— Ніхто не помре! — тим часом намагався упевнити клієнта Фелікс. — Ти поїдеш з нами, на тебе чекає звичайне дізнання і суд…

— До дупи ваш суд! — заголосив злочинець. — Ви ж знаєте, виродки, я не протягну й тижня у вашій катівні! Дайте пройти — інакше… капці цій чарівній дівчинці! Ну? Геть з дороги!

— Не смикайся, Шацький, — пролунав неподалік знайомий голос. — Тобі однаково звідси не вийти.

Лука здригнувся — виявляється, окрім них чотирьох у темряві попід стінами ховався і п’ятий, котрий досі ані подихом не дав знати про свою присутність. Проквестор Горган, хто ж іще.

— О, Горгона! — не знати чому зрадів зловмисник. — На тебе я й чекав! Ану ходи сюди! Давай-давай, як не хочеш спричинити наглу смерть іще однієї красуні! Тільки, дивись, без зброї! Ходи, поговоримо!

Тінь ворухнулась, і проквестор ступив у смугу світла, тримаючи порожні долоні на видноті.

— Ну… ну, давай ще… — азартно шипів Мар’ян у Луки над вухом, тримаючи злочинця на прицілі. Глянувши вздовж уявної лінії, Лука збагнув, що той намагається поцілити в inferi, не зачепивши заручницю. Зараз це було неможливо — Шацький тримав її просто перед собою, але, відволікшись на проквестора, він повернувся трохи вбік. Іще трохи, і можна було б стріляти. Інструкція «брати живим» уже нібито припинила бути актуальною.

— Ну, приві-іт, Горгоно, — провадив далі зловмисник, відступаючи аби краще бачити свого візаві; Мар’ян затримав подих, проте той, ніби здогадавшись про небезпеку, поспішив затулитися безтямною жінкою. — Ти знаєш, про що я зараз мрію? Не втекти звідси, ні… Та і що мені з такого життя? Ні… я хочу забрати з собою до пекла одного з вас, і бажано — особисто тебе, друзяко. Бачиш, як добре, що зазирнув.

— Браво, Шацький. Мені дуже страшно, — спокійно відказав Горган.

Тоді, відштовхнувши жінку, inferi випростав руку зі зброєю, швидко скеровуючи її на супротивника. Той не зрушив з місця, хіба різко ворухнув рукою, цвигнувши нею, неначе батогом.

Блимнув відбиток світла на металі. Пролунав постріл.

Пасучи поглядом проквестора, Лука не зразу збагнув, що ж насправді відбулося. Горган встиг-таки вистрілити з пістолета, який невідь-як опинився в його долоні. Так чи інак, але він поцілив. І зловмисника не стало.

Не стало — у значенні прямому й вичерпному. Сяйнувши болючим світлом у червоній лінзі, inferi взявся чорною золою, яка відразу ж сипнула врізнобіч, влягаючись на долівку клаптями гарячого попелу.

Не ймучи віри власним очам, Лука дивився, як вітер розносить попіл подвір’ям, встеляючи брудом черевики.

Тоді нарешті заручниця отямилась, і над нічним Дракувом здійнявся подібний до виття крик.

Шановні гості, зараз ми з вами виходимо на центральний міський майдан — Ринкову площу. Саме тут обізнаному глядачеві стає очевидною унікальність нашого міста. Оскільки це не наш випадок — авжеж? — то я зараз коротко розповім, про що йдеться. Передусім, зверніть увагу на її розмір. Площа — це квадрат зі стороною у двісті метрів, до того ж, навіть після побудови ратуші та торгових рядів тут залишилося до біса вільного місця; з нагоди різних свят, як-то коронація чи страта, тут могло зібратися понад сто тисяч осіб.

Для середньовіччя такі масштаби — це просто скандал, адже розширення внутрішньої забудови збільшувало довжину стін, які слід було захищати. Однак, уже відомий нам Адріан Раманте умовив тодішнього короля виділити це місце під площу, і той ніколи потім про це не шкодував: гігантські ярмарки, які регулярно відбувалися в місті, приносили чималий дохід, що дозволило швидко звести ратушу та королівський палац. До речі, цікаво, що ця площа, спланована та випестувана Раманте, стала останнім, що він бачив у своєму житті. Але про це — трохи згодом.

Нині ж погляньте на міську ратушу… Ну боже ж мій, людоньки, куди ви дивитесь? Ні, ну хіба я вам показую на пивний кіоск? Та ось же перед вами — здоровенна така бандура! Так, це і є ратуша, а власне — ратушна вежа. Міська управа збиралася, власне, в оцій-от приземкуватій будові коло вежі. Тут же засідав суд, розглядалися позови… А бандура навіщо? Так раптом кому вирок суду не до душі, судді могли замкнутися у вежі й перечекати заклики до апеляції, супроводжувані збройними загонами позивачів. Еге ж, дикі були часи, зате закон тоді справді був на висоті — тут метрів вісімдесят, не менше…

Ви хочете — що? Вилізти на вежу? Ні, ви знаєте, з того часу, як на вежу занадилися міські самогубці, вхід для публіки було закрито. Втім, можна відвідати музей у підмурку вежі. Що в музеї? Ну звісно ж, катівня. Так, звичайно, є в нас «іспанські чоботи», і гаррота, і «залізна діва»… Все, як у людей! Гаразд, потім зайдете, як буде вільний час.

Що в нас далі? А це в нас, люди добрі — торгові ряди гільдії сукноробів. Ваше щастя, що ви не застали власне середньовічного торжища, де, окрім сукноробів, провадили свою негоцію пекарі, риболови, м’ясники, кожум’яки та інший ремісничий люд. Уявляєте, який тут дух стояв? Це зараз краса — голуби, діти, е-ее, бомжі… ну що ж, вони в нас теж дуже самобутні — говорять, що вони відганяють з площі привидів страчених, так що киньте їм копійку.

Отже ж, торгові ряди… Їх було побудовано вже в п’ятнадцятому столітті, але вони дуже скоро згоріли… та тут все час від часу горіло — одні кажуть, прокляття Авеля Паленого, інші — недобросовісна конкуренція, ну але так чи інак, торгові ряди перебудували в шістнадцятому столітті. Тоді ж додали дах, аркаду і прикраси — от приміром, оці різні фігурки на даху. Що то за рила, питаєте? То не рила, шановні гості, то маскарони. І зображували вони, здебільшого, міських чільників. А що потворні такі — ну так всяка влада має властивість спотворювати, надто ж в очах простого люду. А ярмарки, до речі, тут і досі проводяться. Зокрема, на користь сиротинців, хворих там, студентів…

Що ви кажете? Спечно вам? Мої ж ви бідосі! Гаразд, давайте зробимо тут невеличку перерву. Купіть собі пива, абощо, бубликів з кмином. Вони тут у нас і справді чудові. Та і пиво… Власне, чому б і ні.

— Досить!

— Що?

— Доста вже!

— Як?!

— Навушники скинь!

— Га?

Клим тицяв пальцем у вухо, кумедно напинаючи губи. Чути було погано, надто ж після притлумленого гуркоту пострілів. Врешті Лука здогадався, що від нього праглося, і здер з голови м’які подушечки навушників, розганяючи з-перед носа ясно-сизу хмару.

Клим тим часом тикнув пальцем у кнопочку, що підсувала мішень, та похмуро задивився в негусто подірявлений силует.

— Небагацько… — підсумував він. — Вухо… е-е, пахва, кишеня, знов кишеня… Ти що, грабувати кого надумав у такий цікавий спосіб?

Лука скривджено знизав плечима.

— А чого? Ну поцілив же! Он — піввуха нема. Ви ж кажете, байдуже куди!

Справді, зі слів старших колег виходило, що кулі досить було зачепити бодай край тіла inferi аби той розсипався на порох. Демонстрація цього твердження за участі Горгана та Шацького виявилася цілком на часі, дарма що відтоді почала вчащати до найхимерніших Луччиних кошмарів. Зокрема, йому ввижалося, як тато, обертаючись до нього, намагається щось сказати, але не встигає, бо якраз починає обсипатися додолу попелястими цівками. Але то таке, і справи не стосується.

Клим цикнув і глянув скоса.

— Воно, може, й байдуже, але дарма ти гадаєш, що зловмисник сумирно стоятиме, поки ти станеш в епічну позу і зготуєшся до бою… Та й не про кожну кулю мова.

Клим виклав на стійку дві коробочки з патронами — звичайні, схожі на ті, що ними невдатний учень пробивав мішеням вуха, та інші, з червоними мітками на денці. Витягти один з патронів, Лука пересвідчився, що за розміром та формою вони не відрізняються від звичного вже набою, проте куля мала підозрілий червонястий відтінок.

— Те саме, що й на лінзі? — припустив Лука.

Клим кивнув.

— Активний карбункул. Дорогий, як холера. Але дієвий. Ти й сам бачив.