Усе, що казав і робив Вілл Трент, діяло Майклу на нерви: від його «звісно», коли Майкл сказав, що сам поведе, до того, як він байдуже дивився у вікно, поки вони їхали Північною авеню в бік Домівки. Агент ДжБР нагадував йому заучок у старших класах школи, тих, які носили в нагрудних кишенях лінійки й сипали незрозумілими цитатами з «Монті Пайтона»[8]. Майкл безліч разів дивився виступи «Монті Пайтона», але однаково не розумів, так само, як не доганяв таких чванькуватих розумників, як Трент. Недурно їх, таких, гамселили в школі. І недурно їх гамселили такі, як Майкл.

Майкл глибоко вдихнув і закашлявся — легені досі сердилися на ту сигарету. Він подумав про Тіма, про те, що його син не нормальна дитина, що через це з нього знущалися інші діти. У Тімовій школі була групка хуліганів, які завдавали хлопчику прикрощів — поцупили шапку, розчавили сендвіч за столом у їдальні. Учителі намагалися покласти цьому край, але вони ж не всюдисущі, та й узагалі дехто з них не надто радів з того, що особливий Тім навчався разом зі звичайними дітьми. Хтозна, можливо, Вілл Трент був Майкловою кармою в дії. Його перевіряли. Поводься чемно з цим придурком, і, можливо, з Тімом чинитимуть так само.

— О… — Трент витяг з кишені піджака диктофон. — У мене є запис дзвінка в службу порятунку.

І не встиг Майкл і слова промовити, як він натиснув на кнопку відтворення. З маленького гучномовця розлігся високий голос із металевими нотками: «Приїжджайте у будинок номер дев’ять у Домівці. Там жінку ґвалтують і б’ють, сильно».

Чекаючи, коли загориться зелене світло, Майкл побарабанив пальцями по керму.

— Прокрутіть іще раз.

Трент слухняно зробив те, про що його просили, і Майкл нашорошив вуха, намагаючись вловити якийсь фоновий шум, визначити тон і загальне звучання голосу. Щось було не так, але він не міг точно сказати, що саме.

— «Ґвалтують», — луною відгукнувся Майкл. — Не «вбивають».

— Не схоже, щоб ця жінка була налякана, — докинув Трент.

— Так, — погодився Майкл і натиснув на газ, бо саме загорілося зелене світло.

— Як на мене, — почав Трент, — то якби я був жінкою, злякався б, побачивши чи хоча б почувши, що на іншу жінку напали.

— А може, й ні, — заперечив на це Майкл. — Може, якби ви жили в Домівці, то вже достатньо набачилися б такого насильства.

— Ну то навіщо мені про це повідомляти? — І одразу ж Трент спробував відповісти на своє запитання. — Може, я знав цю жінку?

— Якби ви її знали, тоді у вашому голосі було б більше смутку. — Майкл показав на магнітофон. У жінки, яка дзвонила, був дуже спокійний голос, наче вона про погоду розповідала чи коментувала рахунок украй нудної гри.

— Наряд добирався туди довше, ніж півгодини. — Без особливого осуду в голосі Трент додав: — У Ґрейді найнижчий час реагування в усьому місті.

— Це знає кожен, хто дивиться новини.

— Чи живе в Домівці.

— Ми перевірили всіх мешканців того будинку, обійшли всіх сусідів. Ніхто не вигулькнув з великою табличкою, що теліпалася б на шиї.

— Сексуальних злочинців у котромусь із тамтешніх будинків нема?

— Є один, але його були забрали й цілий той день допитували в іншій справі.

Трент перемотав запис і прокрутив його знову, цього разу дослухавши до слів оператора: «Мем? Мем? Ви там?»

Він поклав магнітофон назад у кишеню.

— А ще жертва трохи застара.

— Монро? — спитав Майкл, перемикаючи передачу. Нарешті Трент розмовляв з ним як із копом. — Так, якщо Піт не помиляється, років їй приблизно як мені. А тим вашим дівчатам було по скільки? По чотирнадцять? П’ятнадцять?

— До того ж вони були білі.

— А Монро була чорна, мешкала в соціальному житлі, працювала на вулицях.

— Інші були білі, з середнього і вищого класів, походили з поважних родин, добре вчилися в школі.

— Може, у нього не було часу вистежити ще одну таку? — висловив припущення Майкл, відчуваючи, що ступає по дуже тонкому канату.

У вухах знову задзижчало, наче попереджаючи, що треба стулити рота і не довіряти цьому незнайомцю, не дозволяти йому ошукати себе.

— Можливо, — погодився Трент, але з його тону було зрозуміло, що він у таку можливість не вірить.

Майкл мовчки повернув праворуч, до Домівки Ґрейді. Уночі квартал видавався привабливішим, бо темрява приховувала найгірші його вади. Була майже десята ранку понеділка, але дітлахи розсікали на великах, наче в них були літні канікули. Майкл, коли був малим, робив те саме — сідав на свій «швінн» і разом з іншими хлопчаками ганяв по району. Та тільки Майкл не передавав відкрито сірникові коробки з травою, як ці малі, й нізащо у світі не наважився б показати «фак» двом поліцейським, які проїжджали його районом на патрульній машині.

Припаркований «БМВ» досі стояв перед дев’ятим будинком. На капоті, схрестивши руки на грудях, сиділо двоє підлітків. На вигляд їм було років п’ятнадцять-шістнадцять, і Майкла кинуло в холодний піт від бездушного виразу їхніх очей, коли вони спостерігали, як він паркується на майданчику. То був вік, який найбільше жахав його як поліцейського. Їм неодмінно треба було щось довести, пройти якесь випробування, щоб із хлопчаків перетворитися на чоловіків. І найкоротший шлях ініціації — пролити чиюсь кров.

Трент теж спостерігав за хлопцями. Потім приречено мовив: «Супер», — і в Майкла відлягло від серця, бо ж той досі мислив, як коп.

Вхідні двері до під’їзду зі стукотом розчахнулися, й вони обидва вхопилися за пістолети. Але не витягли зброю, бо на розбитий тротуар повагом вийшов чоловік невисокого зросту та міцної статури. Навіть не глянувши на поліцейських, він протупав повз Трентів бік машини.

Сорочки на чоловікові не було, на широких грудях під хвилями жиру вгадувалися натяки на міцні м’язи. З кожним кроком його груди підсмикувалися й опадали, достоту як жіночі. В одній руці чоловік тримав алюмінієву битку. А коли наблизився до хлопців, що сиділи на машині, то взявся за битку й другою рукою, готовий почавити комусь яйця.

Майкл глянув на Трента, той сказав: «Сам вирішуй», — але він уже виходив з машини.

— Гадство, — просичав Майкл, відчиняючи дверцята й виходячи з машини саме тієї миті, коли коротун наблизився до хлопців.

— Ану позлазили на хрін з моєї тачки! — заверещав чоловік і замахнувся биткою в повітрі.

Обидва підлітки встали на рівні, їхні руки безвільно висіли, щелепи теж.

— Валіть звідси, поки я вам по сраках не надавав, виродки ледачі!

Дітки вчинили мудро — здиміли.

— Хух, — полегшено видихнув Трент.

— Дурні виродки, — повторив чоловік. Він уже дивився на Майкла і Трента, і Майкл був цілковито впевнений, що говорив він не про хлопців. — Якого хріна вам, двом свиням, треба?

— Малий Джі? — спитав Трент.

Чоловік тримав битку напоготові, ладний будь-якої миті завдати удару.

— А хто, бля, питає?

Трент ступив крок уперед, неначе не боявся, що його голову от-от відправлять у вільний політ.

«Побиття, — пригадав Майкл слова Енджі, коли та розповідала їм про Малого Джі. — Зґвалтування, замах на вбивство».

— Я спеціальний агент Вілл Трент, а це детектив Майкл Ормвуд. — Майкл помахав, потай радіючи, що між ним і розлюченим сутенером стоїть машина. Ідіотом був Трент, якщо надіявся витягти з цього упиря бодай якусь корисну інформацію.

— Ми розслідуємо смерть Аліші Монро.

— І якого хріна я маю з вами базікати? — Джі тримав битку в повітрі, м’язів не розслабляв.

Трент глянув на Майкла.

— Ідеї є?

Майкл здвигнув плечима, тимчасом наперед розмірковуючи, як описуватиме все це в рапорті, коли доправить Трента до лікарні. У голові спливла фраза «Вороже ставлення до представника правоохоронних органів з боку підозрюваного».

Трент повернувся до сутенера і розвів руками, наче розкривав обійми.

— Чесно кажучи, я шокований тим, що моєї зовнішньої привабливості й шарму для вас недостатньо.