«Навіть якщо ви понюхаєте його яйця, — каже мені ренґлер, — не кожна людина здатна відчути запах синильної кислоти».

Ззовні, десь іздалеку та з-понад нас, долинає підвивання сирен, все гучніше, сирени підбираються все ближче.

Ренґлер нахиляється через стіл, підбираючи надкушені кексики. Корки від піци. Розлізлі кленові батончики, з яких начисто злизали глазур.

Сирени прибувають сюди, завиваючи просто за бетонними стінами.

«Якщо ви плануєте залицятися до міз Райт, — каже до мене ренґлер, — то не думайте, що ви просто візьмете та вломитеся до її життя».

Вона нахиляється, щоб підібрати щось із підлоги, хмуриться на свою знахідку, тримаючи її в двох пальцях, і каже: «Якийсь псих жував кондоми?..»

І я знизую плечима та кажу, що всяке в світі буває.

Віддираючи носком туфля комок жуйки, вона розповідає, що їй довелося витратити місяці на те, щоб побачитися з Кессі Райт. Що Кессі згадала про свою дитину, яку віддала на усиновлення, казала, що це найбільша помилка в її житті, щось таке, чого Кессі ніколи не зможе виправити. Знадобилося не надто багато зусиль, щоб зіграти на почутті провини та змусити Кессі зняти цей фільм, аби залишити своїй дитині багатство. Щоб завершити та відчистити бардак сумного, порочного життя Кессі Райт.

Тепер сирени так близько — такі гучні, що ренґлеру доводиться кричати.

Так само змітаючи крихти, відшкрібаючи зі столів липкі сліди цукерок, ренґлер кричить: «Тільки ненависть робить тебе таким терплячим».

Вона каже, що тільки ціле життя, сповнене мук, злості та ненависті може надати тобі наполегливості годинами чекати за рогом, під дощем чи сонцем, тинятися на автобусній зупинці в надії, що там нагодиться Кессі Райт. Щоб помститися.

Сирени різко змовкають, залишаючи нас у тиші, ренґлер, я і актор номер 72 дивимося одне на одного в порожній кімнаті.

І пошепки, але все одно гучно в новоявленій тиші, актор номер 72 каже: «Ти вона».

Актор номер 72 ковтає свою бодягу зі слини та цукру й каже: «Ти та сама загублена дитина Кессі Райт». Каже: «І Кессі навіть не знає».

Зминаючи порожню бляшанку в кулаці, ренґлер каже: «Поправочка…» Посміхається. Вона каже: «На даний момент я та сама… дуже багата… загублена дитина».

Ренґлер, її ніс — це довгий, прямий ніс Бренча Бакарді. Її чорне волосся — його волосся. Її губи — його губи.

Я питаю, як так сталося, що вона стільки знає про ціанід.

І знаєте що, актор номер 72 притьмом кидається до вбиральні відтирати свої яйця.

Може, за одну сигарету до того, як я привела до студії містера Бакарді, нашого замикаючого, міз Райт показує пальцем на склянку з апельсиновим соком. Манить мене пальцем, щоб я принесла їй склянку. Змахує рукою — раз-два-три, — щоб я принесла їй сік швидше.

Склянка з соломинкою, я приношу її. Пригинаю соломинку до її рота.

Міз Райт підгукує мене пальцем, щоб я нахилилася ближче. Так близько, що я чую запах її поту. Бачу сиві корені її білявого волосся. В один подих чую сморід загуслої сперми, схожий на запах відпливу. Її губи не зважають на соломинку, вони промовляють: «Я знаю». Вони шепочуть: «Я знала з тієї миті, коли ми зустрілися в кав’ярні». Тихо, ніби співає колискову, міз Райт каже: «Я трохи не закричала, так ти була схожа на мене…»

Щира правда.

Крутячи головою туди-сюди, тікаючи від трубочки, міз Райт розтягає в посмішку свою помаду: «Цитуючи того останнього молодого чоловіка… Я хотіла дати тобі нове життя».

Вона каже, що Ричард Бертон трохи не загинув, знімаючи в Мексиці «Ніч ігуани» з Авою Гарднер. У розпалі третьої дії Бертон мав перерізати мотузку, на якій була прив'язана жива ігуана, та дати їй утекти до джунглів. Звісно, він перерізав, але проблема була в тому, що ігуана провела довгі тижні з вічно п’яними Авою, Ричардом і Джоном Х’юстоном. Ящірка нікуди не побігла. Щоб зняти сцену як годиться, до ігуани підключили струм, і в ту мить, коли Бертон звільняв її, стукнули її 110-ма вольтами.

Біда була в тому, що Ричард Бертон усе ще торкався ігуани. Він узяв на себе весь заряд крізь ящірку й трохи не помер від електричного удару. Один із найвідоміших акторів світу й повзуча, луската, холоднокровна рептилія, засмажені ледь не до смерті одним і тим же ударом електричного струму.

Щира правда.

На цьому міз Райт посміхається: «Приємно тобі витратити всі ці гроші зі страховки…»

І перш ніж вона вимовить ще слово, я встромляю пластикову трубочку ій у рота. Просуваю її аж до задньої стінки горла. Затикаю відьмі рота, щоб вона змовкла.

Дівчина з секундоміром ставить свою ліву ногу, потім праву, потім ліву по сходинках униз, прикривши рота обома долонями. Притискає їх обидві міцно, ніби хоче утримати щось усередині. Її очі жахливо розширилися та забули, що треба кліпати; такі сухі, що зовсім не блищать, хіба трішечки, як блищить скло. Скло в її секундомірі. Її пальці притискаються, аж шкіра стає білою, вся кров відлинула від її пальців та обличчя, поки вона йде, лівою-правою, за кожною ногою дедалі нижче.

Навіть не знаю.

Щоразу, коли вам доводиться бачити, як хтось помирає, помирає насправжки, згадайте вигляд оргазму в кінці порнухи. Їхні роти хапають хоч іще один ковток повітря. Їхні шиї покручені від вен і натягнутих струн м’язів, розписані ними, наче павутиною, їхні підборіддя рухаються, вишкірені щелепи вгризаються в повітря. Шкіра на щоках натяглася, загортаючи губи, відтягаючи назад вуха, перетворюючи очі на щілинки, поки передні зуби силуються відкусити ще один найбільший шматок життя.

Подивіться «Третю світову повію», і ви побачите, чому деякі люди кажуть, що сцена смерті — це просто ще одна сцена кінчання.

Дівчина з секундоміром спускається до підвалу та зупиняється. Вона здирає рожеву шкіру зі своїх рук, потім здирає блакитну — вивернуті навиворіт гумові рукавички — та кидає їх на підлогу, де вони простираються, пласкі та неживі, мов надувна секс-лялька. Руки дівчини ковзають вгору, щоб закрити її обличчя. Шкіра на її руках здається старою від зморшок, просоленою довгим упріванням у рукавичках. Її плечі підіймаються, зігнутий хребет випростується, коли вона глибоко вдихає запах сечі, дитячої олії та власного поту. Видих вилітає з її рота рваними поштовхами, струшуючи всім її тілом.

Я дивлюся на неї зі своїми розтертими начервоно яйцями. Мої труси мокрі від води з мийниці. Я бездомний. Сирота. Нужденний та безробітний.

Ден Баньян, він дивиться. Не прямо на дівчину, а повертаючи вухо в той бік, де вона плаче, тепер уже справді плаче, її пальці придушують її подихи, її лице зарито в долоні. Номер 137 питає: «Кессі мертва?»

Змерзлий та нужденний, осиротілий та розтертий до живого м’яса, я відклеюю ліву, праву, ліву, праву ступню, липкими кроками підходячи до дівчини, і зупиняюся поруч. Стоячи в самих лише мокрих трусняках, я обіймаю її рукою за плечі, на яких здригаються петлі її в’язаного светра. Я охоплюю її і другою рукою, аж поки вона приймає мої обійми. Поки дівчина з секундоміром перестає тремтіти. Звісивши підборіддя через її плече, міцно притиснувши її голову до своїх грудей, я дивлюся вниз та бачу номер на своїй руці.

Однією долонею погладжуючи її по волоссю, я кажу: «Насправді мене звуть не номер 72…»

Навіть не знаю.

Мертві лусочки з її голови, прилипаючи до моєї руки, сипляться на підлогу. Дівчина з секундоміром зовсім розклеюється. Я нюхаю свої пальці та кажу, що мені подобається запах її шампуню. Я кажу, що вона, принаймні, знає, хто її справжня мама. Від її секундоміра, що упирається мені в пупок, холодно. Тримаючи її, аж поки вона не починає просто рівно дихати, я питаю, як її звуть.

І дівчина трохи відступає. Срібний хрестик, який я ношу на шиї, він прилип до її щоки та висить там, втиснений у шкіру. Вона відступає, і золотий ланцюжок мого хрестика провисає між нами, з’єднуючи її та мене. Ще один подих — і хрестик відклеюється, падає мені на груди, залишивши на її щоці вм'ятий червоний обрис.