— Ти звідки тут узявся? Як мене знайшов?!

— А шо? Думаєш, так тяжко було тебе знайти? — хмикнув він, не припиняючи кумедно тупцяти.

На якусь мить Любка замислилась і все збагнула: звісно, бабусиних рук справа! Оце вже вона дуже немудро вчинила!

— Знаєш, а я вже встигла про тебе забути. Нащо ти сюди приїхав? — спиталась якомога терплячіше.

— Як то — нашо? Схотів тебе побачити, взяв та й приїхав.

Чудово! Вагомий аргумент. Любка пішла до під’їзду. Василь мовчки рушив за нею.

— А тобі не спадало на думку, що я не хочу тебе бачити?

— Як то?

— А отак! Ти чомусь поводишся так, ніби я твоя власність, чи то винна тобі щось, чи щось обіцяла… Якщо не помиляюсь, ми з тобою все обговорили. Я — вільна людина й живу так, як мені хочеться. І повір, мені аж ніяк не хочеться зараз з’ясовувати з тобою якісь твої справи.

— Ну, колись ти теж багато чого казала, а однаково була зі мною, — зауважив чоловік.

Так. Це вже було дійсно резонне зауваження. Любка сердито брязнула ключами об тумбочку — терпіння вистачило ненадовго.

— Мало чого я тобі казала! То було давно й неправда. Все змінилось, я змінилась! Ти цього ще не второпав? До речі, ти досі не одружився? В тебе ж була «соблазнітєльна череда», чи то, вибач, черга прихильниць.

— Черга пожде, — буркнув він. — Я тебе хочу.

— А-а-а! Мене! Я ж дурна жінка! Нащо тобі така?

Василь потупив очі й почухав вказівним пальцем свого плаского носа — Любка лише тепер втямила, як же її дратує ця його звичка!

— То я зайду, чи шо? Змерз дуже, — він похукав на руки й потер ними, ніби збирався зараз щось утяти, як мінімум, гору з місця зрушити.

— Та заходь, заходь, не підпирай двері. Обігрієшся і поїдеш додому.

— А куди ж я поїду? Мій поїзд уже ту-ту…

Любка приголомшено глянула на чоловіка.

— Лишенько моє! А чому ж ти так пізно приїхав?! На що ти взагалі розраховував?

— Я тебе довго ждав, — аргументував Василь і, повісивши куртку, роззувся. — Хто тобі винуватий, шо ти так довго десь соваєшся.

— Ну, знаєш! Чекав. А якби я взагалі не повернулася додому сьогодні? Що тоді? Про це ти не подумав?

Василь тим часом оцінювально роздивлявся Любчине помешкання.

— Ну, нічо так в тебе тут! Жить можна! — схвально мовив він, ухиляючись від відповіді.

Любка поставила чайник на конфорку.

— Ти ж не збираєшся тут заночувати?

— А де ж то я маю ночувати, інтересно знати?! Шо тобі, шматок даху над головою шкода, чи шо?

Жінка глянула на нього спопеляючим поглядом.

— Ти, певно, на щось сподіваєшся, приїхавши сюди?

— Короче, менше балачки. — Василь вмостився за стіл. — Дай-но шось поїсти, я геть зголоднів.

Ось вона — «проза життя» у всій своїй красі! Мовчки приготувала чай, розігріла плов і поставила перед чоловіком.

— Не думаю, що ти тут залишишся на ніч. Їж і котись звідси.

— А ти геть нечемна дєвочка, — він підсунув до себе тарілку. — Будь зі мною нєжною, ладно?

Любка підійшла до вікна й схрестила на грудях руки. От же ж напасть яка! Це ж треба було припхатися сюди! Вона скоса глянула на чоловіка, котрий, плямкаючи, завзято наминав харч.

— Заночуєш на вокзалі, не великий пан. Там напевне мусять бути якісь кімнати відпочинку чи щось таке. Тут ти не залишишся.

— Нікуди я не збираюся йти звідси. Ніч на дворі! Ше й зима! Тобі мене не шкода? — Він скривився, аж надто штучно зобразивши на обличчі благання зглянутися над ним. Однак Любка швидко відвернулась: їй було відразливо дивитися на ці щораз нові фальшиві гримаси. Як вона узагалі могла називатися його «дівчиною»?

— Це не обговорюється. Поїв, обігрівся. Говорити нам з тобою немає про що. Давай, поки ще транспорт ходить, допивай чай і повертайся на вокзал.

— Я ж сказав, шо нікуди не піду! Переночую, а завтра ти мене проведеш! — у його голосі вже відчувались ледь помітні, але впевнені нотки роздратування: ти ба, ше здумала йому перечити ото!

— Ти геть здурів! Не змушуй мене бути грубою.

— Шо ти, шо ти! Я хочу, шоб ти була зі мною нєжною, — чоловік підвівся з-за стола та, втираючи долонею пухкі масні губи, підійшов до Любки. — Я так закучив за тобою! Поцьомкай-но мене.

— Василю, прошу тебе по-людськи: поки не пізно, їдь з Богом на вокзал! — Жінка відсторонилась і пішла з кухні.

— Кицю, ну куди ж ти тікаєш від мене? — Він поплентався за Любкою, котра спиною відчувала його наступну бридку гримасу. Озирнулась: так і є! — А-а-а, я поняв! Ти мене запрошуєш до себе в постєль? Правильно! До чого ці ненужні «передмови», — він грайливо примружив очі.

— Не будь жалюгідним, — фиркнула, ледь стримуючи гнів, що невблаганно підступав. — Забирайся геть!

— Е-гей, ти шо! Не буди в мені звіра, поняла? — Чоловік теж уже стомився напинати на обличчя різні маски й зрештою сердито звів докупи брови. — Будь хорошою дєвочкою… — Він почав наближатися до збентеженої Любки.

Та оторопіло стояла й раптом кинулась з кімнати, відштовхнувши чоловіка — де й сила взялась.

— Сказилась, чи шо? — розгублено спитав той.

Вона схопила ключі й кулею вискочила з квартири. Що ж їй тепер… Хвильку завагалась, затим рішуче натиснула кнопку дзвінка сусідніх дверей. Уже за мить на порозі з’явився Микола.

— Що трапилось? — занепокоєно спитав, дивлячись на сполохану жінку.

Двері її квартири теж відчинились, і з них визирнув Василь.

— Ти чо? — заокруглив щиро-здивовані очі.

— Вибач, мені дуже незручно просити, але… — залепетала Любка, — чи не міг би ти допомогти мені попрощатися з непроханим гостем, який безцеремонно поводиться?

— Легко! — Микола войовниче вийшов на сходовий майданчик і окинув Василя грізним поглядом.

Той не забарився й, відчинивши двері навстіж, собі вийшов із квартири, хоробро виставивши вперед груди.

— Ну, хіба не дурна баба, га?! Шо ти тут устроїла? — усе ж обережно спробував послабити свій запал, скерувавши його витік у бік жінки.

— Та вгамуйся вже! «Устроїла»… Давай, їдь на вокзал!

— Василю, послухай, що тобі каже панянка, і давай, тако, по-доброму, заспівай-но танго!

— Яке ше танго? Ви шо тут, подуріли всі, чи шо? Я ж по-людськи до тебе приїхав! — геть ослабив свій запал Василь, оцінивши нерівні сили на користь суперника.

— Тебе ніхто не запрошував, — відрубала Любка.

— Тоже мені, «панянка» найшлася! — буркнув він і, повагавшись, посунув у квартиру. Хоч він був не з лякливих, проте кремезний Микола трохи напустив на бідолаху страху. А навіщо ризикувати? Ще, борони Боже, осоромиться перед жінкою. Що тоді? Засміють на все село! Краще вже капітулювати заздалегідь.

— Ото-то да! Ото-то вже подуріли люди! — примовляв він собі під носа, зав’язуючи шнурівки на чоботях. — Ти тут зовсім сказилась! Ненормальна! — Він схопив куртку й сердито глянув жінці у вічі. — Ти ше про це пожалієш!

— Еге ж, «пожалію». Знаєш, я вже шкодую, що зналася з тобою! Краще б ти не приїжджав.

Чоловік кулею вискочив із квартири й, наостанок обдарувавши Любку спопеляючим поглядом, почав збігати сходами.

— Ненормальні! Самі співайте своє танго! — кинув він, мабуть, щоб йому легше йшлося, і сплюнув просто на сходи.

— Може, по каві? — полегшено зітхнула Любка. — Треба зняти стрес.

— Ходімо! — Микола зачинив свої двері й ускочив слідом за нею.

— А що то за «співаюче танго»?

— О, це я недавно засвоїв нову львівську культурну фразу. От і знайшовся привід її використати, — засміявся чоловік. — Це культурне прохання валити звідси.

— Та ти що! — розсміялась Любка. — Це ж треба, як гарно придумано.

— Ага! А… що то був за «персонаж»? — обережно спитав Микола, увійшовши слідом за жінкою до кухні.

— Ой, не питай. Знаєш, мені здається, що всі ми іноді чинимо щось таке, про що рано чи пізно шкодуємо… Ось цей чоловік — мій «колишній». Така собі «тінь минулого». Ти собі можеш це уявити? Бо я — ні! Я не можу збагнути, чому з ним зустрічалася! Звичайно, я розумію, що якоюсь мірою хотіла заспокоїти бабусю, — продовжувала вона, готуючи каву, — бабуся дуже за мене хвилюється, бо я, бач, ніяк не обзаведусь сім’єю. А знаєш, у селі вважається, якщо дівчині двадцять п’ять і вона незаміжня, то це вже стара діва. А мені — цілих двадцять сім! Можеш собі це уявити? Це взагалі неприпустимий жах! Отже, зі мною щось не те, я, як мінімум, бракована!