, корабель-вітрильник, корабель-кальмар… Мармурові східці ведуть до причалу, де стоїть, приймаючи пасажирів, великий лайнер “Білий кит”. Усередині нього — як в літаку: круглі ілюмінатори, ряди зачохлених крісел. Тихо зачиняються дверці. Прогудівши на прощання, корабель-кит виходить з’ порту, розтинаючи могутньою головою хвилю, і непомітно для пасажирів опускається в безпечні глибини. Тепер він випливе десь дуже далеко — можливо, в іншому океані, в іншій півкулі планети…

Океанський лайнер-кит заходить дорогою в підводне місто. Туди й пливуть професор і хлопчики-близнята, чия дивовижна схожість викликала веселе пожвавлення пасажирів. Громов щось пише в блокноті. Електроникові дісталося місце біля самого ілюмінатора, як новачкові глибин. А Сироїжкін, сидячи поміж ними, крутиться в зручному кріслі, згадуючи свої морські пригоди.

В опукле скло, прямо на Електроника й Сергія, дивляться акулячі морди; мелькають в ілюмінаторі лапаті хвости та крила плавників; зеленим сяйвом світяться таємничі жителі глибин. Усі вони відстають від швидкохідного корабля, лише якась там плямиста рибина, вирячивши очі на яскраве світло, довго пливе поряд. Сироїжкін почуває себе “морським вовком”: він бачив усе це на дні морському.

Сьогодні Сергій балакучий, як риба:

— Ти не зустрічався, Електронику, ніс у ніс з акулою?

— Ні.

— А я мало не проїхався на акулі. Нітрохи не страшно!

— Акули бувають, різні, — спокійно відповідає Електроник. — Піщана, тигрова, китова, котяча, біла, блакитна, оселедцева…

— Молодець, усе знаєш!.. Тепер скажи мені: хто найкращий спринтер моря?

— Катер диспетчера Океану. Він наздогнав Рессі.

— Правильно. Катер диспетчера швидший, ніж меч-риба. А швидкість у морі — це воля! От Рессі знає…

— Рессі ще не вільний, — скрипуче говорить Електроник. — Щось заважає йому бути колишнім Рессі. Хоч він близько від нас, все одно не озивається.

Електроник подумки викликає Рессі, й Сироїжкін замовкає. Потім шепоче в кишеню, де лежить транзистор:

“Агов, Рессі. Ми пливемо до тебе… Чуєш?”

— Чому він мовчить? — думає Сергій вголос. — Скажіть, Гелю Івановичу, а Рессі й досі такий самий?

Професор підводить голову, неуважливо дивиться на хлопчиків, киває:

— Зовні такий самий. А от що в нього на думці — побачимо.

— Гелю Івановичу, а ви пишете не тим кінцем олівця.

— Ага, справді… — Громов киває, неуважливо дивиться на порожні аркуші й, перевернувши олівець, знову заглиблюється в записи. — Спасибі, що підказав.

Сироїжкін заглядає у професорський блокнот. Але він нічого не розуміє в рядках формул. Може, Громов придумує нову машину, складнішу, ніж Рессі? Рессі вже зробив світове відкриття; незабаром він буде з ними. А наука рухається вперед…

— Гелю Івановичу, а ваша майбутня модель теж матиме нове “І так далі”?

— Яка модель?

— Ну, яку ви зараз винаходите.

— Он воно що!.. Це зовсім інша робота, Сергію. — Професор зніяковіло закрив блокнот. Він не хотів нікому говорити про свої Заборонні Теореми. Він приготував їх на крайній випадок: можливо, світ обійдеться і без зайвих заборон. — Давайте обміркуємо, друзі, як нам поводитися з Рессі…

Корабель наближався до підводного міста. На всю стіну оглядового ілюмінатора — прозорий купол.

Повільно проступають крізь призму води фантастичні будівлі.

Громов. показуючи на екран, пояснив маленьким супутникам, що всі ці підводні споруди були спочатку “відкриті” під мікроскопом, а потім уже збудовані архітекторами та інженерами Напрочуд міцна шкаралупа мікроскопічних водоростей, яку нескінченні хвилі прибою не в змозі розбити об скелі, підказала біоархітекторам, як побудувати легкий і міцний купол, що витримує глибинний тиск. До його високих склепінь, які палахкотіли вогнями, мов нічне небо у зорях, звелися будинки-стріли, будинки-стільники, будинки-колоски; так само, як живі дерева, оточені зеленими галявинами, вони тяглися до світла. Вигадливі мости — плетені, наче павутина, скручені жолобом листи, променисті морські зірки — перекинулися через вулиці, вели до стадіонів, басейнів, ковзанок, театрів, веж, схожих на палаци з інших планет. Підводне місто, яке не поступалося красою земним столицям, світилося у своїй прозорій мушлі.

Корабель-кит підійшов до скляної стіни, і його притягли до себе шлюзи.

В залі порту професора та його супутників зустрічав юнак, якого Сергій відразу впізнав: Дон!

Морський доглядач якусь хвилину дивився на Сироїжкіна й Електроника, потім, засміявшись, назвав кожного на ім’я й не помилився. Дон сказав Громову:

— Вас чекають, професоре.

Катер, якого вів Дон, доставив гостей до центру міста, де посеред майдану височіла величезна куля без єдиного вікна. Це був всесвітньовідомий Центр Світового Океану.

Через шлюз пасажири вийшли на площадку з кабінами ліфтів. Над одним сяяли літери: “Диспетчер Океану”. Морський доглядач запросив гостей до ліфта диспетчера.

Вони опинилися ніби в центрі Землі.

В круглому залі диспетчера блакитна сфера світового океану з темними брилами материків проглядалася наскрізь. Материки здавалися позбавленими життя, а весь океан був пронизаний звивистими пунктирами світних точок. Кожний підводний човен, рудовоз чи танкер — усе, що пливло в океанських глибинах, мерехтіло маленькою іскрою, посилаючи свої сигнали диспетчерові; навіть під крижаними шапками Арктики, в глибоких каньйонах Антарктики пробиралися підводні судна. Все усередині кулястого залу було прозорим, щоб краще спостерігати за світовим рухом, — стіни, підлога, стільці, мікрофони й круглий стіл, за яким, тихо перемовляючись з кораблями, суходолом, повітряним океаном, космосом, працювали диспетчер Океану та два його помічники. Коли у дверях з’явилися гості, диспетчер кивнув помічникам і, карбуючи крок по скляній підлозі, пішов назустріч.

Громов, короткозоро мружачи очі, впізнав у високому русявому чоловікові Командора: кілька разів вони зустрічалися на наукових конгресах.

— Радий вітати вас, Командоре. Вибачте, що відірвав від роботи.

— Доброго здоров’я, професоре, — голосно відповів Командор. — Даруйте за те, що для цієї зустрічі вам довелося опуститися на саме дно…

— Я поки що не розчарований, — жартівливо сказав Гель Іванович.

Хлопчаки, завмерши, дивилися захоплено на диспетчера Океану. Вперше бачили вони славетного володаря трьох чвертей планети.

А Командор, глянувши на кирпатих близнюків, як і Дон, розреготався:

— Оце так загадка! Як же Рессі розрізняє вас?

— Де він? — в один голос запитали восьмикласники.

— А втім, чи впізнає він вас…

Промовивши таку фразу, Командор круто обернувся й сягнистою ходою попрямував до трикутника Африки. Він підійшов до чорної брили материка й відчинив непоказні на вигляд дверці.