Слова рівномірно падали в коло світла, а я сидів за цим колом і знав, що звідти неможливо розрізнити моїх очей. Проте мені добре було видно очі, яким не потрібно ховатися за колом світла, і заздрити їм можна скільки влізе.

— У сорок восьмому, коли цісар проголосить амністію для політичних в’язнів, з тюрми вийдуть лише мій дід Генріх і його мати. Мій прадід за цей час повіситься в камері, щоб уникнути зізнання під палками, а дівчата від жахливих умов проживання помруть у застінках. Тато якось їздив потім до Кракова, але повернувся сам не свій… А на всі питання говорив: зачекай до повноліття, тоді будеш знати і робити все, що вважатимеш за потрібне. Тому я навіть архів його не чіпав, чекав до повноліття… Якби він мені хоч щось розповів! Ми мало з ким приятелювали, мама займалася домом, тато — продажем збіжжя, а я понад усе любив сидіти в нашій бібліотеці… Хоча ні, був один чоловік, був, отой помічник управителя друкарні Михайло, про якого намісник казав, що він начебто викрав мого брата. Дивно, але батько згадував про нього, як про найкращого свого друга… Але і він загинув. Давно.

Завжди сідайте за колом світла. Особливо, якщо погано володієте собою. І здригаєтеся від найневинніших слів.

— Усі померли або не хочуть мене знати. Я один залишився… Але, Мар’яне, невже ти вважаєш, що я пішов би зараз до когось із них з простягнутою рукою: прихистіть мене, Бога ради, мені, бачте, нема де жити. А чого раптом? Ну, знаєте, я син убивці!

Вогонь зметнувся золотим розсипом іскор і обпік темноту. Але та, не гаючись, відомстила, викравши кинуте в неї пекуче золото. Іскри канули в нікуди.

— О, я вже бачу, як мої сусіди з усім своїм виводком зберуться завтра на прогулянку біля мого дому. Та вони шиї собі позвертають! Дивіться, дивіться, це ведуть бувшого дідича Накваші, і ніякий він не пан Губицький, пам’ятаєте, гоголем ходив, знати нас не хотів, а тепер плететься, як підбитий пес. У землю дивиться, а земля не його — крадена! Треба буде розказати знайомим, якого ми мали сусіда…

Ох уже ці дворяни! Їх роблять убогими, а вони скиглять над зганьбленою честю.

— Зв’яжися з адвокатами. Усе це тільки їхні припущення.

— Які адвокати? Я говорю про завтрашній день. Що я буду робити завтра, Мар’яне?! Челядь за моєю спиною буде змішувати імена батька і матері з брудом, а я навіть не матиму права їх захистити! А мій опікун? Та він першим потре руки від задоволення… Що я скажу їм усім завтра? Що мій тато був одним з найдостойніших мужів на світі? А моя мати — найшляхетнішою у світі жінкою?

Із цими останніми твердженнями я міг би посперечатися, але хто тут мене питав?

— Та вони мене засміють! Ні, я не подарую їм такого задоволення. Я не стану посміховиськом для публіки… Я знаю, що мені робити.

Він замовк, а темнота подивилася на мене підступно і холодно. Якимось незбагненним чином збувалося все, чого я хотів.

— Мені просто зараз розчулитися чи почекати до завтра?

— Завтра не буде.

— Чудово. Як говорив один мій знайомий: цвинтар без тебе був би порожній.

— Це краще, ніж безчестя!

А що я казав!

— Послухай, Яне, — раптом почав я, — життя не закінчується, коли приходить біль. Життя закінчується, коли ніщо вже не болить.

— Ти не зупиниш мене, Мар’яне. Але, бачить Бог, я вдячний тобі. Хоча б за те, що ти намагаєшся це зробити.

Я й сам не припускав, що буду коли-небудь сидіти перед каміном і відговорювати Яна Губицького, сина Анджея Губицького, пустити собі кулю в скроню.

— Ніколи не відмовляю людей від дурниць. Невдячна це справа, — спокійненько так промовив я. А чого хвилюватися?

Януш так не вважав. Він відкрив рот, закрив його, знову відкрив і нарешті вичавив із себе:

— І що?..

— Допустимо, знайдеться спосіб утерти їм усім та їхнім виводкам носи, та так, що в них очі на лоба полізуть, бо ніхто не чекатиме від тебе такого?

— Як-кий спосіб? — уривчасто мовив Янек, а очі просто засемафорили. Ой, не слухай мене, пане, не слухай…

— Усі панянки тоді повмлівають, пліткарки вкусять себе за язики, а слабкі на голову попадають штабелями від думки, що якби вони вчасно з тобою не пересварились…

— Не тягни! — зарепетував він, налетівши, як вихор, і майже перекинувши мене на бідного ведмедя. Як легко вийшло його обробити! Як важко!

— Ого!

— Мар’яне! — буквально завив він, потрясаючи мною, мов мішком золота.

— Я казав — допустимо!

— Ну я ж по очах бачу, ти щось придумав!

А що ти ще бачиш, ясновидцю ти наш?

Стрімким перекатом через ліве стегно я поклав його на обидві лопатки і він, лежачи на обох своїх лопатках, спопелив мене найлютішим зі своїх поглядів. Таким і соломинку не підпалити.

— Ну-ну, подригайся трішки, Яне Губицький.

— Ти… ти свинопас!

— Від такого ж чую.

— Ти — гірше! Ти вічно скрипуча петля на дверях у стайні!

— Петлю можна змазати, а дурню — чи камінь у голову, чи каменем у голову — один кінець.

— Ти на що натякаєш, буркотлива калошо? По-твоєму, ти розумніший від мене?

Я відпустив його. Злякано. Різко. Майже зло.

— Ти що, образився? — припіднявшись, здивувався Ян.

Я відпустив його й тепер стояв над поверженим супротивником і пропонував дияволові душу за те, щоб повернути час назад. Та диявол тільки усміхався: моя душа давно вже належала йому. Безоплатно. Безповоротно.

— Пробач, — сказав, обтрушуючись, Януш.

Оглушливий тріск полін розстріляв тишу. Здається, у мене підкосилися коліна, інакше чому я враз опинився на ведмежій шкурі перед каміном? Перед вогнем.

Гори, полум’я! Ти всюди однакове — у кнайпі Фонся і в палаці Губицьких. Ти урівнюєш всіх і вся, не питаючи заслуг і родоводів. Ти існуєш для всіх, мов Бог. Але навіть тобі, Богові, ніколи не урівняти Мар’яна Добрянського і Януша Губицького, навіть якщо всі землі і титули останнього передати першому. Тому що ти — лише Бог.

— Можна зробити так, що цей дім не дістанеться більше нікому.

Він зовсім недовго мізкував, цей пуцьвірінок із повадками генерала. Він не зойкнув, не накричав на мене, не сховав обличчя в долонях. Він відповів майже не чужим голосом:

— Ти правий. Це вихід.

І ніч жахнулася. І відсахнулася від здійнятого до зірок вогню, від ридань каміння і стогонів шкла, від негідника, що знищував те, чого не творив. Ви коли-небудь пробували підпалити дім? Не пробуйте. Це — як зойк дитини, приреченої вами на голодну смерть. Як прокляття жінки, побитої вами до непритомності. Як стогін старця, кинутого вами на розтерзання вовчій зграї.

Я ходив з кімнати до кімнати і торкався скіпкою легкозаймистих речей — і вони слухняно спалахували, віддаючи себе в жертву… чому?

Я все чекав, що ось-ось увірветься володар і вб’є мене за те, що я витворяю. І врятує свій палац.

Але він десь барився, і я, щедро роздаючи на всі сторони загибель, брів далі й далі, і всі пожежі, що коли-небудь відгоріли на землі, поставали переді мною жорстокою загравою. А ті, яким іще судилося відпалати, наступали мені на п’яти.

Це сталося на правому фланзі, не пам’ятаю біля яких дверей. Я простягнув руку до клямки, але двері так і залишилися зачиненими. Притулившись чолом до шорсткої стіни, я повільно сповз униз, а наді мною перехрещувалися шляхи між цим та тим світом — вогненні, палаючі шляхи. І я бачив грішників і праведників, і себе в центрі перехрестя… І я вже знав, якою дорогою піду і що мені пригадають у кінці шляху.

Тільки страх за моє життя пересилить жах Януша перед скоєним, тільки пошуки Мар’яна Добрянського зупинять його перед сходженням на вогнище, у якому знемагав його дім. Він знайде мене, скорченого, біля кабінету свого батька, який я так і не зможу підпалити, і вгледить у цьому якийсь там знак, він розштовхає мене і, напівп’яного, потягне до виходу, повз божеволілих слуг, духмяних троянд, непотрібної огорожі. Він дотягне мене до узлісся і тільки тут знесилено впаде поруч зі своєю ношею. Він не з’їде з глузду лише тому, що вирішить, нібито я з’їхав з глузду, а двійко божевільних — це ж так смішно!