Усе ще мовчки, я всміхаюся та піднімаю руку, щоб відкинути волосся з лоба, стає видно шкіру та напис на ній: «Ви мІй ідоЛ!», зроблений рукою Кессі Райт та підписаний її автографом.

Актору номер 72 я кажу: «Це була її власна ідея». Провівши пальцями по губах, я посилаю повітряний цілунок у напрямку сходів та кажу: «Твоя мати — істинний янгол».

Бакарді, його груди голі, на них нічого нема, він закочує очі. Кулон кудись подівся, і він каже: «Отож, тобі вдалося її трахнути».

Не буду хвалитися, але я впорався так добре, що починаю сумніватися, чи мій бідний дорогий батечко в Оклагомі й справді не був збоченцем, яким себе оголосив.

Актор номер 72 щось тримає в кулаці, кулон із ланцюжком, що бовтається в нього між пальцями. Він дивиться на Бакарді та каже: «Я починаю сумніватися в такому самому питанні».

З висоти сходів ренґлер кричить: «Джентльмени, хвилиночку уваги…»

Ряди пакунків стоять під стіною, мій досі серед них. У кімнаті з моменту мого відходу потемніло ще сильніше. Світло від моніторів довкруж стало менш яскравим.

Актор 72 каже: «Містере Баньян?» Дві таблетки лежать у заглибині його долоні, й він питає: «Яку з цих піґулок ви мені дали для ерекції?»

«Мені потрібні наступні актори…» — кричить ренґлер.

Обидві піґулки здаються однаковими.

«Номер 471… — каже ренґлер. — Номер 268…»

Я змигую. Примружуюсь. Нахиляюсь уперед надто далеко і швидко, стукнувшись обличчям об долоню юнака. «Стій тут», — кажу я. Закривши праве око, я стаю сліпим. Я не бачу лівим оком — ані відкритим, ані закритим. Ну що б ви подумали! Мікроінсульт чи як воно там, про що ренґлер і Бакарді товкмачили без угаву.

Цієї миті, коли я скрутив Бренча Бакарді в баранячий ріг, цієї чарівної сяйливої миті, коли він став моєю підстилкою, я не можу дозволити йому мати рацію. Я непевно тупцяю, поки мої стегна не упираються в край столу з наїдками, не дивлячись сягаю рукою вниз та беру перший-ліпший снек, який ухопили мої пальці. Вкидаю його до рота та починаю жувати. Розслаблено. Незворушно.

Ренґлер каже: «…і номер 72».

Юний актор киває на свою долоню. Він каже: «Швидше, будь ласка. Яку з них мені пити?»

Від долоні хлопця я чую запах сиру чедер, часнику, масла та оцту. І троянд.

Але я не бачу. У кімнаті надто темно. Піґулки надто маленькі.

Снек у моєму роті, в який вгризаються мої зуби, — це згорнутий, новесенький кондом. З любрикантом, якщо судити за смаком, з гіркуватим присмаком сперміцидної змазки. Це слизьке відчуття «K-Y»[31] на моєму язику.

Ренґлер кричить: «Номер 72, ви потрібні нам на майданчику, зараз. Просто зараз».

Бренч Бакарді, всі інші, всі чекають.

Отож… я просто тикаю пальцем. «Ось ця», — кажу я, все ще жуючи, давлячись гірким смаком, створеним, щоб убивати сперму, запобігати життю, і я просто вказую на піґулку. Першу-ліпшу піґулку. Неважливо.

Зігнувшись над міз Райт із хромованим пінцетом у пальцях, я стискаю його гострі кінчики довкола однієї волосинки в брові. Прикусюю язика. Замружую очі, коли висмикую волосок. Міцно беру пінцетом наступний.

Міз Райт, вона навіть не кліпає. Не здригається, не відхиляється від пінцета назад на стільці. Розповідає про декого на ім’я Рудольф Валентино: коли він помер від апендиксу, то дві жінки в Японії стрибнули в жерло діючого вулкана. Цей дрочкофіл Валентино, він був зіркою німого кіно, й коли він помер у 1926 році, дівчина в Лондоні отруїлася, лежачи на купі його фотографій. Лифтер із готелю «Ритц» у Парижі отруївся на ліжку, вкритому такою ж колекцією. У Нью-Йорку дві жінки стали перед Поліклінічним шпиталем, де помер Валентино, та втяли собі вени. На його похованні стотисячний натовп збожеволів та розтрощив вікна на фасаді моргу, розчавлюючи погрібальні вінки та букети.

Якийсь хуєдой на ім'я Руді Валі написав хітову пісню про цього суходрота Валентино. Під назвою «Нова зоря засяяла в небесах».

Щира правда.

Коли її брови стають рівними, я бризкаю зволожуючим лосьйоном на маленький епонж та протираю ним її лоба. Злегка змочую щоки та довкола очей.

Наша команда мастурбаторів, наші шістсот спермофабрик, вони ще вдома, ще сплять, до дзвінка їхніх будильників ще годинка. Сьогодні ще темно, сьогодні ще тільки почалося. Світло вже виставлено. Плівка готова. Камери готові. Нацистські однострої орендовані й висять у своїх чохлах із прозорого пластику. Тут нема нікого, крім мене й міз Райт.

Її очі заплющені, шкіра трохи підтяглася за рухом спонжа, просоченого лосьйоном, міз Райт каже, що служники в похоронному бюро приводять тіло до ладу, наносять макіяж та зачесують волосся з правого боку, бо саме з цього боку люди будуть дивитися на відкриту труну. Гробар миє тіло руками. Обмакує ватні кульки в інсектицид та запихає тобі в носа, щоб туди не залізли комахи. Пальцями відкриває анальний клапан, що випустити заблоковані гази. Встановлює пластикові півкулі, ніби як м'ячик для пінг-понгу, розрізаний надвоє, під твої повіки, щоб очі не розкривалися. Наносить розплавлений віск на губи, щоб не роззявлялися.

Я наношу епонжем основу під макіяж. Розгладжую середній тон довкола її рота. Розтушовую межу під нижньою щелепою.

Сидячи на білому макіяжному стільчику, з паперовим нагрудником, защепнутим довкола шиї, міз Райт каже, що якийсь хуєлап на ім’я Джеф Чендлер у 1961 році знімав фільм «Мародери Меррілла» на Філіппінах, і в нього вискочив диск у хребті. Цей членотяг Чендлер був помітною фігурою, рівня Року Хадсону та Тоні Кертису. Записав хітовий альбом та ще кілька синґлів для «Декка Рекордз». Ліг під ніж на маленьку операцію на тому диску. Лікарі перетнули йому артерію. У нього залили 55 пінт крові, але це мудило-дрочило все одно померло під час зйомок.

Її очі закриті, вії тремтять, брови підняті, щоб нанести тіні, міз Райт каже, що голлівудський хуєтряс Тайрон Пауер перекинувся, помер від серцевого нападу при зйомках бійки на мечах у фільмі «Соломон і Шеба».

Міз Райт каже, що коли Мерилін Монро порішила себе, Х’ю Хефнер купив собі склеп поруч із її, бо хотів провести вічність, лежачи поруч із найвродливішою жінкою всіх часів.

Міз Райт каже, що членосмик Ерик Флемінґ знімав на натурі для свого телесеріалу «Високі джунглі», коли його каное перевернулося посеред Амазонки. Флемінґа понесла течія, а місцеві піраньї завершили справу. Камери все ще крутяться.

Щира правда.

Поки я олівцем підводжу їй очі, міз Райт оповідає, що рукойоба Френка Синатру поховали з пляшкою «Джек Денієлз», пачкою сигарет «Кемел», запальничкою «Зіппо» і десятьма десятицентовими монетками, щоб він міг подзвонити. Коміка Ерні Ковакса закопали ще й з повною кишенею ручних гаванських сигар.

Коли в 1956 році помер спермостріл Бела Лугоші, його поховали в костюмі вампіра. Похорон міг би стати одним із його фільмів про Дракулу, з цими щелепами на мерці в труні. З сатиновим плащем, з усіма понтами.

Волта Діскея ніхто не заморожував. Його кремовано та запечатано в одному склепі з дружиною. Попіл Ґрети Гарбо розвіяли над Швецією. Марлона Брандо розвіяли серед пальм на його приватному острівці в Південному морі. У 1988 році, через чотири роки після смерті, Пітер Лоуфорд був усе ще винен 10 000 баксів за свою могилу в Меморіальному парку Вествуд Вілледж — за два кроки від найвродливішої жінки всіх часів. Тому Лоуфорда виселили та розвіяли його попіл над морем.

Тепер я наношу міз Райт рум’яна. Обводжу ніс по боках темною пудрою. Окреслюю олівцем губи.

Двері, що ведуть у завулок, відчиняються, й кілька членів команди заходять досередини. Викидаючи за спину сигарети. Звукач та оператор, обидва пахнуть димом і холодним повітрям. Повітря в завулку міниться з чорного на темно-сине. Десь далеко відлунює океанський прибій дорожнього руху. Ранкова «година пік».

Поки я фарбую губи міз Райт, вона каже, що якесь дрочко на ім'я Воллес Рейд, «Король Парамаунта», зростом у шість футів три дюйми, помер, намагаючись відбрикатися від морфію в оббитій повстю палаті психіатрички.