Щоб змінити тему розмови, вона запитала:

— Тобто ми вже не подаємо колективний позов?

Тед знизав плечима.

— Немає позивача — немає позову!

Пенні злизала мигдалеву підливу з паличок, продовжуючи розмірковувати.

— Але ми й досі можемо подати позов на мої права на патент?

Тед зітхнув. Подивився на неї, стривожено насупивши брови.

— Свідчення під присягою можуть бути для тебе надто принизливими. Бриллштейн не буде відводити удари. Він зажадає дізнатися найдрібніші подробиці кожного випробування, якому ти скорялася.

Бриллштейн. Пенні ненавиділа його. Але знала, що він ухопиться за цю справу. Контора могла б заробити чималі гроші, якби Пенні пощастило відсудити навіть крихту від прибутків Масквеллової імперії сексуальних іграшок.

Тед перевів погляд на величезний кулон із рубіном на її грудях. Той самий сувенір. Щоб поберегти його почуття, слід залишати кулон удома. Пенні вирішила сховати коштовність у банківський сейф, де вже «мешкав» її ковпачок.

Вона нахилилася та почала збирати форми заяв для справи щодо захисту справ споживачів.

— Не варто відступати від колективного позову. — Вона перетягнула заяви гумовою стрічкою та попрямувала до дверей. — Якщо даси мені завтра вихідний, обіцяю, я знайду нам позивачів!

Наступного дня Пенні з дому вирішила йти пішки. Взувшись у черевики від Гуччі, вона жваво рушила П’ятою авеню, тримаючи в руках незручні планшети з затискачами. Кишені її короткого тренчу від Донателли Версаче мало не розривало від кулькових ручок. Під пальто вона вдягнула кумедну мікро-мініспідницю всіх кольорів райдуги від Бетсі Джонсон.

Цвірінькали птахи. Її гладенькі голі ноги пестило ранкове сонце й оцінюючі погляди привабливих чоловіків, які витріщалися на неї. Коли опиняєшся у фокусі такої принадної для твого егоцентризму уваги, важко не відмовитися від своєї місії знайти юридичні факти. Невимовно тепла погода звабила її прогулятися Центральним парком, де неможливо було не помітити зміни в соціальних підвалинах міста.

Зникли легіони кваліфікованих англійських гувернанток, охайних помічниць-іноземок, що прибули зі Швейцарії за програмою «Au Pair», тих тендітних юних помічниць, які наглядали за привілейованими дітьми заможних родин з Манхеттена. Натомість просторами Шип-Медоу блукали, мов дикі койоти, купки замурзаних вуличних хлопчаків. Ще бракувало пасторальному пейзажу стійких робітниць — економічних біженців з країн третього світу, які зазвичай працювали слухняними медсестрами та доглядальницями. Схоже, що в парку залишили кілька інвалідних крісел із людьми похилого віку. Цих безпорадних старих вочевидь кинули напризволяще — вони мали самі давати собі раду на цих бордюрах уздовж паркових стежин. Під бадьорі, прискорені кроки Пенні огортав неприємний душок від наповнених підгузків та приймачів для калу.

Це здавалося божевіллям, але кілька жінок навколо неї були або поодинокими дівчатами-підлітками, або старими, які стікали слиною. Попри надто юних та надто безпорадних, складалося враження, що єдині жінки в парку — усміхнені обличчя на безлічі оголошень, які за одну ніч з’явилися всюди, куди не кинь оком. На стовпах, на зупинках автобусів, на фанерних щитах — усі вертикальні поверхні Великого Яблука були заклеєні фотографіями, на кожній — інша жінка. Біля кожного знімку надпис: «Пішла та не повернулася: кохана дружина», або «Улюблена дочка», або «Ріднесенька матуся». «Дорогоцінна сестра».

«Ви бачили цю жінку? — було надруковано в оголошеннях. — Зникла з…» Далі йшла дата. Усі зникли протягом останніх двох тижнів. Пенні вони нагадали могильні плити, кладовища надгробків, ніби ціле місто перетворилося на жіночий цвинтар. Видовище пригнічувало. Навіть жахало.

Уже почали зловісно пліткувати, що до зникнення жінок якось причетні прилади «Чарівної ти». Базікали, що найперші користувачі усамітнилися й мешкали наче прочани під мостами та в покинутих тунелях метро. Вони залишили родини та кар’єри. Зараз безпритульні, вони залишалися відданими лише новій продукції інтимного піклування.

Пенні розмірковувала про таку вірогідність, коли повз неї пробігли два доглянуті спортсмени. Через неочікувану присутність бігунів, ще й занадто близьку, вона мало не впустила свої планшети. На її погляд — погляд дівчини з Середнього Заходу — їхні шорти занадто щільно прилягали, відверто підкреслюючи надто накачані сідниці та майже нічим не підтримувані чоловічі принади, що постійно підстрибували.

Чудернацьким голосом десятирічної дівчинки один прокоментував іншому:

— Нехай дівчата розважаються!

Його кремезний партнер-бігун відповів:

— І байдуже, якщо взагалі не повернуться! — І парочка помчала геть у хмаринці дорогого одеколону.

Пенні дивилася їм услід, але раптово дівчині перегородили шлях. Перед нею стояв незнайомий чоловік. Його коротка акуратна зачіска розтріпалася, а обидві кінці розв’язаної краватки звисали вздовж пом’ятого піджака. І його плащ, і штани, і сорочка — все виглядало так, наче він у них спав.

— Ви можете мені допомогти? — благав він. На обличчі чорніла щетина. Однією рукою він простягнув блідо-зелений папірець. На лікті іншої в нього звисала ще купа подібних. — Її звуть Бренда, — скиглив він, — моя наречена!

Намагаючись утримати планшети з затискачами, Пенні узяла листок. На ньому наступна усміхнена жінка — фото на документи збільшували й збільшували на копіювальній машині настільки, що найдрібніші деталі стерлися. На дівчині, яка сліпуче всміхалася в камеру, була блузка від Джіл Сандер. Під знімком було надруковано: «Фінансовий директор Об’єднаної хімічної корпорації». Далі йшов номер телефону та прохання: «Якщо хто-небудь бачив цю дівчину, дзвоніть будь-коли, вдень або вночі». Ще нижче надруковано «Винагорода гарантована». Пенні поспіхом сховала оголошення в кишеню, до купи ручок.

Цей неголений незнайомець схопив її за руку. Схопив міцно й боляче. Його пальці спітніли.

— Ти жінка, — розмірковував він. — Ти повинна мені допомогти! — Він ледь не волав. — Як жінка ти маєш подбати про мене! — Він істерично зареготав. Його очі почали жадібно ковзати по її гарному тілу. — Я надто давно не бачив справжньої жінки!

Аби втекти, Пенні була змушена вдарити його черевиком від Гуччі. Загострений носок злучився з чоловічим пахом, Пенні вдалося вирватися. Ще до того, як завдати нищівного удару, вона помітила останню подробицю: обличчя, а саме щоки незнайомця — вони блищали, вологі від сліз. Чоловік плакав.

Перелякана Пенні не наважилася озиратися. Вона мов навіжена кинулася в бік конусоподібної рожевої башти на П’ятій авеню.

Пізніше покупці почали називати рожеву дзеркальну будівлю «Чарівної ти» «Космічним кораблем-носієм». Кожного світанку віддані клієнти юрмилися біля нього. Попри ще зачинені двері, черга засмиканих жінок простягалася на два квартали. Нетерпляче переступаючи з ноги на ногу, вони всі були взуті в однакові потворні, незграбні черевики. Саме так сама Пенні колись чекала під зачиненими дверима «Бонвіт Теллер». Як справжні жінки, вони всі тримали той самий любовний роман про вампірів. Багато принесли у рожевих пакунках обід, на кшталт знаку про те, що вони постійні покупці. Дехто з жінок мав виснажений вигляд: жовтавий колір обличчя, рідке волосся. Вони змусили Пенні згадати, як за останні тижні змарніло красиве обличчя Монік, перетворившись на скальп. А цей жахливий запах немитого тіла, що просочувався з кімнати бідолашної дівчини… Цими днями Монік навіть не брала лікарняний, і Пенні рятувала кар’єру своєї сусідки, вигадуючи виправдання.

Десь посередині черги до жінок чіплявся чоловік середнього віку в футболці з написом «Той, хто виконує бажання». Пенні впізнала футболку, тому що її батько мав таку саму. Немов неотесана печерна людина, цей чоловік тримав жінку за пасмо волосся, намагаючись витягнути її з натовпу до таксі, що чекало біля тротуару. Жінка падала навколішки, використовуючи всю вагу свого тіла, щоб не втратити місце в черзі ранкових покупців.