— Ага, — пересмикнувся хлопець. — Бачив, хай йому трясця. Тільки не збагну, чого воно діє саме… так?

— Ну-у, ми тут філософію не розводимо, — магістратський упорядник замислено запустив долоню в кудлаті вихри. — Нам дали — ми стріляємо, розносить на порох — і слава Богу. Але ідея десь така: inferi — вони вже мертві, хай як, бува, гонор не гнуть. Їхні тіла повинні були згинути за дев’ять днів, як ти вже знаєш, а коли час мина, а вони й далі живуть, то в тілі накопичується така ніби руйнівна енергія — як у ядерній бомбі, тямиш? Активний карбункул, напилювання з якого міститься на оцих-от кулях, проникаючи до тіла, провокує реакцію. Торох! І — капці. Ефективне рішення, як на наші мізерні людські ресурси. То що, спробуєш іще?

Лука слухняно підніс зброю. Клим примружився до нього.

— Плечі підведи, лікті розверни! А руків’я ти як тримаєш?! Чого стис його, як ворожу горлянку?

— Та він же смикається! — поскаржився Лука. — Його відбоєм підкидає.

— Сам ти смикаєшся! — обурився вчитель. — Ясно тепер, чого куля іде навскоси. В тебе ж рука від натуги тремтить!

— Не тремтить!

— Тремтить, я ж бачу. Вихляє, як пес — хвостом. Відпусти його трохи, з долоні не вистрибне!

Відмучивши своє, Лука зрештою поклав більшість куль у «альфу», тобто десь більш-менш у центр паперової жертви. Втішений вчитель надавав учневі купу подальших настанов та домашніх завдань на зразок присідання, віджимання, а також хитрих навхресних кроків, махів та обертань, Що кумедно нагадували Луці перше та єдине його заняття в танцкласі, з якого він драпонув, приголомшений надмірною дівочою увагою.

— Слухайте, Климе, — мовив Лука, відстібаючи з пояса кобуру. — Ви обіцяли розповісти, що там у Гортана вийшло, ну, тоді, в підворітті — звідки в нього зброя в руці взялася, таке всяке…

Клим хитро заусміхався — аж іскри забігали скельцями круглих окулярів.

— А, сподобалось, авжеж? Проквестор у нас геній по тих справах — реакція, як у скаженої гадюки… А тоді він вийшов зі стволом під пахвою — бачив такий фокус? Тільки рукав треба широкий, певна річ. Ну і залізні нерви.

Лука замислено прикусив кісточку пальця.

— Ага… Значить він відразу надумав того шаленця порішити. Попри інструкції.

Клим зиркнув похмуро.

— А що було робити, по-твоєму?

— Угу. Климе, а чого Шацький назвав його «друзякою»? Вони що, знайомі? Були знайомі тобто?

Магістратський упорядник гмукнув і зміряв хлопця несподівано важким поглядом.

— Це ти в нього сам спитай, — поволі проказав він. — Якщо подужаєш.

— Е… Не думаю, що це хороша думка, — дещо приголомшено мовив Лука.

Клим кивнув.

— Горгона у нас — важка артилерія. На чорний день. Он навіть поліція його боїться.

— Я бачив.

— Так отож. Не займай.

Лука опустив очі і заходився збирати сумку. Дарма собі Клим думав, його заклики до здорового глузду подіють, швидше вже навпаки. Питати він не спитає, але мусять же бути інші шляхи…

— А що це ти робиш? — поцікавився Клим.

— Що?

— Куди пістолета пхаєш?

Лука й незчувся, як його руки зробили самочинну спробу запакувати в сумку службову «беретту».

— А… це я трохи захопився.

— Ти це припини, — суворо мовив упорядник, — іще бракувало, щоби ти гуляв вулицями з бойовою зброєю в кишені.

Пістолет довелося повернути. Отож, як не прикро, домашні тренування з широкими рукавами відкладаються.

— А коли ж мене до роботи поставлять? Мора казала, вам люди потрібні!

— Ти спершу стріляти навчись, гаразд? А то зараз від тебе самі збитки, що характерно. Скільки тобі Вітій дав випробувального терміну? Місяць? Отоді й побачимо.

— Що — побачимо?

— Та чи ти бува, глуздом не зрушиш. Від нашої оце робочої рутини.

Лука незатишно смикнув плечима.

— А що, були прецеденти?

Клим глузливо вищирився.

— А ти як гадаєш? І не забудь мені за зужитий припас підписатися. Головне в нашій справі — що? Звітність.

— І залізні нерви.

— Це майже одне і те ж, — відказав упорядник, спритно розбираючи пістолет.

Квестор Вітій з’явився на роботі блідий, як привид, обтяжений до того ж хиткою ходою хворого на морську недугу. Невидюще прокульгавши офісом, він шарпнув двері свого кабінету й негайно там зачинився, боячись немовби зомліти на очах у широкого загалу.

Звівши очі від бази даних, Мора провела начальство зневіреним поглядом і запитально глипнула на Фелікса.

— Що це з ним?

— А ти не знаєш? — здивувався той, відкладаючи якусь грубу книжку. — Це його в обід викликав до себе Маркус, а Вітій же вдень у принципі ніякий, особливо ж опісля е-ее… самотніх вечірніх узливань.

— Так він знову п’є? — обурилась Мора.

— А хіба він припиняв? — сумовито знизав плечима Фелікс. — Бува, зробить передих, але потім обов’язково зірветься. От і після нашої нещасної засідки…

Мора рішуче звелася.

— Розвели тут пиятику та занепад… Мало мені міської неврології?!

Обурення її було щирим, але не цілком логічним, як на те. З Вітієм це вже давно, та і кожен з них, надивившись на роботі всякого невтішного, так чи інакше переживав свої чорні дні. Однак з квестором тут не так все просто, не дарма ж він досі мовчить про свої негаразди.

Тихенько постукавши, Мора зазирнула до кабінету начальника.

— Швидку викликати? Чи зразу катафалк?

Вітій спроквола всміхнувся.

— Не треба катафалк. Мене в ньому закачує.

Жити буде, значить.

— Кави?

Погляд квестора воднораз набув осмисленого виразу.

— Ой, будь така ласкава. Велику чашку, і міцненької бажано…

— Та знаю-знаю, — поблажливо усміхнулась Мора. — Буде тобі крута смола, аж чорти в пеклі заплачуть…

Вітій вдячно кивнув і знову похмуро задивився у вікно. Ох і пройняла ж його здибанка у міській раді, чи може ще щось — хто зна…

Кави Мора зробила на двох. Лишати скорботного Вітія на самоті їй не випадало — до речі й не до речі в таких випадках згадувався злощасний Марек, і Морі щоразу ставало якось моторошно від того, яких химерних форм може набувати простий некерований розпач.

— Що новенького чути від Маркуса? — поцікавилась Мора, щойно начальник вихлебтав ледь не півлітра своєї несолодженої смоли.

— Та що… казиться він через Шацького. Чи то прикро йому, що допитати не встигли, чи просто побивається за ним, сердешним… Пісні його згадував, ну чесне слово… Ти ж знаєш, він взагалі тепер якось болісно реагує на кожного впокоєного inferi.

— Є таке діло, — сумно кивнула Мора. — Хоч я і не збагну, чого він зі своїми сентиментами не вийде вже нарешті на пенсію. Уже ж усім зрозуміло — не тягне старий. Вигорів.

Вітій якось дивно блимнув на неї, мовби Мора сказала щось таке несподівано кумедне. Хоча нічого смішного тут нема Старий консуляр-супервізор, єдиний міський чільник, якому звітує Нічний Магістрат, опісля давньої особистої трагедії став недбалим та неврівноваженим, і працювати з ним тепер — суща мука.

— Вітій, а сам ти як почуваєшся? — примружилась Мора. — Я чудово розумію всі ризики нашої служби, але твій випадок… Я вже не знаю, що і думати.

Квестор сумно заусміхався.

— І що ж такого особливого ти угледіла в моєму побутовому алкоголізмі? До речі, не маєш нічого від голови?

Мора неуважно помацала кишені і дещо здивовано видобула на світ половинку шоколадки.

— Будеш?

— А давай, — вирішив квестор, — гірше точно не буде.

Мора помилувалася керівництвом, яке спритно розібрало шоколадку на шматочки та запхало двійко за щоку.

— Ну? Так що тебе дивує?

Молода жінка повагалася та, підбираючи слова, і собі взялася за солодке.

— Ти ж знаєш теорію, — нарешті зважилась вона. — Скорбота гоїться, стрес минає, обставини змінюються. Ти маєш нормальну здорову психіку… І не супереч, я своїх психів добре знаю, і ти на них не схожий аж ніяк… Так от, ти давно б уже мусив бути в нормі. Три роки минуло, хіба ні? Таким, як ти, і року достатньо, щоб оклигати. Я просто не розумію, що з тобою коїться.