Краківське передмістя нагло мовчало просто нам у вуха. Я довго крутив головою, слухав, нюхав, пробував на зуб, але нічого не міг второпати.

— Уже все? — дещо розчаровано протягнув Янек.

— Зле, — кинув я у відповідь.

— Що зле?

— Що добре.

— А що добре?

Я сплюнув.

— Прикмета є: коли дуже зле, то має бути добре, а коли добре, то чекай лиха.

— Ага. — Янек копнув носком землю. — А котів ти теж боїшся?

— Яких котів?

— Чорних.

Я вчасно запримітив глум у його голосі:

— Ні, я їх чавлю.

— Як?!

— Чобітьми.

— Серйозно?

— Не віриш?

Він знову копнув землю Краківського передмістя.

— Я бачив, як ти з кіньми поводишся. Не вірю. Не можеш ти образити твар ані чорну, ані білу.

Крук круку, кажуть, око не виколе…

— Пішли.

— Куди? Добре, мовчу.

Хвилину по тому.

— А що в тих ящиках було?

Ще хвилина.

— Вони ні слова тобі не сказали, ні одні, ні другі, а якщо це не вони були?

«Добре, мовчу» у нього означало «Почекай, я придумаю ще одне запитання».

«Зле» прийшло, коли я майже перестав його чекати, а ми майже спустилися до вулиці Костельної[60]…

— Сюди, — я повернув назад на Сніжну вулицю.

— Ти когось там побачив?

— А тепер сюди.

Найкраще було пройти через Шкарпи[61] до Театинської[62]…

— Тут якийсь монастир?

…а нею — до найближчих дерев довкола Високого Замку…

— О, і звідти кроки… Мар’яне, це за нами?

— Звертаємо.

…Тоді через Куркову і садок Тита — до Лоншанівки[63]…

— Побігли. Тільки тихо.

Короткий провулок Сави[64] ми пройшли на одному подиху.

…а звідти рукою подати до Знесіння, де можна перечекати не одну хатранку[65], бо «татари»[66] точно нас не видадуть…

Але «зле» на те і «зле», щоб не відставати.

Я підняв кілька камінців і жбурнув їх далеко поперед себе, а сам потяг Янека вбік, у тінь казарм піхотного полку Франциска Йосифа, що на Францисканській[67] площі.

Двоє чоловіків пробігли повз нас Курковою, і в світлі гасових ліхтарів на їхніх грудях блиснули бляхи у вигляді півмісяця — службові відзнаки поліційних рядових…

Шлях на Куркову тепер теж був закритий. За пару кроків вони зрозуміють, що припустилися помилки і повернуть назад, за нами.

Був іще один шлях — навпростець через монастирський сад і город школи глухонімих просто на Личаківську вулицю, але мені раптом здалося, що менти вже причаїлися в темряві там, біля монастиря, і тільки чекають нашої з’яви.

Повз стіну казарм, пригинаючись, ми обійшли невеликий мурований будиночок на перетині Кармелітської[68] із Францисканською і так само в темряві посунули далі. Я вагався лише мить. Із двох кляшторів, які колись добряче повоювали між собою, я надав перевагу францисканцям, бо кармеліти знаходилися надто вже небезпечно близько до палацу Намісництва, хоча так направду, то особливої різниці між ними я не бачив. Маю на увазі — між орденами, а не вулицями. Ні там, ні там я не був би сумлінним монахом…

Лише один ліхтар горів на цій вулиці, відкидаючи зловісні тіні від розбурханих вітром дерев…

— Ти впевнений, що нам туди?.. — шепотом поставив під сумнів мій вибір Ян, але кроку не уповільнив. Розумів, що патрульні будь-якої миті можуть повернутися.

В обійсті Коморовських загавкав пес. Вулиця Францисканська опускалася круто вниз до Личаківської. Бог ордену францисканців мав би нас тут оберегти…

Я не витримав і озирнувся. Хрест на монастирській будівлі угорі за нами здавався чорним на фоні підсвічених місяцем хмар. Пес загавкав сильніше. Вулиця звернула праворуч. Я вже побачив при її кінці пишну садибу мебельника Смутного… і сплюнув.

Дуло карабіна за природою своєю нічого не повинно виражати, але ви спробуйте, націльте його на себе — й одразу побачите вовчий оскал.

Він передбачив наші наміри і, замість того щоб доганяти, просто зачекав на нас тут, у брамі довгої двоповерхової кам’яниці. Мабуть, бог ордену кармелітів нам не пробачив…

— До стіни! Руки! Жодного нехорошого руху! Попереджаю: я попереджати не буду.

Ми послухалися. Дуло карабіна не любить неслухняних.

— Зброю — на бочку! Без жартів!

Офіцер військово-поліційної сторожі. Звання я не зміг розібрати, але те, що він чекав саме на нас, видно було навіть у тьмяному світлі єдиного тут гасового ліхтаря…

— А ти?

— А в мене нема, — розсмішив нас з офіцером Янек.

— Зовсім-зовсім?

Янек із піднятими руками швидко-швидко замотав рудою головою. Смішніше не буває.

— Зараз перевіримо…

Даремно ти, офіцере, цієї нічки вийшов на це перехрестя. Хіба тобі мамка з татком не казали, що Личаків — ну дуже небезпечне місце для нічних прогулянок?

Простий патрульний ніколи б сміятися тут не став. І не поліз би навіть з укороченим дулом карабіна обшук улаштовувати. Він би спочатку печінки нам відбив. Про всяк випадок. І був би правий.

Змах. Ніж. Зойк. Кров. І хрускіт підкошених колін. Капітан — побачив я нарешті нашивки.

— Ми… ми вбили його?

Ми? От потіха, так потіха!

— Ні, він сам себе вбив… — крізь зуби видихнув я, раптом ясно усвідомивши, що сьогодні переді мною, наче керовані якимись вищими силами, один за одним закрилися всі можливі шляхи втечі. А я увесь цей час гадав, що сам володію ситуацією і можу з цими силами впоратися…

Дурний, а досі не в божевільні…

Куди б ми зараз не пішли, усюди на нас уже могли чекати. Унизу на Личаківській був відкритий недавно поліційний постерунок, а від Куркової могла щомиті підоспіти підмога. Занадто близько ми від центру, занадто далеко від своїх.

Так чи інакше, а бачити нас тут над тілом не мав ніхто.

Я підвівся і рушив назад. Без жодного плану в голові. Розуміючи одне: на місці залишатися нам не можна. Ніяк не можна.

За мною пішов Янек, але якось слабко пішов, безсильно. Грецька орієнтальна церква дивилася на нас, єретиків, як на прокажених. Костел францисканців наближався сірим кам’яним смоком[69] без вікон і дверей…

— Я веду себе, як дитина? — винувато усміхнувся Ян за пару кроків.

Ні, мій супутнику, ти ведеш себе, як мудрець, котрий відає речі, недоступні мені, нерозумному.

— Я не можу залишити його… там… самого. Я… мушу подивитися… що там з ним…

Голос був слабким, але покажіть мені силача, який змусить цей голос відмовитися від сказаного. Довелося зупинитися. «Навіщо?» — міг запитати його я, але питання в нашій з ним історії мало значили. Лише відповіді.

Секунду нас розділяло п’ять кроків. Як п’ять пострілів. Чи п’ять ударів ножем.

Неясний силует по той бік провалля постояв, переступив з ноги на ногу і побіг назад.

Я міг спитати «Навіщо?», але з якогось часу підозрював, що він знає відповіді. Усі відповіді. Тому ніколи не боїться питати.

Гулке відлуння бігло разом з ним по карнизах, балконах, флюгерах. По чорних хрестах мого міста.

А по цей бік провалля було тихо. Поки я не стрибнув у нього і не догнав бігуна.

Капітан лежав там, де ми його залишили, біля ринви, долілиць, напівскоцюрбившись, примнувши праву руку, а ліву відкинувши вбік. Людина як людина, підвипила, лягла відпочити, нам би пройти повз, як належиться порядним громадянам, і забути, що від людини цієї з-під лиця по камінню розтікається темна густа калюжа. І ні з чим не зрівняний запах. Видно, він встиг затиснути кулаком рану, бо коли ми рухнули його, назовні пішла порціями свіжа кров.