Мій прийомний тато сидів у підвалі та вносив нюанси до крихітних фігурок німецьких медсестер, сточуючи манікюрною пилкою їхні груди, малюючи бруд під нігтями та замальовуючи чорним зуби, перетворюючи їх таким чином на малолітніх повій. Моя прийомна мама фарбувала тертий кокос, щоб зробити з нього лобкове волосся, або закручувала кінчик кондитерського мішка, щоб нанести прожилки червоних вен на ерекцію з шоколадного тіста.

З мокрого автографного песика тече цівка розчинених чорнил по моєму бокові, нозі, по внутрішній частині руки.

І містер Бакарді каже: «Візьми це». Тримаючи золоте серце біля мого обличчя, він каже: «Зазирни всередину».

У своїх пальцях, липких від цукрової пудри та повидла з пончиків, у складеній човником долоні я все ще тримаю маленьку піґулку, яку дав мені Ден Баньян, від якої мій дрючок має встати, коли буде треба. Жонглюючи букетом троянд, пілюлею для стояка та мокрим псом, я колупаю нігтями золоте серце, поки воно не розкривається. Зсередини на мене дивиться дитина, просто драглистий кавалок шкіри, лисий, зі скривленими губами, зморшкуватий, наче моя секс-лялька. Я. Це немовлятко — я.

Серце все ще тепле від горла містера Бакарді. Слизьке від його дитячої олії.

В іншій половинці серця лежить піґулка.

Просто звичайна малесенька таблетка. Всередині серця.

«Ціаністий калій», — каже містер Бакарді.

Він каже, щоб я заховав її в паперову обгортку моїх квітів.

«Кессі природжена мазохістка, — каже він. — Це найкращий подарунок, який може зробити їй син…»

Навіть не знаю.

Вона цього хоче, каже він. Вона попросила його принести це, навіть дала свій кулон, щоб він міг протягти піґулку тайкома на майданчик.

Містер Бакарді каже: «Скажи, що це від Ірвіна, і вона зрозуміє».

Я питаю його: що за Ірвін?

«Це я, — каже він. — Мене так звали».

Він каже дати це їй, вона помре, і я вийду звідси багатим чуваком. У мене буде досить грошей, мені не буде потрібна родина. Мені не будуть потрібні друзі. Якщо ти достатньо багатий, каже містер Бакарді, тобі не потрібен ніхто.

Дитина всередині, вся в зморшках та горбочках. Гладенька маленька піґулка.

Те, чого Кессі Райт не хотіла, проти того, чого вона хоче.

Те, що вона покинула, проти того, чого вона просить.

Містер Бакарді каже: «Твоя мамка збіса цілеспрямована жінка. Вона хотіла зробити ліпосакцію — я за це заплатив. Вона хотіла імплантанти в цицьки — я заплатив. Стільки бабла за те, щоб відсмоктати жир та запхати пластик».

Фотографія малюка, вона носила її на шиї майже все життя.

Містер Бакарді каже: «Це Кессі хотіла знімати порнушку, щоб утекти з батьківського дому. Це вона попросила мене про якийсь туман, що допоможе їй розслабитися».

Ніс малюка — мій ніс. Пухле підборіддя — моє підборіддя. Заплилі вічка — мої.

Моя мама ковтає цю піґулку, може, тільки прикушує її, і її м’язи паралізує. Вона не може дихати, бо не рухається діафрагма, і її шкіра синіє. Ніякого болю чи крові — вона просто вмирає.

Моя мама просто вмирає. Це наше кіно — останній у світі рекорд групового сексу. Вона — померла героїня, і ми всі потрапляємо до історичних книжок.

«А на додаток, — каже містер Бакарді, — нікому з нас не доведеться встромляти після хворого чувака з ведмедиком». Він каже: «Ти врятуєш не одне життя, малий».

Усе, що мені треба, це сховати ціанід у букеті, вручити квіти їй та сказати, що вони від Ірвінга.

«Ірвіна», — каже містер Бакарді.

Я кажу, що у нас є велика проблема.

Мокрий автографічний собачка — він відбив на моєму боці ім’я Клорис Лічман, тільки навпаки. Поруч із цим відбилося: «Ти для мене — цілий світ», тільки в дзеркальному вигляді.

«Присягаюся, — каже містер Бакарді, — це саме те, чого вона найбільше хоче».

Малюк дивиться вгору на нас обох.

І я кажу, ні. Проблема у світлі, у тьмяному світлі тут, у підвалі. На моїй долоні я не можу відрізнити ціанід від віагри. Що є секс, а що є смерть, я не бачу різниці.

Я питаю, яку піґулку їй давати.

І містер Бакарді нахиляється подивитись, ми обоє дихаємо гарячим, вологим повітрям на мою долоню.

Ренґлер старанно витурює мене геть. Кілька смішків, не довше ніж дві сигаретні затяжки після того, як я еякулював на чарівні груди Кессі Райт, моя сперма ще тепла та розтікається навсібіч, а ренґлер уже пхає мені до рук брунатний пакунок з одягом. Вона каже мені вдягатися. Щодо мене, то я кажу міз Райт, як зворушила мене її гра в ролі наполегливої, непоборної вчительки, яка палко прагне змінити на краще бідних учнів упослідженої міжміської школи. Вона мала натхнення. Справжнє натхнення. Вразливість та рішучість її персонажа — це були найприємніші моменти перегляду «Оргій шкільних джунглів».

Пізніше перевиданих під назвою «Трах і ненависть в Лас-Вегасі».

Пізніше переперевиданих під назвою «Дерти Джона Малковича».

Міз Райт скрикує. Вона справді скрикує від того, що я знаю цей фільм. Що я знаю всі її фільми, від «Нескінченного сяйва чистої задниці» і до «Останнього траху в Парижі».

Її улюблений колір — пурпурово-рожевий. Улюблений аромат — сандалове дерево. Морозиво — французька ваніль. Найбільш ненависна річ: магазини, в яких вас просять на вході здати сумку до камери схову.

Нюхаючи моє волосся, вона скрикує знов.

Ми двоє базікаємо про те, що краще: чистий котон чи полікотонова суміш? Пліткуємо про Кейт Хепборн: вона лесбі чи ні? Міз Райт каже: без сумніву. Скаржимося на наших матерів. Протягом усієї нашої розмови я штрикаю її у вагіну, в руку, між грудьми. В нас така собі дівоча вечірка, ми просто триндимо, триндимо й триндимо, а мій ерегований прутень рухається туди-сюди, туди-сюди.

Ренґлер стоїть біля ліжка, одразу за камерою, та тримає в руці секундомір.

І що б ви думали? Ми з міз Райт тільки-но заводимо мову про улюблені дієти, як ренґлер натискає кнопку на секундомірі та каже: «Час вийшов».

І от я тримаю пакунок з речами, і мене підганяють до відкритих, залитих сонцем дверей. Мої труси все ще плутаються в мене на щиколотках, через що я йду перевальцем, мій член хитається попереду мене, наче тростина сліпця, а в ренґлера вистачає нахабства казати: «Дякуємо, що прийшли…»

За мить до того, як опинитися голим у завулку, зі шкірою, ще гарячою від студійних прожекторів, я зазираю до пакунка та бачу небрендову синтетичну чоловічу футболку-регбі з двома ґудзиками, з цільним комірцем та яскравими смугами, з облямованими рукавами та без щонайменшого натяку на приталений силует, і я зупиняюся.

Це не мій одяг. Так, на пакунку написано 137, мій номер, але мій одяг, взуття, містер Тото — вони все ще там, у гримерці. Ренґлер має провести мене назад. Якщо вона не дасть мені піти назад та оглянути кімнату, кажу я їй, я викликаю поліцію. Мої босі ноги туп-туп-тупцяють по бетону за крок від завулка, я чекаю.

І, дивлячись на годинник, ренґлер каже: «Гаразд». Вона каже: «Чудово». Вона зітхає та каже: «Ідіть назад та огляньте кімнату».

Нагорі, дивлячись униз на кількох акторів, які все ще чекають, я кажу: джентльмени. В одних тільки трусах, кланяючись у пояс, я розкидаю руки та кажу: перед вами вже не ідеальна «шістка» за шкалою Кінзі.

З містером Тото під пахвою, не донісши чипе до рота, юний актор номер 72 запитує: «Вона мертва?»

Містер Бакарді каже: «В чому була задумка?» Він стукає пальцем себе по лобі та каже: «Вони не могли знімати твоє обличчя. Отож ніякої слави».

Щоб розтягти цю мить, я роблю один крок униз. Потім інший. На моніторах Кессі Райт бере за руку глухого та сліпого актора. Вона складає його пальці певним чином та втискає його руку собі в промежину, кажучи: «Вода…» Моя улюблена сцена з «Жінки, що створила секс-диво». За іншим кроком я виграю ще мить. Довга безгучна пауза, поки я ліниво чимчикую бетонною підлогою туди, де стоїть Бакарді. Без жодного слова я киваю молодому чоловіку, щоб узяти в нього містера Тото.