Харрі хутко вискочив із басейну, натягнув штани й оглянувся навколо, марно намагаючись знайти хоч якийсь предмет замість зброї. Схопивши сачок, притулений до стіни, він одним махом здолав кілька метрів до ліфта й натиснув на кнопку виклику. Двері ліфта відкрилися, Харрі влетів усередину й відразу відчув слабкий запах карі. На мить він відключився, а коли отямився, то вже лежав на спині, на холодній кам’яній підлозі. Удар прийшовся прямо йому в чоло. Над ним схилилася чиясь туша, і відразу стало ясно, що шанси не на його користь. Харрі вдарив супротивника по колінах сачком із басейну, але легкий алюміній не заподіяв громилі особливої шкоди. Харрі вдалося увернутися, і він піднявся на коліна, однак черговий удар прийшовся в плече, так що він ледь не закрутився вовчком. Заболіла спина, зате підскочив адреналін, і Харрі, знову піднявшись, заревів від болю. При світлі з розкритого ліфта він розгледів кіску, що танцювала на голеній голові, і занесений кулак, що влучив йому прямо в око, так що він відлетів назад до басейну. Туша рвонулася слідом за ним, і Харрі зробив фінт лівою рукою, а потім урізав правою туди, де мало бути обличчя ворога. Здавалося, він ударив по граніту, і болючіше було йому самому. Харрі відскочив, відхиливши голову вбік; кулак пронісся мимо, і всередині похололо від страху. Харрі намацав свій ремінь, наручники, відстебнув їх і просунув пальці усередину. Чекаючи, поки тіло буде до нього ближче, він розрахував, щоб не отримати аперкот, і пригнув голову. А потім розвернувся всім корпусом й у шаленстві розпачу двинув кісточками пальців, захищеними наручниками, просто в темряву, де мали бути плоть і кістки ворога. Потім урізав знову й відчув, як залізо прорвало шкіру. По його пальцях заструменіла тепла кров: так і не зрозумівши, його це кров чи супротивника, він підняв кулак, щоб ударити ще раз, відчуваючи жах від того, що ворог як і раніше тримається на ногах. І тут почув неголосний хрипкий сміх. Йому на голову обрушився повновагий бетон, темрява навколо зробилася ще чорнішою, і не стало ні гори, ні долу.

Отямився Харрі у воді, мимоволі вдихнув, і тієї ж миті його потягло на дно. Він спробував розібратися, у чому справа, але це йому не вдалося. Вода підсилила металевий гуркіт, а рука, що тримала його, раптом послабилась. Він відкрив очі, все навколо стало бірюзовим, ноги його намацали плитку басейну. Відіпхнувшись, Харрі почав було підніматися на поверхню, але ривок за зап’ястя підтвердив те, про що мозок уже догадався, але відмовлявся визнати. Що він повинен потонути. І що Ву прикував його до зливу на дні басейну його ж власними наручниками.

Харрі глянув наверх. Крізь воду пробивалося місячне світло. Він витягнув вільну руку, і вона виявилася над водою. Чорт, глибина басейну в цьому місці всього метр! Харрі підвівся на ноги й спробував випрямитися: залізо наручників урізалося в кістку великого пальця, але все одно не вистачало двадцяти сантиметрів, щоб висунути голову на поверхню. Він помітив, як чиясь тінь віддаляється геть. Прокляття! Тільки без паніки, подумав він. Паніка зжирає занадто багато кисню.

Він знову опустився на дно й обмацав пальцями стічні ґрати. Вони були сталеві, міцно кріпилися до дна й навіть не зрушилися з місця, коли Харрі схопився за них обома руками, пробуючи підняти. Як довго він зможе не дихати? Хвилину? Дві? Він уже відчував біль у м’язах, у скронях застукало, перед очима затанцювали червоні зірки. Тоді він знову спробував рвонутися вгору, прекрасно усвідомлюючи, що фізична напруга тільки позбавить його кисню. У роті пересихало від страху, мозок божевільно уявляв нестачу пального, нестачу води. Харрі знав, що це з області галюцинацій. Промайнула абсурдна думка: якщо випити якомога більше води з басейну, то, може, її рівень понизиться саме настільки, щоб йому висунутися на поверхню. Він ударив вільною рукою по бортику, розуміючи, що все одно ніхто не почує. Тут, під водою, панує тиша, але нагорі реве своїм віковим ревінням Бангкок, заглушаючи все навколо. А якщо хтось і почує, що з того? Єдине, чим зможуть йому допомогти, — це бути присутнім при його загибелі. Голову заливало болісним жаром, і Харрі вже приготувався спробувати зробити те, що рано чи пізно роблять усі потопельники: вдихнути воду. І тут вільна рука несподівано намацала метал. Це ж сачок! Він преспокійно лежав край басейну. Харрі схопив його й потяг до себе. Руна дуділа в нього, як у діджеріду. Виходить, є дірка. А отже, буде повітря. Харрі затис губами кінець алюмінієвої трубки й вдихнув. У рот потрапила вода, він ковтнув і ледве не захлинувся, відчувши на язиці дохлих комах, але потім ще сильніше вчепився зубами в трубку, борючись із рефлекторним кашлем. Чому кисень називається киснем? Адже він не кислий, а солодкий, а повітря в Бангкоку солодше за мед. Харрі втяг у себе якесь дрібне сміття й алюмінієву крихту, що встряла в горло, але навіть не звернув на це уваги. Просто із силою вдихав і видихав повітря, як учасник марафону.

Мозок знову запрацював. І Харрі зрозумів, що лише отримав відстрочку. Кисень, що надходив у його кров, перетворювався на вуглекислий газ, щось подібне до вихлопних газів тіла, а трубка сачка була занадто довгою, щоб повністю звільнитися від них. Таким чином, він знову й знову вдихав те ж саме повітря, і помалу частка кисню зменшувалася, а частка смертельного СO₂ дедалі збільшувалася. Це називається гіпер-капнією, і незабаром він від неї загине. Гірше за все, що він так часто дихає, через це процес тільки прискорюється. За якийсь час виникне сонливість, мозок перестане контролювати подих, він ставатиме усе рідшим і рідшим, поки зовсім не завмре.

«Помру на самоті», — подумав Харрі. Прикутий ланцюгом. Як слони на річковій баржі. Слони! І він щосили протрубив у трубку сачка.

Анне Верк жила в Бангкоку вже три роки. Її чоловік очолював представництво «Шелл» у Таїланді, вони були бездітні, не дуже щасливі, але сподівалися витерпіти разом ще кілька років. Потім Анне планувала повернутися до Нідерландів, закінчити навчання й підшукати собі нового чоловіка. Просто заради проформи вона подала заявку на місце викладача в «Емпайр» і, дивна річ, отримала цю роботу. Некомерційна організація «Емпайр» ставила собі за мету дати повіям Бангкока безкоштовну освіту, насамперед допомогти їм вивчити англійську мову. Анне Верк навчала дівчат фраз, які потім могли їм придатися в барах. Тому вони й приходили на її уроки. Сиділи за партами, якось дивно усміхалися, коли вона просила їх повторювати за нею англійською: «Чи можу я запалити для вас цю сигарету, сер?» Або: «Я дівчина, а ви дуже симпатичний, сер. Ви почастуєте мене коктейлем?»

У цей день одна з дівчат прийшла в новій червоній сукні, якою явно пишалася, і, затинаючись, розповіла класові англійською, що придбала її в універмазі «Робертсон». Важко було навіть уявити собі, що ці ж дівчата займаються проституцією в якомусь із районів Бангкока.

Як і більшість голландців, Анне Верк прекрасно говорила англійською мовою і раз на тиждень, увечері, давала уроки й іншим викладачам «Емпайр». Сьогодні, повертаючись додому, вона піднялася ліфтом на п'ятий поверх. Вечір видався довгий, багато сперечалися про різні методи викладання, і вона мріяла скоріше дістатися свого помешкання у двісті квадратних метрів і скинути нарешті взуття, як раптом почула дивні приглушені звуки. Спершу вона вирішила, що звуки доносяться з річки, але потім зрозуміла, що це в басейні. Знайшовши вимикач, вона була там уже за кілька секунд і побачила на дні людину із сачком, що стирчав із води. І відразу кинулася бігти.

Харрі помітив, що вмикали світло, і побачив фігуру на краю басейну. Наступної миті фігура зникла. Схоже, це була жінка. Напевно, злякалася. Харрі відчув перші ознаки гіпер-капнії. У теорії цей процес мав бути навіть приємним, немов занурення в наркоз, але він відчував самий тільки страх, що крижаною водою розливався у м’язах. Він спробував зосередитися, спокійно, рівномірно дихати, — міркувати знову стало важко.