«Змія, справжня змія, – подумала Зося Свідзинська. – Ще мене вчитиме! Думає: чоловік забагатів, то й ноги об людей витирати вільно. Я їй цього не подарую». Але відповіла з солодкою усмішкою:

– Пані Мусенько, не ятріть мого серця… Ви говорите, не відаючи всіх обставин. Тут нічим не можна було зарадити… Є багато нюансів. Не знаю, що вам наплела Дора з Магдиних слів, але все було не таким очевидним, як видається на поверховий погляд.

Зосі пригадався останній величезний букет троянд від сердешного залицяльника, якому вона спочувала всім своїм материнським серцем.

Авжеж, поверховий погляд! На поверхні – майже водевільна ситуація з чужими амбіціями, надіями та розчаруваннями, з упертою донькою, якій несподіваний знайомець, три дні, як товариш синів, невдаха-хімік (пані Зося чомусь вважала його за невдаху) запав в око. Але найголовнішого паня Зося нізащо не скаже Мусі: як вона бідкається долею Магди, як боїться, що та поєднається з Матеєм, недужим, приреченим через хворобу на коротке життя. Не стане Матея, і донька залишиться сама, у тій нещасній долі… Ах, вона й сама розуміла те, що підказувала Мусі прадавня єврейська мудрість! Але хіба скажеш це чужій людині? Думаючи так, промовила світським тоном:

– Та годі вже про Магду. Розкажіть краще, як вам ведеться? Чоловік уже третю крамницю відкрив? Справді? І як він угадав – торгувати солодощами?

– Ви думаєте, маленькі цукерні дають великі прибутки? Де нам конкурувати з «Фортуною новою»! А нову «Русалку» на Руській бачили? Ото крамниця!

– Еге ж, люди охочіші стали до смаколиків, – пані Софія геть не цікавилася торгівлею, але дуже не хотіла повертатися до попередньої розмови. – Ви тільки уявіть, моя прислуга збирає обгортки від шоколаду! Оті, з гетьманами!

– А, знаю, знаю! Серія «Солодка історія України».

– З такими шоколадками й «Просвіти» не треба!

– Кожен своє робить…

– Так, цукерні процвітають. І ваша, сподіваюся, теж.

– Ой, то всім тільки здається, що воно на краще повернуло, а насправді… Ви ж знаєте, єврейське щастя як горох при дорозі: хто не йде, той скубне.

Звісно, пані Свідзинська їй не повірила і змогла помститися лише тоді, коли звернула увагу на потемнілі передні зуби любої Мусеньки:

– Приходьте до мого чоловіка. Він допоможе.

Повернулася додому з зіпсованим настроєм. Не треба було пити з Мусею кави.

Пані Зося не повірила власним вухам:

– Ти відмовила баронові через його руки? Він натякав на одруження, а ти відмовлялася, жартувала і глузувала з нього? У нього пітніють долоні – і це єдина вада, через яку ти вчинила так легковажно?

– Матусю, це ж не я, а татусь відмовив Генрихові! Це він заборонив йому до нас приходити, і ви краще за мене знаєте, чому батько так учинив. Йому ніколи не подобався барон. Згадайте, він називав його зарозумілим прусаком. Чому ви звинувачуєте мене?

Магда опустила очі до чашечки чаю. Сьогодні вона не бачила Матея. Не вийшло. І сум за коханим ятрив їй серце. А вечірня розмова з матір’ю зіпсувала настрій ще більше. Чомусь вона завжди заводила неприємні розмови саме за столом.

– Барон тебе в ролі чоловіка не вдовольняв, – вела далі пані Зося, не звертаючи уваги на доньчин стан. – Добре, нехай так. Він поїхав – і сліду не лишилося. Нехай буде по-твоєму, але затям: якщо не за барона, то й ні за кого іншого поки ти заміж не підеш! Сьогодні вранці, коли ти була на уроці, приходив свататися пан Бацевич, і ми з батьком йому відмовили. Насилу ноги соває. Де йому, бідолашному, утримувати родину! Які можуть бути заручини з таким хворобливим чоловіком?

Коли б пані Зося не розглядала тістечка, то побачила б, як зблідла Магда, як ледь стримала в очах сльози, як уперше подивилася на матір з осудом і непокорою, хоч і змовчала. Але в душі все волало: «Ні, матусю, ні, моя любесенька! Я сама оберу собі долю! Може, пан Матей і житиме недовго! Тоді кожна хвилина щораз цінніша! Отже, якнайскоріше треба бути разом! Годі гаяти час! Я не можу без нього жити, і немає в світі такої перешкоди, якої б я не здолала на шляху до нього!»

До їдальні зайшов пан Свідзинський, щойно повернувшись з лікарні, куди його запрошували на консиліум. Він одразу відчув напружену атмосферу. Донька кинулася до нього, зачепила край скатертини, і філіжанка з рештками чаю покотилася по підлозі.

– Тату, це правда? Пан Матей приходив, а ви… Ви його образили! Як ви могли так учинити зі мною? Не питаючи мене, чи хочу я вийти за нього, чи ні?

Батько обняв доньку за плечі, дістав носову хустку й витер сльози, які полилися прозорими струмками, наче прорвало загату болю:

– Люба моя Магдусю, невже ти думаєш, що ми з матір’ю тобі вороги?

– Чим же завинив пан Матей? Ви ж самі казали, що він дуже порядний, розумний і гідний чоловік?

– Я й не відмовляюся від цих слів, але одружуватися йому не слід: його хвороба прогресує, – батько говорив спокійно, буденно, сідаючи до столу й беручи ткану серветку, виделку та ножа. – Навіщо виходити заміж у сімнадцять років. Щоб у вісімнадцять стати вдовою? Ми з Зосею не можемо цього дозволити. Ти ще дитина. Ти закохана, але, повір мені, закоханість – це не кохання. Ти захоплена чоловіком, набагато старшим від тебе, досвідченішим, яскравішим. Не заперечую, що пан Бацевич дуже обдарований, але це не значить, що тобі треба поспішати до вінця.

Він закінчив монолог і взявся до їжі.

– Яке може бути кохання в сімнадцять років, коли ще немає ні досвіду, ні освіти? Невже ти не розумієш, що поєднувати навчання в консерваторії з родинними обов’язками неможливо? – сердито сказала мати, відставила від себе чашку з недопитим охололим чаєм, підвелася, ступила до батька і сперлася руками на спинку його стільця.

Тепер батьки завмерли в монолітній єдності проти легковажної доньки.

– Мені шкода, що сам пан Бацевич цього не розуміє, – вела далі мати, обпікаючи Магду поглядом. – Проте я здатна зрозуміти його егоїзм, його здоровий чоловічий егоїзм. Може, він і сам не усвідомлює небезпеки своєї хвороби. І чи думає він про тебе?

А тато додав:

– Доню, одна річ – поховати нареченого, коханого, а інша – рідного чоловіка. Чи зможеш ти це витримати, пережити? Чоловік і жінка – два тіла, але одна душа.

– Стасю, що ти кажеш! Яка жінка?! Який чоловік?! Магдо, викинь дурниці з голови! Ми ніколи не дозволимо тобі навіть заручитися з чоловіком, який однією ногою стоїть у могилі!

– Мамо, як ви можете таке казати? За що ви зі мною так? – Магда знову розплакалася.

Пан Свідзинський озирнувся на дружину і – не кинувся втішати доньку: дівочі сльози – пусте…

Після вечері дівчина пішла до своєї кімнати, – до своєї улюбленої кімнати з рожевими шовковими портьєрами на вікні, за яким видно стіну й частини даху старовинного костелу, зі звичним коминком у кутку, обкладеним рельєфними кахлями, на яких вигравали знайомі відмалку малюночки. Присіла на ліжко, а у вухах ще лунали останні, незвично злі, слова любої матусі: «Якщо вчиниш по-своєму, ми тебе з батьком проклянемо. Тоді ти нам не дочка!»

Після холодної спартанської вечері Матей Бацевич швиденько прибрав на столі й повернувся до вчорашнього експерименту з вибуховими речовинами.

Задзеленчав дзвоник. Швидко скинувши халата й зачинивши кухонні двері, чоловік попрямував до виходу. Сьогодні він нікого не чекав до себе. Не дай Боже, поліція? Ні, неймовірно.

На порозі стояла його кохана Магда з великою валізою в руках. Вона важко дихала, вибравшись на горище, де й містилася квартира, що її Матей винайняв за смішні гроші в батьків свого колишнього університетського товариша. Розгледівши в темряві припухлі повіки, Матей мовчки взяв валізу й обняв дівчину. Він без слів зрозумів, що це наслідок його невдалого вранішнього сватання.

Опинившись у його маленькій кімнатці, Магда рішуче проказала, наче заприсяглася:

– Додому я не повернуся! Коли батьки проти нашого щастя, коли вони образили тебе вранці, прокляли мене ввечері, то що ми маємо робити тепер?