– Тобі того не треба знати, донечко.

Цікава Магда не заспокоїлася, доки не розпитала Касі. А потім сміялася потихеньку у своїй кімнаті, бо під час кіносеансу хтось справив малу потребу в кишеню Касиного пальта.

– А ти? Нікого не покликала на допомогу? – здивувалася Магда.

– Що я мала – алярм кричати у темряві? А що, як поруч – його спільники?

Найбільше служницю хвилювала доля її пальта.

– Нове-новісіньке, – розповідала пошепки, озираючись, щоб не почула пані Свідзинська. – Я його тільки три роки носила. До вас прийшла в самому жакеті. Змерзла – страх! І коли ж воно висохне, як весь час дощить? Що мені тепер – мерзнути?

Показала вона Магді й ножиці, що їх подарував пан лікар, – медичні, німецькі, напрочуд зручні.

– Ну, чи варта Франька такого добра? – бідкалася служниця. – Я, мабуть, собі їх залишу.

– А як же фамільні?

– Та ці ж кращі! Я ще добре подумаю.

Насміявшись, Магда понесла Касі на кухню своє стареньке півпальто, сіре, кашемірове. Не мерзнути ж дівчині через те, що ще не призвичаїлась у місті і стала жертвою безсоромних шибайголів!

Катерина зраділа:

– Яка краса! Тільки-но почищу своє, доведу до ладу, я вам поверну ваше, панно. Красно дякую!

– Ну, що ви, панно Касю, невже гадаєте, що я його носитиму? Воно торік вийшло з моди. Забирайте собі.

– Вийшло з моди? – здивувалася служниця. – Та ця матерія… Це ж кашемір… Ця тканина ніколи не вийде з моди. Дякую, панно! А пані Зося не лаятиме вас?

– Пані Зося має багато інших причин мене лаяти, але, повір, не через це дрантя, – Магда не стрималася й розсміялася.

Кася почувалася трохи скривдженою, але з пальтом розлучатися не захотіла, вдало поповнивши свій небагатий гардероб на заздрість товаришкам – таким самим служницям. Бо, заощаджуючи кожну копійку, дівчина йшла до омріяної мети – повернутися до рідного села ґаздинею.

Допізна Магда не могла заснути. Стояла біля вікна й думала про Матея, про Касю, про підслухану розмову.

– Ідіть, Касю, та менше слухайте пліток, – пані Зося знову схилилася над гаптуванням.

Бідолашна ще не прийшла до тями після несподіваного весілля улюбленого молодшого синочка й весь час була не в гуморі.

Однак служниця вже побачила те, що її цілком удовольнило: спочатку хазяйка ледь помітно зблідла, але потім на її щоках поволі розквітли червоні плями гніву. Катерина добре спланувала й відіграла безкоштовну виставу для одного глядача. А було це так.

Поливаючи квіти, дівчина важко зітхала і скрушно хитала головою.

– Касю, маєш знов якісь неприємності? – звично й байдуже запитала пані Зося.

«Я? Ні, ясновельможна пані. Це ви маєте з вашою вельмишановною родиною якісь неприємності», – втішено подумала служниця і спочутливим тоном заговорила, заходившись витирати з меблів порох:

– Люди на ринку таке верзли, що сором слухати!

Кася знову підійшла до вікна й почала старанно витирати підвіконня, на яке з квітів чомусь потрапили крапельки води. Ледь помітні. Навчена служниця вже не лила стільки, щоб струмки бігли по фарбованих білих дошках та стікали водоспадами по стінах.

– Якщо сором, то навіщо слухати? – хазяйка, всиляючи нитку в голку, сердито глянула на дівчину.

– Та це ж Ганка – землячка, з нашого села. Вона в баронів фон Штаубе служить.

Пані Зося почала гаптувати повільніше.

– Розказувала та Ганка таке, – і слова потекли з Касиних уст, як колись раніше струмки з квіткових горщиків. – Учора приїхав старий барон і заходився лаяти сина, що… Забула слово… – хитра Кася примовкла, але, не дочекавшись від пані репліки, змушена була пригадати те чудернацьке слово сама і проговорила його з такою приємністю, наче в роті намастили медом. – Мезальянс! І що воно таке – цей мезальянс? А ще кричав, що ніколи не дозволить синові одружитися, бо в баронів фон Штаубе не така традиція в родині, щоб казна з ким одружуватися. Так тільки простолюдини чинять, а вони мають етикет.

Кася з насолодою повторила звучне слово, нове для свого лексикону, і, гордо підтерши підлогу біля килима, попрямувала до дверей.

– Касю, – спокійним голосом зупинила її хазяйка, – я впевнена, що в обов’язки твоєї подруги не входить шпигувати за хазяями та підслухувати чужі розмови. Це по-перше. А по-друге, тобі теж не завадило б трохи менше плескати язиком. Навіщо на ринку обговорювати своїх хазяїв, які дали вам роботу і чий хліб ви їсте? А тепер іди, готуй вечерю і подумай над тим, що я тобі сказала. Для будь-якої служниці мовчання – золото.

Задоволена Кася тихесенько причинила за собою двері й не змогла стримати переможної усмішки на своєму гарному, біленькому, як у справжньої панни, обличчі. Її задоволення стало ще більшим, коли вона почула, як ображений гонор застукав підборами по сходах: засмучена новиною пані Зося поспішала до чоловіка, у його медичний кабінет, сподіваючись, що пацієнтів там уже нема і вона зможе поговорити з ним віч-на-віч.

«Яка ж ти розумниця, Касю, – похвалила себе подумки підступна служниця. – Будеш ти ще ґаздинею! Неодмінно будеш! І тобі теж ручку пани цілуватимуть, цукерками пригощатимуть, компліменти казатимуть. Пораду мені дали менше говорити, а я вам і не все розказала». І Кася з приємністю згадала Ганнину історію, як скривджений баронів син кричав, що однаково зробить по-своєму, і як грюкнули ні в чому не винні двері, і як весь вечір старий барон просидів біля коминка, безпорадно дивлячись на вогонь та прислухаючись до звуків за вікном – чи не повернеться неслух?..

Катерина чомусь зітхнула й заходилася мити посуд. Маленька пташка, швидко тріпочучи крильцями, завмерла в повітрі навпроти кухонного вікна, поруч із шибкою. Лише на кілька митей – і майнула вгору. В Катерининому селі казали, що то – до новин.

Так, новин тут вистачає.

Не чекаючи нічого лихого, а, навпаки, сподіваючись знову побачити Магду, барон радо натиснув ґудзик дзвіночка, тримаючи в лівій руці розкішний букет червоних троянд. Він ніколи не приходив до дівчини без квітів, бо вірив, що квіти красномовніші за слова. Ніхто не відгукнувся, і хлопець натиснув дзвоник знову, протримавши довше, ніж перший раз. Що ж удієш, служниця – ледача сільська дівка, ні до чого не вдатна! От тільки навіщо таку неробу тримати? Мусив дзвонити втретє, але не встиг натиснути ґудзика, як двері розчахнулися – і замість Касі на порозі з’явився сам доктор. Чемно привітавшись, пан Свідзинський запросив Генриха на чоловічу розмову.

Здивований барон піднімався сходами за доктором і сушив собі голову над темою розмови, обережно тримаючи квіти поперед себе.

– Повірте, Генриху, мені дуже неприємно, але я не можу нехтувати правил етикету й мушу попередити вас особисто. Мої сини поїхали до університету. Тож удома – тільки донька. Ваші візити відтепер будуть дуже недоречними й компрометуватимуть Магду. Ви розумієте, бароне фон Штаубе, що ми стоїмо на різних щаблях суспільної ієрархії. Я не забороняю вам приятелювати з Романом і Мареком, але доньку позбавте свого товариства. Магда – ще зовсім дитина. Ми з дружиною маємо великі плани щодо її майбутнього. Ви знаєте, що вона навчається в консерваторії. Навчання забирає багато часу й сил. Як я розумію, вам також не потрібні серйозні стосунки: люди вашого кола дуже рано не одружуються. Чи не так? Тому я дуже вас прошу більше до нас не приходити. Зрозумійте мене правильно: мені не однаково, якою буде репутація моєї доньки.

Доктор аристократично задзвонив у дзвіночок і дав Касі, котра миттю з’явилася на порозі, наказ:

– Проведіть барона фон Штаубе.

І нещасному баронові нічого не лишалося, як розкланятися з доктором, наче з добрим приятелем. Він спускався сходами й обережно тримав букет, зайвий, недоречний, і через ті квіти відчував себе театральним героєм-невдахою. Приголомшений суворим монологом доктора, отямився вже надворі. Йому здалося, що все місто глузує з нього, з його великих сподівань на щастя, з цих невинних троянд, які хотілося кинути до смітника. Ступив крок від негостинного будинку. Відчув подих крижаного вітру. Місто розляглося реготом, виблискуючи кожним вікном, кожною вітриною.