Генрих рішуче повернувся й знову натиснув на ґудзик дзвоника. Знову довго чекав, аж поки двері відчинила служниця. Простяг їй букет і звелів:

– Передайте пані Зосі.

Авжеж, саме їй, бо досі відчував: пані – єдина його спільниця в цій пихатій родині. Вона не безсердечна, як старий дантист, не глузлива, як Магда та її зарозумілі брати. Ця вихована, стримана жінка завжди зичлива до нього. Вона – єдина надія повернути все, як було взимку, коли він вільно приходив до дівчини, залишався вечеряти, сидів біля неї та перегортав сторінки нот на пюпітрі, чарувався її музикою, водив Магду й пані Зосю до театру.

Кася кивнула, обережно прийняла троянди; двері зачинилися – і барон опинився сам на сам з глузливими очима міста. Він ішов тротуаром, гонористо тримаючи голову, і ловив на собі зацікавлені погляди незнайомих людей, що неначе знали, якого страшного фіаско він зазнав: йому відмовили, йому заборонили бачити кохану дівчину, через яку вперше в житті полаявся з батьком. За що? Що він зробив? За що його так покарано? Підступні сльози з’явилися на повіках. Востаннє він плакав десять років тому, коли впав з коня, сильно забившись і зламавши праву ногу. Жахливий фізичний біль видушив сльози, проте батьків голос заспокоїв: «Чоловіки в нашій родині ніколи не плачуть. Потерпи, по доктора вже послали».

Але тепер горіла-палала образою його душа…

Чому його виставлено? Насилу зібрав думки, і ланцюжок останніх подій, пройшовши крізь його аналітичний розум, привів до служниці: тільки вона могла чути його сварку з батьком. І все відразу розвиднилося, стало зрозумілим. Ця пліткарка рознесла новину. Отже, все місто знає, що він хоче одружитися проти батькової волі, і Свідзинські просто не захотіли бути в центрі цього скандалу. А його життя закінчилося.

На сусідній вулиці проскреготав трамвай. Кинутися під колеса, та й по всьому? Якось нешляхетно…

Повернув за ріг і відчув свіжий повів.

Ох, Львове, кожна вулиця твоя має свій клімат!

Барон сумно підморгнув лев’ячій морді, що люто оскалилася між вікнами другого поверху. О, ці незчисленні леви! Кожен з них ніби нечутно промовляє назву міста, щоб запам’яталася навічно. Тут треба бути левом, щоб полонити серце дівчини. А він… Він, найімовірніше, з породи вірних псів. А Магда? Кішка? Ні, лисиця! Хитра, підступна. Ніколи не знаєш напевно, що в її голові. Зеленоока мідноволоса красуня… Як жити без неї?

Поряд з кафе залунало новомодне танго, і Генрих, піддавшись раптовому пориву, зайшов до маленької ошатної зали, де в куточку троє музик в однакових смокінгах щось вигравали, не приховуючи на щасливих обличчях утіхи чи то від музики, чи то від свого чудового шаленого життя. Майже всі столики були ще вільні, а на майданчику танцювали дві пари. Танцювали невпевнено, але дуже старанно виводили малюнок танцювальних па. Він дивився на танцюристів і прислухáвся до слів пісні. Акордеоніст вимовляв кожне слово чітко й пристрасно:

Генрих пив вино, а жагучий голос наче звертався саме до нього:

Це палке танго з простенькими словами стисло йому серце таким болючим жалем за втраченими надіями, такою журбою за Магдою, що на очі набігли сльози. Тож баронові довелося повернути обличчя до вікна. І цієї миті він побачив за склом Магду, – Магду, що не йшла тротуаром, як решта людей, а летіла, не торкаючись ногами землі, дивлячись в одну точку на розі двох вулиць – туди, де стояв Матей Бацевич у своєму немодному дешевенькому пальті та стоптаних черевиках. Стояв, чекаючи, не поспішаючи назустріч, з поблажливою й трохи глузливою усмішкою.

Барон бачив, як дівчина підлетіла до цього зарозумілого «великого хіміка», підхопила його під руку, притиснулася не зовсім пристойно – і вони попрямували до центру, жваво перемовляючись. А тоді Генрих знову почув мелодію танго, яка тепер шматувала його серце в тисячі разів дужче, і він, охоплений люттю, щосили гупнув кулаком по столу. Благально задзеленчав посуд – підскочив офіціант і чемно запропонував викликати для пана таксі.

Молодий барон фон Штаубе не пам’ятав, як дістався своєї квартири. Він щосили штовхнув служницю, яка квапливо відчинила двері, у куток передпокою. Бідолашна вдарилася головою об стіну, ненароком убрикнула його і звела на барона повні жаху очі. Але барон осипав її страшною лайкою, чого сам від себе не сподівався, а наостанок пообіцяв відрізати задовгого язика й дав такого ляпаса, що в дівчини під носом ту ж мить з’явилася цівочка крові. Боронячись, Ганка затулила голову руками, але дарма: пана в передпокої вже не було.

За кілька хвилин у його помешканні щось сухо клацнуло.

А назавтра містом поповзли чутки, що єдиний син барона фон Штаубе намагався розлучитися з життям, проте дивом лишився на цьому світі й уже видужує. Служниця Ганка все заперечувала й навіть подрузі Касьці правди не казала. Тільки потверджувала, що молодий барон занедужав, і тому його лікували в шпиталі, а невдовзі він поїде до санаторію поправити своє дорогоцінне здоров’я. На цьому наполягає старий барон. І навряд чи вони коли-небудь повернуться до міста.

Дві поважні жінки зайшли в кафе неподалік консерваторії. Пані Зося поспішала і не мала наміру затримуватися: на душі щось шкрябало й застерігало від раптового спілкування, але Муся так умовляла, напосідала, що нічого не лишалось, як погодитися. Колись були близькими подругами, разом водили доньок до однієї вчительки музики, разом раділи їхнім успіхам, а потім, коли Мусина родина переїхала в передмістя, майже у Винники, палка дружба поволі вичахла. Навіть ніколи не телефонували одна одній: багато клопоту, не до розмов.

Примостившись за дальнім столиком біля вікна й чекаючи замовленої кави, жінки спочатку перекинулися звичними питаннями про здоров’я рідних та навчання Зосиних синів. Пані Свідзинська дратувалася, що марнує час, але аромат і смак кави її заспокоїли. Вона всілася зручніше, відкусила трохи улюбленої крихкої шарлотки, розслабилась і почула пристрасний Мусин монолог, який знову змусив її напружитися й приховати справжні почуття та думки. Колишня подруга, емоційна й неделікатна жінка, із трагічними інтонаціями поганої акторки, говорила тихо, але Зосі здавалося, що від звуків, які вилітали з Мусиного рота, в неї лопнуть барабанні перетинки:

– Як ви дозволили? Як? Пані Зосю, я цього ніколи не збагну! Магда мала таку чудову, блискучу партію, а ви зі Станіславом дозволили їй усе зіпсувати. Коли моя Дорочка розповідала, що ви відмовили баронові, мені на голові волосся ворушилося.

– Магда не кохає барона, – пані Свідзинська ледь спромоглася вставити бліду, безпорадну репліку в цей викривальний прокурорський монолог.

– Не кохає? Що ця дівчина у свої сімнадцять років може взагалі знати про кохання? Авжеж, дитина може помилятися, але де були ви, батьки? Як ви посміли. Дозволили доньці зіпсувати таке майбутнє!

Пані Рапоппорт звернула нарешті увагу на сиротливе тістечко й каву, що холонула на столику, а тоді, зробивши невеличку паузу, заходилася смакувати вершковий крем зі шматочками ананаса. Натомість Софії Свідзинській геть пропав апетит.

Десь поблизу дзижчала муха й билась об скло. У пристойних закладах такого не мало б бути.

Підступна Муся, не дочекавшись відповіді, вже трохи спокійніше додала:

– Якби моїй Дорі трапився такий чоловік, то я її залізною палицею погнала б заміж, не вагаючись і миті. Хоч у моїх планах її сценічна кар’єра. Не можна такий талант заривати в землю! Недарма ж ми з вами, любенька пані Зосю, змалечку мучили дівчаток тими етюдами? Я ж пам’ятаю: ваша Магдочка також почала грати з п’яти років. Але й родинного щастя не слід відкидати, дарма що блискуча партія може перекреслити всі плани. Ви згодні зі мною, любесенька Зосенько?